Ситуація, що склалася з політреформою сьогодні, коли прийняли нове виборче законодавство, але залишилися без змін правила гри в трикутнику «президент — парламент — уряд», ставить політичні партії в цікаві умови. Отримавши можливість вільнішого електорального дихання, вони одночасно виявилися перед інституційною невизначеністю та проблемою безпартійності влади.
Конфлікт між партбудівництвом і «надпартійністю» влади перманентно присутній у всіх минулих виборчих циклах. За часів парламентських виборів 2002 року стержнем політичної конкуренції був конфлікт між адміністративним і партійним гравцями. Подальша структуризація у Верховній Раді продемонструвала локалізацію цього конфлікту вже на парламентському майданчику. Парламентська більшість сформувалася не на основі лідера гонки (оскільки таких було два — «Наша Україна» перемогла в голосуванні за партії та блоки, «За єдину Україну» — в мажоритарних округах) і не на партійній базі, а спочатку на адміністративному локомотиві «заєдинників», а після його розвалу — на різнокаліберному (фінансово-адміністративному) менеджменті дрібних центристських фракцій.
Однією з причин цього стали дефекти виборчої системи, що не визначила єдиного переможця за партійними списками і мажоритарним голосуванням. Але іншою причиною відсутності партійної основи більшості можна вважати наявність надпартійного характеру влади, що не дає партіям належних стимулів. Ті самі мажоритарники, які, власне, й стали шлагбаумом на шляху реформи, не бачать не стільки свого місця в партійних списках (адже місце в списку не означає членство в партії і тим більше чітку прив’язку до партійної ідеології чи ідентифікації), скільки місця партій як таких у реалізації влади. Іншими словами, влада ще не розглядає партії як повноцінні інструменти власної легітимації, а лише як механізми конкуренції в середовищі еліт. Запущена політреформа, по суті, повинна посилити партійну складову та партійну відповідальність виконавчої влади, але реформа зупинилася на «бездоріжжі», з одного боку, пропорційних виборів, з іншого — режиму сильної виконавчої влади.
У зв’язку з цим питання про стратегії політичних партій на майбутній передвиборний цикл 2004 — 2006 років залежить від трьох важливих чинників. По- перше, чи доведуть до логічного завершення політичну реформу, а отже, чи будуть стимули в партій не тільки в електоральній боротьбі, а й у партійному управлінні. По-друге, за яким алгоритмом рухатиметься формування партійної системи в постреформенний період — хаотично, на основі конкуренції в середовищі еліт чи шляхом конструювання партійного поля, як це, наприклад, відбувається зараз у Росії. І, нарешті, по-третє, як вирішать дилему пропорційних виборів і незмінної сильної регіональної прив’язки депутатів до округів.
«ПАРТІЯ ВЛАДИ» — НЕ ПРАВЛЯЧА ПАРТІЯ
«Партія влади» на українському грунті еволюціонувала та продовжує розвиватися шляхом дрібнопартійності, лише в періоди електоральної активності набуваючи якихось коаліційних форм («Злагода» на президентських виборах-99, «За Єду» — на парламентських-02). Зі зниженням виборчого порога до 3% тенденції до дрібнопартійного будівництва лише посилилися. Така ситуація ще більше підживлює надпартійний характер влади, оскільки дрібні партії слабкі організаційно. Ця безпорадність не сприяє зростанню лідерів із власного партійного середовища, оскільки партії не можуть дати необхідних лідеру ресурсів. Парадокс полягає у тому, що парламентська коаліція, хоч і орієнтується на главу уряду, підтримує сильнішого гравця у виконавчій владі, а ним поки що залишається Президент.
Звідси постає важливість майбутніх президентських виборів, у тому числі в плані переходу до партійності влади. З огляду на те, що перед стартом виборчої кампанії окреслилися два найімовірніші номінанти на лідерство — В. Янукович та В. Ющенко, можливо, що й конкуренція може мати характер боротьби за партійність влади, або, навпаки, за гальмування цієї партійності, або за дві різні моделі партійності. У цій ситуації Янукович і Ющенко можуть бути для партій певними фігурами, що символізують і сигналізують два шляхи розвитку.
ШЛЯХ ПЕРШИЙ: РЕГІОНАЛІЗМ
Якщо прослідкувати еволюцію партій, що їх умовно називають «партією влади», то шлях від НДП через блоки «Злагода» та «За єдину Україну» до Партії регіонів був спробами пошуку основи, форми та змісту ефективного партбудівництва. НДП, набравши силу як партія бюрократії, поступово почала її втрачати, коли від неї відкололося більш радикально налаштоване крило (Анатолій Матвієнко), а решта кістяка теж трохи ослабила адміністративні віжки. У результаті інтерес до народних демократів почав згасати не тільки з боку виконавчої влади в центрі, а й на місцях. А виступи НДП на електоральних майданчиках, чи президентському, чи парламентському, зафіксували також і відсутність коаліційного потенціалу в партії, що, по суті, і відкинуло її на нижні рядки рейтингів.
Партія регіонів на тлі невдач НДП мала вигляд спроби як оновлення концепції «партії влади», так і заявки на нову модель партійності. Проте розкручування партії на основі регіональної ідеї, за всієї її привабливості та мобілізаційного потенціалу, зіткнулося з труднощами, які, власне, і стали перешкодою на шляху здобуття партією загальнорегіонального статусу. По-перше, можна назвати прив’язку до східного регіону, що саме по собі є детонатором неприйняття в інших регіонах України. По-друге, виявилася тотожність прив’язки до одного регіону прив’язці до однієї фінансової групи еліт — донецької. Саме з цих причин, які до того ж неможливо нівелювати, чергова спроба будівництва «партії влади» ризикує зазнати фіаско.
