В Україні починається черговий перехідний період. Так, члени «Українського клубу» на засіданні, що відбулося нещодавно, називали майбутнє введення політичної реформи, яка набирає чинності якраз на Новий рік, 1 січня 2006 року. Проте не всім цей новорічний подарунок на радість. Ні Президент, ні його секретаріат, ні основні політичні сили до нього не готові, упевнені експерти. Мовляв, не до цього зараз — треба збирати голоси електорату. А що думають експерти про те, яким буде коаліційний уряд, як довго він зможе проіснувати, які можливі наслідки і перспективи політреформи?
Володимир ФЕСЕНКО , директор центру прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Я є прихильником конституційної реформи, як того політичного інструмента, який зменшує загрози авторитаризації нашої політичної системи. Наша політична влада на пострадянському просторі тяжіє до авторитаризму: неважливо, Кучма це чи Ющенко, — від президента негативу більше, ніж позитиву. Поки що жоден президент не запропонував ані стратегії, ані чіткої політики, він реалізовує свої власні інтереси.
Але при всьому цьому існують великі проблеми в умовах нової політичної системи, яких я боюся. Ніхто не готовий домовлятися один з одним. І ось перше питання, яке я бачу. Це не стільки проблема, створять чи не створять синьо-помаранчеву коаліцію, скільки проблема, чи будуть іти на свідомий, штучний зрив створення коаліції.
Є ймовірність, що і «Наша Україна», і Блок Юлій Тимошенко разом програють Партії регіонів, в умовах цього програшу вони спробують піти на зрив парламентської коаліції для того, щоб ще на кілька місяців продовжити термін повноважень уряду Юрія Єханурова. І таким чином дискредитувати саму ідею конституційної реформи. Ось це, на мій погляд, дуже небезпечний, авантюристичний варіант. Якщо це станеться, що буде наступним кроком? А наступним кроком буде ще більш жорстка поразка політичних сил Ющенка на наступних виборах. Можливе дуже серйозне оновлення структур парламенту, причому я не виключаю приходу до влади популістських сил. І я не виключаю появи ідеї дострокових президентських виборів, причому з боку Юлії Тимошенко. І, звичайно ж, вона буде головним критиком політреформи після такого зриву.
Я, звичайно, згоден, що треба думати над тим, як створити більш-менш стабільну коаліцію, — якщо цього не станеться, на країну чекають серйозні проблеми. Це не проблема Ющенка, це не проблема Януковича, це наша загальна проблема. І треба шукати компромісні варіанти кандидатури прем’єра, хоча зараз жодна з політичних сил не буде розглядати такі версії, — у всіх ілюзія, що вони проведуть свого прем’єра після виборів.
Треба також зараз розглядати і примушувати всі політичні партії і блоки до того, щоб вони запропонували свої кандидатури на всіх ключових позиціях. Ми маємо знати, за кого ми голосуємо. Всі політичні сили мають відповісти на ключові питання розвитку країни. За або проти вони ЄС, підтримують або не підтримують вступ до НАТО тощо.
Віктор НЕБОЖЕНКО , директор Соціологічної служби «Український барометр»:
— Коли весь цей час ми говорили про парламентську реформу, паралельно робилися спроби просувати і інші реформи. Пам’ятаєте, нас шокувало, коли «в пакеті» було прийнято рішення про політреформу? Я сам тоді писав про політичну дурість, про відсутність волі Президента, про ті проблеми, які виникнуть, але виявляється, він розраховував на дуже правильні речі. Він розраховував, маючи президентську більшість, отримати більшість парламентську, і тим самим парламентська реформа для нього не була проблемою. Це один шлях у безвихідь.
Наступну «глуху» реформу було здійснено під час прем’єрства Юлії Тимошенко. Уперше за десять років політичне управління відбувалося з єдиного центру і складалося з двох людей — прем’єр-міністра та начальника спецслужби. Це сильно налякало не тільки помаранчевих і синіх, але і весь український політикум: коли з ранку до вечора силовик №1 і прем’єр-міністр вирішували економічні питання. До речі, це також дуже поширений варіант латино-американської демократії, і він також — зараз, принаймні, — затих.
І, нарешті, третій варіант, пов’язаний з тією реформою, яку ми обговорюємо. З самого початку у нього була «родова травма». Тому що це не політреформа, яку хотіло населення, і це не політреформа, яку хотів політикум. Це був обмін шантажу на владу.
Як з’єднати те, що не з’єднується? Як професійний політтехнолог я знаю, що зростатиме температура політичної боротьби. Люди ненавидітимуть один одного, тому що носитимуть різні прапорці: одні — з сердечками, інші — з хрестиками, треті — ще з чимось і таке інше. А потім раптом виявиться, що цей спосіб розщеплення електорату нічого не дає, і у Верховній Раді буде змова прямо протилежних політичних сил з фантастичними визначеннями. Ви вже знаєте, коли президенту Кучмі нічого було говорити, він говорив: я прагматик. І всі політологи думали, що буде далі. Так ось, я боюся, що нам скажуть так: ми зробили прагматичний вибір, ще більш витончені циніки будуть пояснювати це національним інтересом. І в цьому сенсі це завдасть сильного удару навіть не по політреформі, а по громадянському суспільству. Тому що частина громадян говоритиме: ну як би ми не вибирали, вони все одно зливаються в одну правлячу групу...
Більш того, я підозрюю, що якщо яка-небудь партійна більшість протримається років зо два, вона демонстративно ухвалить закон про десятивідсотковий бар’єр, демонстративно обере спільні органи, я вже не кажу, що бізнес переплететься в найближчі три місяці і потім ми отримаємо міні-партію КПРС. І знову бідна Кондолізза Райс-три приїде доводити, що це щось непристойне.
