Вважається, що зазвичай пряма й відкрита критика дій вищої посадової особи країни є дуже суб’єктивною й не зовсім коректною з етичного погляду. Однак у разі коли:
— критика грунтується на результатах нещодавніх парламентських виборів, у яких Президент брав активну участь;
— не критикуються морально-етичні якості Президента;
— до чергових президентських виборів ще далеко,
аналіз стратегічних помилок Президента та його команди виглядає цілком виправданим. Тим паче, що протягом тривалого часу після інавгурації Президент був поза критикою. Критикували переважно «помаранчеву команду» загалом, «любих друзів», але не самого Віктора Андрійовича, який носив горде звання «народного Президента».
Але після того як президентська партія отримала майже втричі менше голосів виборців у відсотковому відношенні, ніж особисто Віктор Андрійович під час першого туру президентських виборів, наявність цілої низки системних помилок особисто глави держави стала очевидною.
Отже, на мій погляд, основними стратегічними помилками Президента можна вважати:
Розпуск Майдану, невикористання його творчої енергії.
Те, що більшість обіцянок, даних Майдану, як помаранчевому, так і біло-синьому, спираючись на традиційні ресурси державної системи управління, неможливо було виконати, було очевидно ще до його завершення. Для виконання обіцяного слід було перетворювати протестну енергію Майдану на творчу, постійно запитану енергію здійснення прямої демократії народу. Звісно, створення повноцінного, регулярно діючого механізму впливу виборців на діяльність усіх гілок і органів влади в міжвиборний період зі зворотним зв’язком, що закріпився в масовій свідомості, за такий короткий проміжок часу неможливе. Але, впевнений, що якби виборець побачив хоча б перші кроки Президента щодо обмеження фактично неконтрольованих повноважень політикуму й бюрократії, то рейтинг Президента та результат голосування за його партію були б зовсім іншими. І рівень реалізації раніше даних обіцянок теж був би значно вищим.
А так, після того як Майдан просто розпустили, Президент залишився сам на сам з надзвичайно потужною бюрократичною системою в усіх гілках влади й ідеологічно різношерстою та психологічно несумісною «помаранчевою командою». Він фактично відмовився від використання найціннішого ресурсу, яким володів, — величезної довіри й підтримки виборця. Результати не примусили чекати на себе. Зміна десятків тисяч держслужбовців не привела до кардинального поліпшення діяльності бюрократичного апарату і його переорієнтації на задоволення потреб виборця. Хоча певного прогресу заперечувати не можна. Бачачи, що обіцянки до парламентських виборів виконати не вдасться, й спостерігаючи стрімке падіння рейтингу довіри, «помаранчева команда» почала потихеньку розвалюватися. Кому хочеться жертвувати своїм політичним майбутнім? Поєднання провалу в реформуванні державного апарату з розвалом команди призвело до корупційних скандалів.
Недемократичність.
Говорити про недемократичність людини, яка регулярно заявляє про свою прихильність демократичним цінностям, навіть якось ніяково. Заслуги Ющенка в демократизації країни безперечні. Але зверніть увагу, ці успіхи були досягнуті до 23 січня 2005 року — дати інавгурації Президента. А після цієї дати пішли:
— неадекватна реакція Президента на інтерес ЗМІ до доходів і витрат членів його сім’ї;
— невпинне прагнення держави взяти під свій контроль діяльність iнтернет-ресурсів;
— недемократичне нав’язування суспільству особистої позиції глави держави з питань стратегічного розвитку, щодо яких у суспільстві спостерігається поляризація думок (статус російської мови, вступ України до НАТО, створення єдиної православної церкви, оцінка Жовтневої революції та радянського періоду історії, оцінка дій ОУН-УПА, напрямок економічної інтеграції).
— фактична відмова від створення суспільного телебачення на базі УТ-1;
— відмова підтримати проведення перерахунку підсумків парламентських виборів. У пiдсумку значна частина виборців вважає результати виборів сфальсифікованими.
Часто в заслугу Президенту ставлять те, що він відмовився від застосування недемократичних методів свого попередника. Не думаю, що це заслуга Ющенка. По-перше, після Майдану, використати в чистому вигляді чимало прийомів «епохи кучмізму» Президенту просто вже не дадуть як політичні опоненти, так і народ загалом. По-друге, багато інших прийомів досі використовуються новою владою в дещо м’якішій формі.
Я не беруся стверджувати, що Президент став менш демократичним. На мій погляд, рівень демократизації суспільства загалом після Майдану підвищується набагато швидше, ніж Президента, його оточення й усього українського політикуму загалом. До чого це може привести, добре видно на прикладі колишнього столичного мера Омельченка. Ще три роки тому рівень його демократизму був значно вищим за середній по країні. А на минулих виборах основними претензіями до Олександра Олександровича з боку опонентів були його авторитаризм і високий рівень корупції столичної влади. Навряд чи за цей час особисто Сан Санич став значно менш демократичним — він уже не в тому віці, щоб різко міняти звички. Просто підвищився рівень демократії в країні загалом і, відповідно, вимоги киян до мера.
