Паралельно з формуванням внутрішніх атрибутів державності Україна шукає власного місця в глобальному, континентальному, а також регіональних і субрегіональних інтеграційних процесах. Пошук ускладнюється тим, що світова та європейська системи міжнародних відносин самі перебувають нині в стадії трансформації.
У найзагальнішому плані, на рівні концептуальних підходів і стратегічних завдань, розрахованих на віддалену перспективу, перед Західною Європою постало питання глобальної орієнтації: зберігати вірність апробованим і перевіреним ідеям "атлантизму" чи розпочати рух у бік "євразійської" ідеї. Перший варіант мав би на меті утворення суперцивілізації з могутніми Сполученими Штатами Америки на західному й не менш потужними Сполученими Штатами Європи на східному березі Атлантичного океану, другий - об`єднання високих технологій та фінансових можливостей Заходу з природними багатствами Уралу, Сибіру, Близького Сходу. Від часів "Атлантичної декларації" 1941 року підвалиною "атлантичного" світу були й залишаються Сполучені Штати Америки, маючи намір закріпити за собою своє нинішнє чільне місце назавжди.
Будь-яка інтеграція - завжди об`єднання когось проти когось. Альтернативою "атлантизмові", спробою об'єднання західноєвропейців проти американців є "євразійська" ідея. Інтеграція Західної Європи та частини (або частин) азіатського континенту обіцяє хороші перспективи, передусім - економічні. Щоправда, на шляху до такого об'єднання виникає й виникатиме чимало різнопланових і різнорівневих перешкод. Одна з них - належність суб'єктів можливої інтеграції до різних релігійних і культурно-цивілізаційних систем: західно-християнської, мусульманської, конфуціанської тощо. Подолання зумовлених цією обставиною розбіжностей є справою далекого майбутнього: на сьогоднішній день позитивного досвіду вирішення таких проблем людство не має.
Україна може стати на один із двох шляхів інтеграції, зробивши вибір між "атлантизмом" та "євразійською" ідеєю. Останнім часом вона дедалі послідовніше схиляється до "атлантизму". Повноцінне входження до Співдружності незалежних держав навряд чи може правити за альтернативу цьому виборові. "Атлантизм" має достатньою мірою розроблені й постійно вдосконалювані політичні, економічні, правові та інші структури, тоді як СНД є радше імітацією "постесересерівського" етапу міждержавного об'єднання, без реального змісту й перспектив.
Втім, проблема не в тому, що саме вибрати, а в який спосіб зреалізувати цей вибір. Адже ні для кого не таємниця, що в загальноєвропейських інтеграційних процесах Україна є стороною пасивною: не ми вибираємо, а нас вибирають, а чи виберуть - ще не відомо.
Україна прагне інтегруватися в Європу - а Європа зволікає. Україна, не можучи самостійно профінансувати всі витрати, яких вимагає така інтеграція, очікує, що це зробить інша сторона - а інша сторона побоюється непередбачуваності наслідків такої інвестиції. Європа остерігається - бо ми від неї далеко, бо ми для неї чужі, бо ми бідні, бо такого ніколи не було й невідомо, що з цього вийде. Європа підтримує нас морально, роздаючи всілякі обіцянки, проте за п`ять років свого незалежного існування Україна з усіх європейських структур зуміла вступити лише до Ради Європи - організації, участь у якій не приносить і не може принести економічних переваг. А от угоду про партнерство та співпрацю між Україною та ЄС за три роки, які минули від її підписання, зратифікували парламенти лише п'ятьох країн. Приблизно за тією ж схемою розвиваються стосунки із Західноєвропейським Союзом: ми агітуємо, вони придивляються, намагаючись не робити необережних кроків і ні в якому разі не брати на себе відповідальності за майбутнє однієї з найбільших за територією європейських країн. Бо це - дорого, а шансів на повернення інвестицій не так багато.
Європа цікавиться Україною хіба що як частиною пострадянського простору, який не варто знову віддавати Росії, хай навіть під маркою СНД. Натомість Росія, з якою Україна все ще досить міцно пов'язана на всіх рівнях, зовсім не від того, щоб у той чи інший спосіб повернути собі "своє". Росії нема чого остерігатися: ми - близько, ми - свої, а що ми бідні, так не бідніші за неї.
Стати багатою, залишаючись в умовах сучасного світу поза процесами світової та європейської інтеграції, Україна навряд чи зможе. Тож питання - "чи треба інтегруватися?" - на порядку денному української політики сьогодні не стоїть. Треба! Але з ким? у який спосіб? якою ціною? - на ці та багато інших запитань задовільних відповідей усе ще не має. Сподіваймося, що їх запропонує саме життя, і то найближчим часом - тоді, коли ще можна буде врятувати країну від скочування в провалля соціально-економічного хаосу.
