Пам’ять, демократія, духовне здоров’я та свобода суспільства — то все категорії, якнайтіснішим чином пов’язані між собою. Бо покоління «манкуртів», щиро переконаних (точніше, підданих зомбуванню) у тому, що «історія почалась лише з нас», а «до нас не було нічого», — таке покоління, геть позбавлене історичної пам’яті, вже за визначенням є нездатним до справжнього духовного розвитку й захисту ідеалів свободи.
«День» вирішив провести заочний круглий стіл на тему «Якою, на вашу думку, має бути політика держави щодо історичної пам’яті» й запросив на нього експертів газети.
Юрій ШАПОВАЛ , історик, професор:
— Вже неодноразово в ЗМІ я висловлювався з цього приводу, а тому спочатку подякую газеті «День» за те, що вона організувала своєрідний заочний круглий стіл на цю тему, тим самим демонструючи розуміння важливості поставленого запитання. Отже, із задоволенням послухаю думки всіх респондентів, а висловлюсь коротко.
Для мене не підлягає сумніву те, що політика пам’яті повинна сприяти консолідації суспільства, а не його розколу. Отже, селекція дат, пам’ятників і «пам’ятних» персонажів повинна бути обґрунтованою і виваженою. Україні, на щастя, не треба створювати «з нуля» пантеон героїв — вони у неї є. Проблема в тому, щоб популярно пояснити суспільству, чому і за що ми шануємо цих героїв.
Друга аксіоматична для мене річ полягає в доборі людей, в тому, хто повинен, власне, відповідати за проведення політики пам’яті (або політики історії). Тут не можна покладатись на людей партійно-політично-ідеологічно заанґажованих (а саме такі особи нині переважно формально «біля керма» політики пам’яті). Ці люди обіймають по кілька посад, говорять, як «пророки», в їхніх публікаціях — неофітство, в їхніх оцінках — безапеляційність, а ще гірше — спроба «висвітитись», ствердитись, шукаючи собі ворогів, тавруючи тих, хто має іншу думку.
Тим часом без сумнівів, полеміки, співставлення думок не обійтись. Тому експертні оцінки повинні народжуватись саме в такому процесі, який має бути публічним, а не кулуарним. Лише після цього пропозиції можуть лягати на стіл президенту країни у вигляді проектів указів тощо. Ось чому декого з нинішніх «пророків» слід відправити на цілком заслужену пенсію, декому запропонувати повернутись на добре засвоєну колись посаду водія електровозів тощо. А запросити доцільно незалежних, ерудованих, бажано молодих людей, здатних мати власну думку.
Vestigia semper adora (завжди шануй сліди минулого) — так каже латинська приповідка. Шанувати минуле не означає ретушувати його. Ось чому для мене важливо, щоб ми були чесними насамперед самі перед собою. Тоді лише історична пам’ять здатна перемогти історичну амнезію.
Кирило ГАЛУШКО , директор Центру соціогуманітарних досліджень імені В. Липинського:
— Справа в тім, що на даний момент взагалі незрозуміло, яка державна політика щодо історичної пам’яті. Чому це потрібно для держави? А з тої причини, що відтворення історичної пам’яті — це не лише якась повага до минулого. Це, передовсім, шлях інтеграції українського суспільства в єдину спільноту. Справа в тім, доки існують різні погляди на ключові етапи української історії, різні тлумачення їх, доти будуть тривати і сучасні суспільні культурні, історичні та мовні конфлікти. Тобто фактично для держави підтримка і захист історичної пам’яті — це елемент державної безпеки. З цим навряд чи можна сперечатися.
