Ось тому, напевно, і повірили одразу в цей бруд, що побачили в ньому те, з чого складається власне життя, робота, система відносин. Адже весь цей механізм не десь там, а у власних руках. Він простий, працює стандартно, але чим вище посада, тим наслідки страшніші. Тому, злочин не в словах, а в системі відносин і цінностей, де порядність також починає здобувати статус атрибута, втрачаючи при цьому свою ціннісну сутність.
Як слабка жінка, я потенційно готова поважати силові структури. Мені взагалі дуже подобається саме словосполучення. І сила в ньому є і структура присутня. Але, особливості жіночого світосприймання накладають практичний споживчий відбиток на первинні емоції. Тому, я завжди злюся, коли якась структура від біологічної до символічної, починає привселюдно демонструвати силу. Мені це нагадує доросле кіно, тобто щось середнє між еротикою і порнографією. Коли дивитися можна скільки завгодно, але ефективний результат усе рівно досягається десь в іншій площині. І сьогодні, коли на політичному подіумі демонструються деякі компетентні органи силових структур і владний потенціал депутатського корпуса, я зі своєї жіночої дзвіниці намагаюся зміркувати, що ж усім продемонстрували — розумне обличчя, довгі руки чи пряму кишку?
З одного боку, я розумію, що справа зовсім не в плівках, що обнародував депутат Мороз. А з іншої, мені взагалі не цікаво, справжні вони чи ні. Тому, що в словах, навіть якщо припустити, що вони були сказані, взагалі немає складу злочину. Ніякого. Хоча б з тієї причини, що кожна людина від президента до бомжа має право на власні симпатії й антипатії. Звичайно, нецензурні вирази слухати неприємно, але не всі вміють естетично формулювати свої думки. У всякому разі, у передвиборній програмі мата не було, а право бути обраним поширюється на всіх, незалежно від величини словникового запасу. Так що ж ми в результаті маємо? Автор спланованого показу побічно обвинувачує Президента в тім, що той не любить грузинів і жидів, знає їх усіх у парламенті поіменно, активно цікавиться їхньою стовідсотковою дружбою й у пориві щиросердечної турботи, схвалює видачу з держфонду одному депутату в тимчасове користування саму класну секс профі. Напевно, після всенародного прослуховування цих записів заздрять цьому депутату безмандатні грузини та інші українці з москалями, по-своєму усвідомлюючи глибинні причини величезного конкурсу в боротьбі за депутатський мандат. І розуміючи, що поки культурна інтелігенція голову ламає над тим, як активізувати роботу імпотентного парламенту, компетентні органи не чекають інтелектуальних рішень і в поті чола стимулюють конструктивну опозицію половим шляхом. Загалом, криміналу в цьому ніякого немає. Все як у людей. Типові історії з життя пришляхового шинку.
І мені не зрозуміло, чим саме так обурені депутати. Тим, що нібито говорив Президент чи тим, що саме така технологія керування державою? Чи вони, наївні, не знали раніше, що суть і система відносин між людьми, котрі складають державну владу, створює всі умови для виникнення саме таких ситуацій? Чи може кожен з них не підбирав собі команду по розуму і по серцю, і не вимагав підпорядкування, дисципліни і звітності? Підбирав! Причому, за критеріями комфортного світовідчування. І вимагав у залежності від настрою й обставин, імітуючи продуктивну законотворчу діяльність. Слухав чиїсь лестощі, не зауважував поштиво прогнуту спинку, розпливався від розчулення, отримуючи знаки уваги від вищестоящих товаришів. А як реагував на людину, в якій бачив більш талановитого і працездатного ніж він сам, уникав з’являтися з ним поруч чи прагнув поставити його в залежність від своєї персони, щоб демонструвати його слова і думки, а потім говорити, що є крута команда, що може все? Ось тому, напевно, і повірили одразу в цей бруд, що побачили в ньому те, з чого складається власне життя, робота, система відносин. Адже весь цей механізм не десь там, а у власних руках. Він простий, працює стандартно, але чим вище посада, тим наслідки страшніші. Тому, злочин не в словах, а в системі відносин і цінностей, де порядність також починає здобувати статус атрибута, втрачаючи при цьому свою ціннісну сутність.
