Якнайшвидше реформування партійної системи стає сьогодні одним iз основних питань розвитку політичної системи українського суспільства. Не випадково розгляд у Верховній Раді проектів законів про політичні партії, про опозицію і майбутні вибори у Верховну Раду викликає в суспільстві пожвавлені дискусії.
У зв’язку з цим великий інтерес представляє суспільна оцінка потенціалу політичних партій та їхніх лідерів.
Результати проведених соціологічних опитувань свідчать про існування широкого спектру часом діаметрально протилежних поглядів на регулювання діяльності політичних партій. Безумовно, на це в першу чергу впливає існуюча в суспільстві політико-ідеологічна непримиренність. Разом iз тим не можна обійти стороною і реальну складність будівництва політичних партій як інституту громадянського суспільства, котрий сам ще не мав досить серйозного розвитку.
Як показало опитування, проведене по цій проблематиці Українсько-американським центром стратегічних комунікацій, тільки 4,5% опитаних вважає, що сьогодні в українському суспільстві формування і розвиток партійної системи йде нормально. Понад 8,5% вважає, що насправді цей процес ледве жевріє: він штучно підтримується в ЗМІ лідерами політичних партій, «замовленими» матеріалами в газетах і показом на ТБ партійних заходів, на яких тусуються одні й ті самі люди з київської політичної еліти. Більше 37% вважають, що партійна система взагалі не розвивається.
На думку 68% респондентів, найбільше таке становище обумовлене тим, що сьогодні на Україні, як і раніше, з одного боку, практично немає політичних партій, які відповідають інтересам великих соціальних груп, з iншого — у партій відсутні реалістичні програми розвитку держави і суспільства. До того ж на це накладає свій відбиток майже повна відсутність яскравих політичних лідерів. І що ще дуже важливо: майже 34% опитаний вказали на недемократичний характер діяльності більшості політичних партій.
Що ж до поінформованості суспільства щодо нового Закону про вибори на пропорційній основі, то близько 72% опитаних опинилися в ситуації, як то кажуть, «не бачив, не чув, не знаю, а мені все одно». Водночас на питання «Як ви ставитеся до того, що Верховна Рада прийняла новий Закон про вибори на пропорційній основі?» 32,8% респондентів висловилися за його безумовне прийняття, 28,6% мають великі сумніви в його доцільності, а 18,6% вважають, що час для прийняття закону ще не настав. І близько 20% не мають своєї думки.
Одночасно в оцінці суспільної думки існують серйозні побоювання, що прийняття цього закону може призвести до порушення конституційного принципу рівності громадян у політичному житті, до зміцнення домінуючого положення деяких партій, посиленню адміністративного тиску на партії, до штучного скорочення їхньої чисельності.
Близько 30% опитаних вказали на необхідність більш чітко регламентувати виключне право політичних партій висувати кандидатів у виборні органи влади й органи місцевого самоврядування, а також механізми формування виборчих блоків, відкликання політичними партіями свого депутата у випадку його відходу від партійної програми, процедур позбавлення політичних партій державної реєстрації.
Не можна залишити без уваги, що в штовханині боротьби за право скоріше схопитися за штурвал влади, законодавці якось стороною обходять питання, які стосуються фінансово-економічних аспектів діяльності політичних партій. Шкода, це дуже серйозна проблема. І тут думки розділилися: за надання права на державне фінансування політичним партіям, що отримали на виборах не менше 2% (саме 2%, а не 4%) голосів, висловилося 44,2% опитаних, 39,4% — категорично проти, і понад 17% не висловили визначеної думки.
Більшість експертів-фахівців назвали одними із найбільш злободенних питань фінансову підтримку політичних партій iз недержавних джерел. Виходячи з цього, було поставлене запитання про те, як громадяни уявляють фінансування політичних партій iз недержавних джерел. Тільки трохи більше за 14% респондентів висловилися за створення політичними партіями необмеженого числа партійних фондів. 46,8% вважають за можливе надання добровільних пожертвувань політичним партіям від юридичних осіб. І понад 40% переконані, що фінансово-економічна діяльність партій — це їхня особиста справа: мовляв, відкіля хочуть брати гроші, відтіля нехай і беруть, аби закони не порушували. Більше половини респондентів висловилися про необхідність постійного контролю з боку владних органів за фінансовою діяльністю партій.
Протягом 2000—2001 років Українсько-американським центром стратегічних комунікацій було проведено широкомасштабне дослідження, яке стосується суспільної презентації політичними партіями власних лідерів, програм, дій на захист «свого» електорату.
Вивчення проводилося в основному шляхом контент-аналізу центральних і регіональних ЗМІ. Для цього використовувалися наступні критерії: інформаційні можливості та інформаційна активність партій; рівень організаторської роботи; агітаційно-пропагандистська активність; публічна популярність партії та п’яти її лідерів; ступінь інформаційно-організаційного покриття соціально-територіального простору, рівень адміністративної підтримки і деякі інші. Інтегруючою оцінкою слугував інформаційно-організований потенціал партії (ІОПП), максимальна величина його дорівнювала 140 умовних одиниць. Дані цього дослідження корелювалися з іншим, яке визначало наявність у кожної партії її опорного електорату та бази росту. І от результат: за величиною інформаційно-організаційного потенціалу поза конкуренцією виявилися СДПУ(о) і КПУ. Причому ІОПП об’єднаних соціал-демократів майже вдвічі перевищує комуністів. Абсолютне співвідношення тут наступне: СДПУ(о) — 102 од., а КПУ — 71 од. За ними в проміжку від 60 до 30 од. йдуть: НДП, Трудова партія України, Рух, «Батьківщина», СДС і т.д.