Якою має бути ця політика? Якщо брати практичні кроки, то у нас існує в структурі виконавчої влади така установа, як інститут національної пам’яті. Це не науковий інститут. Це структура дійсно виконавчої влади. Сама ідея цього інституту дуже корисна, але у нас, як завжди, багато дуже корисних ідей, які не можна нормально реалізувати. Річ у тім, що цей інститут має настільки невелике фінансування, що державна корисність залишається під сумнівом, попри великі цілі його існування. Держава повинна займатися популяризацією державних знань в межах шкільного курсу. Досить невеликий відсоток людей у нас при владі, які, навчаючись, вивчали історію України. В найкращому випадку це буде чверть населення. Всі інші, яким за тридцять, вчилися ще при Радянському Союзі. І їхні стереотипні уявлення про нашу історію дуже відрізняються від тих, які є, по-перше, об’єктивними, і такими, які суперечать самому явленню української держави.
Наша держава має займатися просвітою передовсім серед дорослих, які голосують і беруть активну участь у житті країни. Потрібно робити доступні та цікаві книжки, які будуть популяризувати історію України.
Можна багато перераховувати проблем, через які у нас виникають суперечки. Це і той же гетьман Іван Мазепа, Петлюра, УПА... Тобто люди хотіли б мати трохи більше, але не на рівні газетної публікації. Адже сьогодні вони читають у переважній більшості «жовту пресу». Існує багато наукових книжок, але вони написані науковцями для науковців. Це має бути добра, якісна, проілюстрована література.
Знову ж таки, вищезазначений інститут пам’яті міг би цим займатися, але поки що наша влада та еліта не розуміє того, що наше ставлення до державної пам’яті має бути на рівні державної безпеки. Потім у нас має бути стабільний цикл відзначення пам’ятних дат української історії. Наведу приклад, який буде, як не дивно, доречним в даній ситуації. Ми знаємо, що один з народів, який протягом тисячоліть зберігав свою ідентичність — це єврейський. Але якщо ми подивимося на цикл релігійних свят, які були поширені в іудаїзмі — це повторення щороку вагомих подій у єврейській історії. Від вавилонського полону до вигнання. Тобто люди проходять повторення і цикл закріплення історії та усвідомлюють сенс свого колективного існування. Якби в Україні було подібне, то у нас було б все по-іншому.
Ми маємо святкувати не лише поразки, які відбувалися під Крутами та під Берестечком, ми повинні відзначати на державному рівні українські перемоги та не соромитися їх. Ми не повинні готувати молоде покоління до того, щоб вони були нацією невдах. Треба святкувати перемоги проти спільних ворогів, наприклад, з поляками проти Туреччини, або з тими ж поляками і литовцями проти Німецького ордену. Вагому увагу потрібно приділяти військовій історії України.
Потрібно домагатися, щоб українці згідно законодавства охороняли залишки минувшини, що втілюють для нас цю пам’ять. Якщо звернути увагу на Київ, то наразі завдається більше шкоди, аніж за сталінського режиму: хаотична забудова, знесення, руйнування. І надто часто хочеться зробити щось несамовито гарне, як, наприклад, «Мистецький арсенал», але фахівцями вже давно пораховано, що цей проект буде коштувати стільки, скільки коштує утримання всіх українських обласних музеїв за 50 років. Може, варто подумати про те, щоб замінити пару трійку мегапроектів на реальну підтримку того, що ще збереглося.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ , академік НАНУ:
— Перш за все, згадаю такий випадок. Іспанія на початку ХХ століття була в надзвичайно важкій моральній кризі. Повне безпроствіття та безнадія були в тій країні. І тоді ще зовсім молодий і невідомий філософ Ортега-i-Гассет пише есе «Іспанія з переламаним хребтом». Там йде мова про те, що нація, яка не цінує меншість, тобто інтелігенцію, культурну еліту, не має перспективи.