Я не переймаюся міркуваннями про те, вірю я в плівки чи ні, і мені все одно, якому чиновнику і на яке місце шиють статтю. Але є об’єктивні процеси, яким не потрібні ніякі докази. Саме їхнє існування — це вже політична порнографія, де те, що відбувається, відбиває сферу інтересів учасників процесу. Тому я вірю тим, хто бачить і розуміє, що все це не більш ніж боротьба за доступ до кабінету першої особи, що, на жаль, визначається майстерністю імітації турботи про неї особисто, про її авторитет та значимість. Прикро звичайно, що ця майстерність затребувана, але що поробиш. У цьому змаганні, як і в будь-якому іншому, існують класичні прийоми, спрямовані на зменшення числа конкурентів. Тому що, чим менше людей бере участь в обговоренні проблем, у розробці рішень, у розгляді проектів, тим легше прогнозується і досягається бажаний результат. А в державі, де боротьба за посади ведеться не до першої крові, а до останньої її краплини, єдиною метою будь-якого почту, на будь-якому рівні підпорядкування є процес формування ілюзорності влади. Нею створюється міраж, у якому погляд, слово і навіть інтонація шефа, нібито включає деякий механізм дії. При цьому самопочуття того, що включає, визначається дозованою інформацією, талановито відсортованою і піднесеною з урахуванням характеру, слабостей натури та рівнем інтелекту. У цьому спектаклі авторитетність нібито залежить від карикатури в газеті, а відсутність підлесливості і страху перед посадою еквівалентна загрозі національній безпеці, зазіханню на компетентність. При цьому, кожен з почту жадає мати найбільший вплив на головного і мріє завжди бути йому потрібним. Щохвилини, щосекунди з приводу і без нього. І якщо приводу немає, то його потрібно створити штучно. От і створюють. Адже голодний народ і зруйнована економіка — це не той привід, коли можуть бути потрібні компетентні органи силових структур чи всезнаючі адміністратори. У рішенні цих проблем їхній номер десятий. Вони в ньому ніякої творчої участі прийняти не можуть. Більш того, їхні комплекси вузької інтелектуальної спеціалізації стають занадто очевидними на тлі людей вільнодумних і здатних пропонувати творчі рішення економічних та політичних проблем. Кому потрібна така конкуренція? Тільки суспільству. Тому що усередині нього вже дозріла усвідомлена потреба у творчому процесі і ніяка імітація його не задовольняє. Йому тісно в рамках гаремної демократії, коли на всю країну одна єдина силова структура і та займається не справою, а демонстрацією сили різними способами.
Завдяки цій імітації сила влади на будь-якому рівні поступово трансформується в її повну відсутність. Маніпулювання почту досягає філігранної майстерності і підтверджується тим, що ніяка державна проблема не має ніякого державного відгуку, ніякої розумної, продуманої реакції. На думки, почуття і продуктивні дії не залишається часу. Реакція здобуває рефлекторний характер. А нервові закінчення штучно дратуються оточенням, коли йому потрібно, щоб бос не відволікався від процесу активної бездіяльності. Які потрібні докази, щоб підтвердити реальність існування всього цього? Плівки, кадри, свідчення? Вони не потрібні. Тому що доказом служить матеріальне й етичне зубожіння держави і суспільства, голодні діти, повна імпотенція судової влади, нездатної захистити саму себе, вже не кажучи про народ, котрий поставлений у чергу комунального судочинства відповідачем, не уклавши жодного договору, не порушивши жодного закону.
Отже якщо ще хтось не зрозумів, який саме орган силових структур нам продемонстрували на подіумі політичної краси, то скажу конкретно — велике превелике місце, якого все рівно не вистачає, щоб сидіти на всіх стільцях одразу. І як би це не називали головою, рукою чи апендиксом, суть його не міняється, тому що вся державна, виконавча влада — це і є одна величезна силова структура, у якій рефлекторно функціонують деякі нервові закінчення, зберігаючи як недоторканну цінність єдині правила посадової конкурентної боротьби навколо різних великих і маленьких кабінетів. Від Києва до далекого селища. Загальні правила, загальні симптоми розкладання, загальні проблеми відносин.
Весь цей бруд затребуваний представниками влади в повному обсязі тому, що імітувати процеси легше й у посадовому відношенні безпечніше, ніж, виявляючи інтелект і особистісні якості, діяти відповідно до власних переконань.
Тому, перш ніж говорити про злочинні дії будь-кого, варто усвідомити, що ж в цій ситуації є злочином і яка особиста участь кожного в тому, що він став можливим.
Безперечно те, що зміни необхідні. Але вони можливі тільки на шляху трансформації якості влади, посилення чесної інтелектуальної й організаційної конкуренції особистостей. Коли нові відносини, нові правила, нова якість влади народжується з появою в її представників усвідомленої потреби в них. А все те, що сталося на політичному пікніку, тільки підтверджує, що ми вступаємо в нову еру, де імітація потенції починає знищувати імітаторів, викидаючи їх на узбіччя історії. Хворобливий і смердючий процес, у якому кожен сам вибирає своє призначення. І нам у телевізорів не відсидітися. Адже ми теж багато в чому імітуємо громадянське суспільство, залишаючись по суті стадом. Хоча нічого страшного і безвихідного в цьому немає. Тому що життя продовжується, а змінити світ навколо себе неможливо, змінюючи оточення і декорацію. Все станеться саме по собі, коли все, що ти робиш на будь-якій посаді, у будь-якому кабінеті, у житті буде оцінюватися через власну призму основної особистої мети — змінитися самому, щоб стати частиною нового світу, у якому не соромно жити, а голову із сідницею поплутати не можливо.