Що дає генезис «партії влади» для майбутньої партійності, насамперед у центрі? По-перше, очевидну неліквідність використовуваних технологій і ресурсів. По-друге, необхідність пошуку нових моделей партбудівництва з урахуванням змінних умов і технологій політичної гри. Останні зміни на партійному полі сигналізують, що триває випробування кількох моделей будівництва партій із прицілом на різні фігури президентів і різний фінал політреформи.
Тенденція перша: створення партій навколо лідерів на базі їхніх ресурсів і зв’язків. Мета такого об’єднання — консолідація оточення лідера, створення структурних підрозділів для упорядкування його політичної діяльності. Для зміцнення власного ресурсу лідери таких партій прагнутимуть брати участь у різних електоральних проектах, у тому числі й у президентських виборах, розглядаючи їх саме з цього погляду. Досить навести як приклад діяльність таких партій, як «Трудова Україна» С. Тігіпка, ПППУ А. Кінаха, НДП В. Пустовойтенка, «Відродження» Г. Кирпи.
Тенденція друга: створення партій на базі парламентського осередку активності — депутатської фракції. Ця тактика також має своєрідний обслуговуючий характер, лише оточення вже зав’язалося не на одного лідера, а на групу впливових політиків, які, підсумовуючи наявні ресурси, прагнуть примножити загальний капітал. У зв’язку з цим можна навести намір створення партії на базі фракцій «Демократичні ініціативи — Народовладдя» (С. Гавриш і Б. Губський), групи «Центр» (Чорновіл і К°), групи «Народний вибір», перейменованої в «Союз», фракції НАПУ, що намагається відродити силу партії з допомогою ресурсу спікера. Обидві тенденції фіксують наявність характерних рис: присутність лідерського ядра й оточення, ресурсно пов’язаного з ним і, нарешті, самих ресурсів. У політичній науці такі партії прийнято називати клієнтелами.
У разі президентства Януковича розвиток партійності, швидше за все, ляже в русло будівництва однієї сильної партії та кількох дрібних партій-клієнтел. Очевидно, що на роль сильної партії може претендувати Партія регіонів, але в цьому випадку регіональна ідея може себе виправдати, оскільки вона виходитиме вже з Києва, як із центру, що створює рівнозначні філіали в регіонах. При цьому Янукович має вже виступати як загальнонаціональний лідер, зламавши свою регіональну прив’язку. По суті, це завдання — головне для регіоналів на майбутніх виборах.
ШЛЯХ ДРУГИЙ: КОНКУРЕНЦІЯ ТА ПРАВЛЯЧА ПАРТІЯ
Шлях другий, швидше за все, буде пов’язаний із розвитком ідейних партій, що можна віднести більше до лівого спектра, і партій інтересів, що зачепить більше праве крило. Якщо В. Ющенко стане президентом і зламає традицію непартійного голови виконавчої влади, то, ймовірно, партогенез може відбутися на основі диференціації інтересів. Українські праві зараз групуються в двох блоках — «Наша Україна» і БЮТ. Такі формати партійних об’єднань виправдали себе в період минулих парламентських виборів і, найімовірніше, збережуться на президентських виборах-2004. Проте неоднорідність блоку «Наша Україна» та стимули порівняно сильних правих партій (Української народної партії Костенка, Народного Руху Тарасюка та партії «Собор» Матвієнка) до відособлення свідчать про тенденції визрівання нових структур у правому полі. Розвиток ситуації може піти кількома векторами. Перший вектор — створення єдиної правої партії на основі блоку «НУ», другий — відособлення двох-трьох партій, які в разі необхідності утворюватимуть коаліцію. Парадоксально, але президентство Ющенка може якраз стати перешкодою для створення єдиної партії, оскільки як президенту йому знадобиться побудова ширшої коаліції, можливо, із залученням центристів. У будь-якому випадку праві починають усвідомлювати необхідність ідейної правої партії, оскільки змінюється формат виборів і формат влади. Очевидно, що в форматі партійних виборів, які підживлюють шкалу «ліві — праві», є потреба саме в ідейній правій партії.
У лівому полі на даний момент грають три впливові партії — КПУ, СПУ та СДПУ(О). Ідея лівої коаліції, ініційована есдеками, за всієї своєї малоймовірності все ж таки може бути корисною для відтиснення комуністів на крайню позицію. Іншим словами, чим більше есдеки зсуватимуться ліворуч, тим сильніше комуністи рухатимуться до лівого краю. У цьому випадку СПУ буде буфером. По суті, об’єднання соціалістів і есдеків малоймовірне, проте для лівого поля в співіснуванні помірності та радикальності може бути певний сенс.
Крім цього, приклад СДПУ(О) можна розглянути як атиповий у тому розумінні, що вона прагне до партійності влади не тільки шляхом політичного представництва, беручи участь у виборах на всіх рівнях, а й із допомогою просування на призначувані посади. Тактика створення корпоративних філіалів на різних рівнях влади, починаючи від місцевих і закінчуючи центральними, проте цілком вписується в формат партійної конкурентності, виграш у якій може дати статус «правлячої партії» чи більш виграшний бонус у коаліції.
Підбиваючи підсумок, можна спрогнозувати, що результати президентських виборів-2004 та шляхи виходу реформи з глухого кута стануть сигналом для майбутнього партбудівництва. При цьому розв’язка з фіналом політреформи та президентською гонкою може дати нові імпульси для партійності влади. Але розвиток партійної системи може рухатися, принаймні, за двома векторами — адміністративному — з перевагою моделей «партій влади» (клієнтельських партій і блоків) та конкурентному, коли змагаються ідейні партії (або партії інтересів) за виграш у політичному тендері.