У нас на сьогоднішній день існує дуже велика проблема, це те, що еліта сьогодні не визначає тонус нашого суспільства. До неї особливо ніхто не прислухається. І вона багато що втратила в своїй енергетиці. Нація тільки тоді здатна на самоздійснення, якщо вона окрилена пасіонарною енергією. Згадайте Олега Ольжича, який висунув ідею «хотіння бути»: «Ти повинен не просто хотіти бути. Ти повинен стати». Він будував ідейно світоглядну базу для незалежної України, в основі якої була окрилена вільна особистість. Він дуже багато уваги звертав на історію. Ми повинні цей історичний досвід у себе органічно взяти. Наприклад, у Франції ніхто не питає, скільки переможних битв мала Жанна Д’Арк. Нікого це особливо не хвилює. Це символ боротьби проти англійських поневолювачів.
Ми ж до сьогодні не можемо до кінця вияснити ролі того ж Івана Мазепи чи Виговського. Це говорить про те, що ми, як нація, ще не є сформованими. І ми повинні ставити питання про будівництво національної держави. З національно ціннісними пріоритетами ми повинні будувати суспільство і усвідомлювати, що українська нація — це титульна нація і вона несе відповідальність передусім за майбутнє української держави. Я вважаю, що національною ідеєю на сьогодні має бути державне здійснення української нації. Це найголовніша ідея, яка повинна нас консолідувати і запалити вогнем справжньої віри в себе і свої можливості.
Віктор МОЙСІЄНКО , професор кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка:
— Вважаю, що серйозним позитивом у цьому плані був указ Президента Віктора Ющенка про відзначення 100 річчя від дня народження командувача Української Повстанської армії Романа Шухевича. Це національний герой. Але, на жаль, таким його більше визнають у західному регіоні. У Харкові мер відмовився відзначати цю дату, тобто виконувати указ Президента. Хоча ми вперше маємо дійсно національно свідомого Президента, який намагається наповнити нашу історичну пам’ять певними значними подіями. Чим давно займаються, наприклад, поляки, чехи, словаки. Проте для різних регіонів у нас залишаються в шані свої герої. А в Польщі Тадеуш Костюшко є героєм для всіх країв. У нас же, якщо повернення шани до визначних національних особистостей і подій минулого буде робитися без грубого тиску, то це поступово приведе до об’єднавчих процесів. З точки зору оцінки подій минулого у нас є багато проблем не тільки з росіянами, але й з поляками. Але із нашими західними сусідами (я був нещодавно у Перемишлі) вони хоча і повільно, із скрипом, але поступово розв’язуються. Навіть якщо пригадати події навколо історичних цвинтарів їхніх і наших. За попередніх двох українських президентів турбота про історичну пам’ять була майже на нульовому рівні. Зараз, як я сказав, справа потроху рухається, і треба, щоб за будь-яких обставин виконувались укази Президента і прийняті у цьому напрямку розпорядження Кабінету Міністрів.
А починати виховувати у наших громадян національну історичну пам’ять треба з дитячого садочку, відстояти зміст шкільних підручників з історії, розроблених кілька років тому українськими фахівцями. Зараз, наприклад, по студентах, які вступають до нашого університету, ми бачимо, що вони знають про історію України те, що їхнім батькам вбачається чимось невідомим і незвичним — про визвольні змагання українського народу у 20-ті роки минулого століття, після Другої світової війни.
А ще я б сказав, що історичну пам’ять добре виховувати на туристичних маршрутах. Слід повчитися у тих же чехів і поляків, як вони шанують свої святині. Є ж у нас і Луцький, і Мукачівський, інші замки. І на наших маршрутах кожне деревце повинно промовляти про нашу історію, про Україну, огортати в українські шати, нагадувати, що це українська земля. В Криму, на жаль, на туристичних об’єктах практично не говориться про Україну. Такі речі не можна пускати на самоплив.
