Круглий стіл "Духовне єднання український церков", який працював у рамках Другого всесвітнього форуму українців, іще раз продемонстрував, наскільки політизовані наші церковні справи і церковні діячі, духовні і світські.
Круглий стіл більше нагадував парламентську трибуну напередодні виборів. Більшість виступаючих у першій половині виступу закликали до єднання, а в другій - палко звинувачували своїх політичних супротивників - одновірців. Миритися, однак, держачи в руках довгий сувій історичних та сучасних провин другої сторони, неможливо. Це тим більше марно, що всі звинувачення і контрзвинувачення давно всім добре відомі, вони постійно повторюються у пресі, брошурах, на прес-конференціях і навіть у проповідях. Це, до речі, найбільше властиво православним діячам.
Є й інші форми політизованості, наприклад, ігнорування. Впливові ієрархи УПЦ МП не брали участі у круглому столі, очевидно, побоюючися заплямувати свою білосніжну канонічність, спілкуючись "аби з ким", не бажаючи йти на найменший компроміс з одновірцями.
Про політизованість церковних людей свідчить також їхня гіпертрофована реакція на будь-які дії влади. Невинний меморандум, який, - це було одразу видно неозброєним оком, - не буде мати жодних практичних наслідків, став черговим "яблуком розколу", ініціював серії політичних ходів з боку різних церков. Хоч би як обережно висловлювався Президент, його слова завжди когось ображають. У своєму виступі на форумі Президент сказав, як про завітну мрію, про єдність церков. Негайно одні стали співати "Алілуя", а інші - вважати себе жертвами втручання держави у справи церкви.
Круглий стіл "Духовне єднання українських церков" - це ще одна невдала спроба мирного діалогу між церквами. Філософсько-історично-аналітичні доповіді наших науковців зависли в повітрі, навіть не обговорювалися. Були деякі надії на благотворну присутність ієрархів та мирян діаспори - на якийсь конструктивний погляд збоку або посередництво, прийнятне для всіх сторін тощо. Однак головне, що ми почули у виступах гостей, - то гірка епопея поділів і розколів. Єдності в церкві за кордоном не більше, ніж удома.
Уже після круглого столу відбулася зустріч Президента країни із членами Постійної конференції українських єпископів за кордоном. Єпископи діаспори, подібно до деяких наших, очікують від Президента церковної політики, яку практикували колись візантійські імператори або "імператори" недавніх часів. Однак золота пора цезарпапізму, коли єдність не тільки церкви, а й віри залежали від волі правителів держави, вже позаду.
Що ж нам, добрі люди, робити з нашими православними церквами? Якщо вірити богословам та історикам, українська церква є соборною і демократичною, в ній завжди неабияку роль відігравали мирські братства. То, може, тут є певні можливості? Чому не уявити собі, що в Києві зібрався представницький Усесвітній форум - собор православних українців. Форум міг би звернутися до вселенського православ'я, до всіх автокефальних церков світу і просити в них посередництва й поради. Такий собор міг би навіть розрубати гордіїв вузол церковних проблем: вирішити, яка церква має бути в країні, а також обрати найвищих ієрархів. Але то, мабуть, уже зовсім із царини теологічної фантастики.