Ставка на прискорену інтеграцію в західному напрямку.
Пригадайте, які були плани у нової влади в лютому 2005 року. Вступ до ЄС до завершення поточної каденції Президента. Вступ до СОТ до кінця 2005 року. Ще зараз багато хто говорить про вступ до НАТО до 2009 року, хоча скоріше за все, що зробити цього не вдасться. Очевидно, що прискорена інтеграція в західному напрямку мала сприяти значному приросту західних інвестицій, збереженню високих темпів економічного розвитку, посиленню позицій України в діалозі з Росією та консолідації всередині країни. Також поступово стає явним провал планів прискореної західної інтеграції. Максимум, на що можна розраховувати до 2009 року, — це підписання угоди про вільну торгівлю. А термін, протягом якого ця угода повноцінно запрацює, ще більший.
Очевидно, що відсутність прогресу з прискоренням західного напрямку інтеграції зумовлена проблемами як в Україні, так і переважно в самому ЄС. До газової війни ЄС, зайнятий загостренням власних проблем, узагалі недооцінював значущість України, фактично відводячи їй роль буфера (сусіда) між собою та Росією. Неготовність ЄС до прискореної інтеграції з нашою країною має об’єктивні причини й була цілком прогнозованою ще до виборів. Неадекватна оцінка перспектив західної інтеграції є ще однією помилкою Президента та його команди.
Відсутність виразної моделі взаємодії держави та великого бізнесу.
Спочатку були списки підприємств для реприватизації, потім — обшуки із застосуванням спецназу і БТР. Потім від реприватизації почали відхрещуватися, як від біса, виправдовуючи навіть явно кримінальні випадки. За захоплюючими деталями цього кругообігу ставлення влади до олігархів проглядається сам факт відсутності у нової тоді влади виразної та прозорої для виборця моделі відносин з великим бізнесом. Не з’явилася вона й досі. У результаті — відтік капіталу, недобір іноземних інвестицій і засилля бізнесменів у парламенті та місцевих радах нового скликання. Обіцяне відділення бізнесу від влади, по суті, не відбулося.
Зрозуміло, що історія не має умовного способу, але уявімо на хвилину, що в травні — червні 2005 року Президент збирає олігархів, за винятком кількох найбільш одіозних постатей, і пропонує укласти джентльменську, але разом із тим публічну угоду, відкриту для приєднання інших. За нею олігархи зобов’язуються:
— вести бізнес економічними методами, використовуючи інновації, а не політичну ренту;
— сплачувати податки, зокрема із зарплати найманих працівників, не використовуючи лазівки в податковому законодавстві та офшорні схеми;
— не давати хабарів чиновникам і не просувати своїх людей на ключові посади;
— відмовитися від фінансування політичних партій, або, принаймні, зробити його прозорим, не балотуватися до ВР;
— різко збільшити витрати на добродійність;
— відмовитися від демонстративно-статусного споживання;
— негайно докладати контролюючим органам, а якщо треба — й самому Президенту, про невиконання іншими представниками великого та середнього бізнесу взятих на себе, згідно з цією угодою, зобов’язань.
Лише в разі дотримання цих умов держава гарантує повну відмову від своїх реприватизаційних претензій. А особливо старанним, у вигляді пряника, держава надаватиме допомогу для розширення їхньої діяльності на зовнішніх ринках.
Чи погодилися б олігархи? Так, рік тому вони б, боючись реприватизації, в черзі стояли б на підписання цього документа!
Насправді — час прогавили, відмова від реприватизації з боку держави не була збалансована зобов’язаннями з боку великого олігархічного бізнесу та законодавчим оформленням системи контролю над ним як з боку держави, так і з боку місцевих общин. У результаті олігархи багато в чому знов почали диктувати свої умови й визначати політику країни.
Підписання газових угод з Росією.
Складається враження, що Президент просто не витримав тиску, який на нього чинили. Тиску як з боку РФ, так і з боку низки європейських країн. Він, безумовно, бачив, мав бачити як професійний фінансист, що від пропонованого варіанта угоди, як зараз говорять, «смердить до небес». Але в критичний момент у Президента не витримали нерви, й він, схоже, зламався. А шкода…
Неефективна діяльність «Нашої України».
По-перше, НУ багато в чому повторює помилки попередніх українських партій влади, починаючи з НДП. По-друге, НУ продовжує свій повільний дрейф від лівого центру до партії правої орієнтації, що відстоює ліберальні цінності й дедалі більшою мірою представляє інтереси великого й часто олігархічного бізнесу. Теоретично нічого страшного в цьому немає. Але результати минулих виборів свідчать, що збільшили своє представництво саме партії лівоцентристської орієнтації. І повільна зміна політичного позиціонування пішла явно не на користь НУ.