Айдер ЕМІРОВ , директор Республіканської кримськотатарської бібліотеки імені Гаспринського:
— Історична пам’ять народу — це складний феномен національної культури, який існує незалежно від того, що держава й ті чи інші політики про нього думають. І що б політики не думали і не робили — а історична пам’ять народу здатна «записувати» і зберігати всі реальні події, хочуть вони того чи ні. Причому, це стосується як подій сторічної давності, так і новітньої історії. Історична пам’ять — це найреальніший і найправдивіший «збірник» фактів і відомостей без привнесених у підручники фальсифікацій і спотворень. Тому політика демократичної і справедливої держави в цій сфері повинна, на мій погляд, полягати в тому, щоб підтримувати і зміцнювати історичну пам’ять, все більше виявляти, зміцнювати і публікувати її фактичну сторону і тим самим донести до суспільної свідомості правду про народ, його історію, в її первозданному вигляді. Треба мати на увазі, що для України це архіскладне завдання, оскільки і її офіційна історія, і її історична пам’ять, що дійшли до нас, сильно спотворені брехливою комуністичною пропагандою. Завдання держави полягає в тому, щоб відновити дійсну правду про історію народу, однак робити це треба дуже обережно. Тут не можна догоджати будь якій національній групі або соціальній спільноті, треба спиратися тільки на факти. Тому для прийняття будь-якого рішення — наприклад, про визнання голодомору геноцидом українського народу, однаково як і визнання депортації геноцидом кримськотатарського народу, або ж створення музею окупації — державні органи мають провести серйозну і часом тривалу підготовчу роботу, що повинна полягати не в публічних суперечках і дискусіях, а в систематичній і повній публікації історичних фактів і документів. І тільки коли така робота буде зроблена, коли суспільство володітиме всією повнотою фактичної інформації — держава може сказати, що треба створювати музей окупації або приймати офіційні державні рішення про визнання голодомору і депортації геноцидом. Незважаючи на те, що багато що вже опубліковано але, на жаль, досі багато фактів і документів щодо цих подій ще приховані в архівах, ще недоступні, молодь цим фактажем не володіє, вона перебуває в полоні міфів. Їх треба розвіяти, і лише після цього лінія держави на збереження історичної пам’яті і виправлення фальсифікацій в нашій історії буде підтримана всім суспільством.
Тарас КАЛЯНДРУК , тележурналіст, письменник, секретар координаційної ради козацьких організацій Львівщини:
— Сьогодні кожна, навіть дуже далека від політики людина, розуміє, що без певного рівня знань, усвідомлень та поваги до історичного минулого неможливо стати громадянином, формувати справжню українську державницьку еліту, будувати демократичне громадянське суспільство, вільне від тенденційності, старого мислення, пов’язаного з певними табу та заборонами. Ставлення до історичної пам’яті — питання серйозніше, ніж здається на перший погляд, адже тягне за собою не лише відповідне відношення осіб певного рівня, а й впливає на поведінку у звичайному, повсякденному житті пересічних громадян. Як виховувати дітей? Які саме казочки розповідати їм на ніч? Які книжки читати? Які фільми дивитися? Куди їхати чи йти у вихідні дні? А звідси — які підручники друкувати? Які фільми ставити? Які музеї облаштовувати? (тут все взаємопов’язане!) Я вже не буду говорити, що нам потрібно ще дотягнути до певного рівня державних мужів (це ніби само собою зрозуміло), щоб не лише у промовах, а і серцем вони не залишалися безбатченками в історичному сенсі... І тому ніхто не стане сперечатися, що без державних пріоритетів не обійтися, і вони повинні поволі, але впевнено роблять свою справу. Тобто держава у процесі формування історичної пам’яті не може бути нейтральною, безвідповідальною, бо це може потім вдарити по ній же самій.