Щодо опорного електорату, то тут картина трохи інша. Перше місце твердо і впевнено займають комуністи, у яких в наявності, як і раніше, близько 21% електорату і база росту становить приблизно 9—12%. У соціалістів — відповідно 4,3% — (4—6%), СДПУ(о) — 4,2 — (5—8%), Рух (за умови об’єднання всіх правих націонал-патріотів) — 4,1% — (10—15%), НДП — 3,2% — (3—4%), Трудова партія — 1,2% — (5—6%).
Які ж висновки? Насамперед — і це сумно — сьогодні визначилися зі «своєю» партією менше 50% електорату. Жодна з партій, крім комуністів, не має навіть 5 відсотків свого електорату. А це значить, кожній iз них перейти через чотиривідсотковий бар’єр буде дуже складно. У світовій практиці для визначення перспектив тієї чи іншої партії на виборах політологи використовують так званий маятниковий коефіцієнт 1,43. Суть розрахунку за ним в наступному. Щоб бути упевненим у наборі на виборах 4% голосів виборців, потрібно ці 4% помножити на маятниковий коефіцієнт 1,43 і ми отримаємо шукану цифру базового електорату, що у нашому випадку дорівнює 5,72%.
Не менш важливе й інше. Співвідношення між показником організаційно-інформаційного потенціалу партії і підтримкою партії електоратом свідчить про те, що тут немає прямо пропорційної залежності «чим більше вклав, тим більше отримав». А це значить, що основним партіям, якщо вони хочуть досягти бажаного результату на виборах до Верховної Ради, потрібно терміново шукати нові ресурси.
Нині основна маса виборців не довіряє більшості існуючих партій. А значить, найближчим часом на політичній арені України повинна з’явитися нова політична сила, котра буде в змозі задовольнити (нехай навіть віртуально) політичні бажання більшості виборців.
І ще ось про що. Політичні партії, особливо їхні лідери, і депутати у Верховній Раді — це реальна підтримка влади або реальна опозиція владі. І та й інша частина завжди будуть взаємодіяти з Президентом і владними структурами. Єдине: одні — зі знаком «плюс», інші — зі знаком «мінус».
Втім, залишимо поки опозицію. Поговоримо про тих, хто входить до так званої більшості. Сьогодні їхній реальний коридор можливостей визначають три об’єктивних фактори.
Перший полягає в тому, що економічні ресурси країни, незважаючи на переможні реляції окремих чиновників Кабінету Міністрів, сьогодні набагато менше, ніж рік тому. Без масштабних інвестицій у реальний сектор і швидкого розвитку внутрішнього ринку економіку не витягти. А інвестицій немає і поки не передбачається. Навпаки, втеча капіталу з України поновлюється з колишньою силою. Вантаж заборгованості змусить країну знову затягувати паски.
Другий фактор — активне формування націонал-патріотичної опозиції, у якій інтереси лівих і правих на даному проміжку часу збігаються. І та й інша частина на відміну від пропрезидентської більшості має свій електорат, гарну організацію і головне — серйозну фінансову підтримку, а також досвідчених ватажків, що загартувалися в баталіях — і не тільки в політичних — починаючи з 1989 року. А в їхніх активних деструктивних діях, аж до спроб розколу України, можна не сумніватися.
Третій фактор полягає в тому, що жодна з команд або груп, що знаходяться нині у владі (і порізно, і разом), не є самодостатньою в тому розумінні, що не може закрити всі ключові напрямки в українській політиці й основні посади у вищих інститутах влади. В одних є адміністративний ресурс, але проблеми з інформаційним і публічним ресурсом. Інші мають ЗМІ і передові політтехнології, а в той же час — і повний дефіцит ідей програмного характеру. У третіх — гарні контакти з міжнародними фінансовими організаціями, але явно бракує адміністративної підтримки.
У даному випадку Президент поставлений у дуже тяжкі умови: йому доведеться одночасно негайно вирішувати купу послідовних задач і внутрішньополітичних, і економічних, і соціальних, і зовнішньополітичних. А це в умовах кризи дуже і дуже непросто. Більш того спиратися сьогодні він може в основному тільки на державні структури.
За таких обставин, по-перше, навряд чи можна послідовно реалізовувати якусь довгострокову стратегію. А значить, і ставка на якусь одну, ідеологічно однорідну команду або коаліцію з різних команд просто нереальна, та й у принципі неможлива.
По-друге, усе більш очевидним стає, що прогнози і очiкування того, що в результаті прийдешніх змін до влади прийде якась одна з партійно- політичних команд (особливо з нині сформованих), навряд чи збудуться. А якщо і прийде, то дуже ненадовго. Швидше за все верховна влада (Президент і його команда) змушена буде діяти самостійно і крок за кроком: прийняли рішення — подивилися, що з цього вийде, які нові альтернативи виникнуть. Вибрали з них одну, потім знову проаналізували результат. Звідси й кадрові зміни можуть бути тільки крапковими — крапка, крапка, кома — ось, імовірно, алгоритм кадрової політики найближчого часу.
На перший погляд такий підхід може здатися досить хаотичним. Але така реальна ситуація: якщо верховна влада буде чітко представляти, чого вона хоче в плані вирішення конкретних проблем, а не в пропагандистському ключі, процес змін може розвиватися цілком конструктивно. Якщо ж лавірування перетвориться для Банкової на самоціль, то на якомусь етапі процес може вислизнути з- під контролю. У 1991 році в Україні вже спостерігалося щось подібне. Різниця мiж тим часом і нинішнім у тому, що ресурси країни сьогодні — далеко не ті, що були 10 років тому, і тому влада не має права на помилку.