Найбільш гостро криза НСНУ проявилася по час попереднього з’їзду. Тоді ж у Президента був шанс втрутитися в розвиток ситуації, але він ним не скористався. У результаті склалася ситуація, коли, з одного боку, у НУ є «золота акція» й без неї неможлива ніяка коаліція. А з другого боку, вплив НУ на будь-який можливий уряд не буде визначальним, навіть враховуючи думку Президента.
Заперечення, що Ющенко після інавгурації не мав можливості вплинути на партійні справи, малопереконливі. НУ, поступово набуваючи рис типово української партії влади, дедалі більше схиляється до жорстко ієрархічного, авторитарного стилю керівництва з вождем на чолі. А вождю зовсім не обов’язково бути формальним лідером. Під час виборчої кампанії НУ всіляко старалася показати виборцю, що вона й тільки вона є партією Ющенка. Якби сам Віктор Андрійович вважав інакше, то, напевно, сказав би про це. До виборів.
Унаслідок цих та інших помилок Президент утратив значну частину довіри виборців, інвесторів і міжнародних партнерів, значну частину своїх формальних і неформальних повноважень, як на загальнонаціональному рівні, так і на місцях, а ще втратив політичну ініціативу. Цілком можна допустити, що також певною мірою утрачено оперативний контроль за розвитком ситуації в деяких галузях і на територіях за діями окремих осіб. Однак ситуація далеко не однозначна.
З психологічного погляду, більшість помилок Президента є не зовсім такими. У якихось людей більше розвинене логічне начало, у інших — етичне. У цьому плані Президент, безумовно, етик, незважаючи на економічну освіту та кар’єру фінансиста. Більшість його помилок є не наслідком хибного аналізу об’єктивних процесів, а наслідком їх етичного неприйняття. Наприклад, Президент не погоджується з тим, що внаслідок дії об’єктивних процесів українська нація формується поліетнічною, поліконфесійною, полікультурною й полілінгвістичною. Це суперечить його етичним уявленням, які він готовий відстоювати всіма силами. Пригадайте його передвиборну поїздку до Харкова. Проникливі слова на підтримку української мови в російськомовному місті за два тижні до виборів можна цілком включати до підручників з PR як зразок виключно ефективної агітації проти себе та своєї політичної сили. Чи варто дивуватися, що за НУ проголосували менш ніж 6% виборців Харківської області. Очевидно, що Президент країни не настільки наївний, що не розумів, що робить. Просто етичні принципи для нього важливіші за логічні доводи. Це підтверджується тим, що після виборів його позиція не змінилася.
У стратегічному плані наслідки помилок Ющенка для країни набагато менші, ніж у його попередників. А з другого боку, виглядає так, що якщо й надалі вища посадова особа країни робитиме такі помилки в тому ж темпі, то наступні президентські вибори відбудуться достроково. Суперечності в цьому немає — країна швидко змінюється, й вимоги виборців до свого Президента зростають настільки швидко, що відповідати їм було б складно будь-кому.
Насамкінець хотілося б дати кілька рекомендацій. Розуміючи, що стосовно порад першій особі Україна досі залишається Страной Совєтов, я не беруся радити Президентові, ЩО саме конкретно йому робити. Мої рекомендації стосуються того, ЯК йому чинити в тактичному й стратегічному планах.
Для посилення послідовної, логічної складової діяльності Президента я рекомендую змінити формат й частково кадровий склад наукового аналітичного супроводу діяльності Президента, а самому Віктору Андрійовичу більше покладатися на інтелектуальний потенціал учених, часом наступаючи на горло власній пісні та етичним принципам. Розумію, що зробити це непросто, як в організаційному, так і в психологічному плані, але іншого шляху не бачу. Щоб стратегічні дії Президента позитивно сприймалися більшістю суспільства, а не окремою його частиною, треба спочатку розібратися з тим, що собою являє Україна і в якому напрямку йдуть об’єктивні довгострокові процеси її розвитку.
У стратегічному плані можна порекомендувати Віктору Андрійовичу відмовитися від імпровізованих стратегічних ініціатив. Якщо не виходить, то краще вже взагалі відмовитися від нових стратегічних пропозицій і просто зайнятися тактичним управлінням, стараючись більш-менш адекватно реагувати на зміну ситуації. Це не є варіантом споглядальної позиції буддистського ченця. Як фахівець з цивілізаційного розвитку можу сказати, що, на відміну від більшості країн, об’єктивні процеси розвитку України загалом є вельми сприятливими для її громадян. Я поділяю точку зору, що більшість позитивних змін останніх 4—5 років в Україні відбувається не завдяки, а всупереч діяльності влади — як старої, так і нової, як у центрі, так і на місцях. І якщо влада хоча б не заважатиме цьому, то це вже буде прогресом. А якщо вже їй вдасться свідомо й цілеспрямовано десь посилити позитивні процеси й загальмувати розвиток негативних процесів, то це виборці оцінять як небувалий досі вияв мудрості державного діяча .