Епіграфом для однієї зі своїх книжок «Загадки українських характерників» я взяв слова Фрідріха Ніцше: «Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає трактування своєї історії очима сусіда». Тому ми на львівському телебачення намагаємося підтримувати кожну спробу, кожен крок у прагненні прищепити новому поколінню українців цікавість до справжньої, а не написаної «чужими очима» історії. На Івано-Франківщині я бачив розкопані поховання, знищених енкаведистами українців, причому й дитячі прострелені черепи, й черепи з дівочими косами. Так само і у Львові, в колишній тюрмі на Лонського, де все ще планують, однак й досі не створили музей, зняті хроністами кадри можуть стати експонатами численних музеїв — і у Львові, і в Києві. У 41 му, коли почалася війна, без жодного розслідування і найменшого намагання вияснити, хто ж і за що сидить, були знищені усі в’язні. До речі, тоді, і про це практично ніхто ніколи не говорить, до Львова були запрошені експерти з усієї Європи, щоб засвідчити, хто ж саме став катами для тих людей?
Я не розумію спротиву, який чинять у Москві, коли ми в Україні прагнемо відверто говорити і доводити до широкого кола утаємничені сторінки нашої історії, чимало з яких пов’язані зі злочинами, здійсненими саме комуністичним режимом. У інших країнах, взяти ту ж саму Японію, що покаялася перед китайцями, Америку — перед індійцями, Німеччину — перед жертвами фашизму, зроблено відповідні гідні кроки визнання своєї провини , і держави розвиваються прискореними темпами, цей тягар провини їх не тягне назад. Ми ж зі свого боку маємо не закривати очі і не боятися говорити правду, причому не заради сусідів, а заради самих себе. Маємо знати прізвища тих людей, які все робили для того, щоб українці західні без сорому дивилися в очі українцям сходу. Два роки тому я зняв фільм «Брати», в якому зокрема йшлося про те, як студент Микола Лемик у приміщенні російського консульства у Львові намагався застрелити консула. Той консул не дозволяв передавати продукти з Галичини на схід України в часи Голодомору, вдаючи, що «у нас все нормально», голоду не існує. Сталося так, що в цей день прийом громадян вів А. Майлов (як з’ясувалося вже на суді — друг Дзержинського, Менжинського і Сталіна). І саме в нього вцілила куля Миколи Лемика. Розрахунок був такий: за тодішніми польськими правилами, не можна було цензорувати у пресі матеріали суду, і таким складним шляхом на поверхню вийшла тема Голодомору, яка замовчувалася і в Росії, і на Україні, і навіть у Польщі. Студент Лемик був засуджений до пожиттєвого ув’язнення, однак відсидівши кілька літ, загинув під час війни від рук нацистів. На жаль, це прізвище мало відоме в Україні, а шкода...
А згадав я про епізод цей саме тому, що вже не один рік ми намагаємося вияснити, хто ж тоді здійснював прийом громадян, цей Майлов був якоюсь суперзасекреченою особою і вивезли його зі Львова дуже тихо, і потім ніколи про нього не згадували... Ось теж — питання для російських істориків, що досліджують військову тематику. Ми могли б один одному допомагати у виясненні історичної правди і ставати при цьому не противниками і ворогами, а друзями.
Говорю про все це з величезним болем, бо мій батько був засуджений до сталінських таборів, довго потім йому не дозволялося повертатися на Україну. Коли приїхав до Львова, йому вже виповнилося майже сорок. Одружився батько пізно, тобто і я — дитина пізня. Однак вдячна — я вдячний батькові за те, що він багато передав мені знань, не лише про вояків УПА, голодомор, пластунів, а й про українське козацтво, вивченню якого я присвятив значну частку свого життя. На козацтві, до речі, теж «позначився вплив» «погляду сусіда». А дуже хотілося б, щоб молодь ставилася до козацтва, як до героїчних сторінок нашого минулого. І на тому героїчному, мужньому, самовідданому ми виховували б наших юнаків та дівчат.
Чому, до речі, досі так мало фільмів про козацтво, чому для того, щоб відзняти фільм, присвячений нашій історії, так не просто знайти кошти? Чому наша історія і наша культура не стали пріоритетами для нашого суспільства? Це теж питання до «державних мужів», і це теж відповідь — як має ставитися держава до історичної пам’яті народу, інтереси якого повинна обстоювати.
