Наскільки нова нова влада? Чим відрізняється вона від своєї попередниці? Чи вдається їй виконувати обіцянки, дані (тепер уже двічі — взимку 2005-го та вісім місяців потому, в День Незалежності) співгромадянам на Майдані? Ця тема із наближенням офіційного початку наступної — парламентської — виборчої кампанії набуває особливої гостроти. Не дивно, що, відповідаючи на ці запитання, експерти проводять паралелі зокрема із подіями вже новітньої історії України. Головний висновок — не проаналізувавши минуле, не можна будувати майбутнє...
На п’ятнадцятому році української незалежності можна з упевненістю констатувати: жодна з трьох «команд влади», які впродовж цього часу змінювали одна одну, не спромоглася чітко визначитися з тим, яку і для кого Україну ми будували й будуємо досі. Для людей чи знову для невеликої купки обраних номенклатурних, правда, тепер уже не комуністичних функціонерів? Якщо ж спробувати провести історичні паралелі з часами після гетьмана Богдана Хмельницького, коли козацька старшина ніби й прагнула до незалежності Української держави, але власні меркантильні матеріальні інтереси часто-густо ставали на перешкоді інтересам державницьким, то виявиться, що все повторюється ніби один до одного.
Упродовж довгих століть Україна так і не спромоглася на здобуття своєї державності саме з тієї причини, що задля здобуття статків і маєтностей усе нові й нові представники її еліт жертвували найважливішим — історичною долею українського народу. Яскравим прикладом такої «пожертви» стали нещодавні роки «розвинутого кучмізму».
Проте нова демократична «помаранчева» влада, успішно відшукуючи «стрілочників», про злочини в найвищих ешелонах попереднього режиму чомусь воліє не згадувати. До речі, для багатьох, хто уважно всі ці роки спостерігає за вітчизняною політикою, й досі залишається загадкою, яким це ж дивним чином перший президент України Леонід Кравчук, який упевнено, з досить значним відривом, переміг Кучму в 1994-му в першому турі, програв йому в другому турі. Власне, історія України пішла б зовсім іншим шляхом, якби Кравчук переміг того року.
Свого часу ми вже самоусунулись від публічного осуду комунізму, й у результаті отримали «десятиліття Кучми». Не здійснивши сьогодні широкого суспільного аналізу важких і небезпечних для майбутнього Української держави наслідків «кучмізму», годі й говорити про те, що нова демократична влада зможе повністю опанувати ситуацію в країні, уникаючи рецидивів минулих посткомуністичних часів.
Складається враження, що «хтось» під час помаранчевої революції видав колишньому президенту політичну індульгенцію й таким чином надав йому незаперечні гарантії особистої недоторканості, яких уже понад сім місяців діюча влада демонстративно дотримується. То чи не нагадує це нам дещо іншу ситуацію й в іншій країні з передачею влади? Лише з тією, скажімо, суттєвою різницею, що для передачі влади в сусідній Росії від Бориса Єльцина до Володимира Путіна виникла необхідність терміново реалізувати діючий проект другої Чеченської війни, а в нас в Україні — народну помаранчеву революцію?.. Усі ці підозри, які виникають мимоволі, можуть знаходити дедалі вагоміші підтвердження, якщо економічний стан більшості українських родин й надалі залишатиметься на такому ж ганебно низькому рівні, а замість конкретних політичних і економічних реформ вкотре, як і раніше, висуватимуться лише голі декларації.
Якщо ж зробити невеличкий екскурс у наше нещодавнє минуле, то виявиться, що розгортання подій після перемоги Віктора Ющенка дуже-таки нагадує рік 1999. Тоді Леонід Кучма, посівши вдруге президентську посаду, запевнив українську публіку, що тепер перед народом уже інший президент. «Сьогодні я краще, точніше знаю, — наголосив Кучма, — що і як треба робити, й чого робити не слід. Ця впевненість у своїх силах і можливостях, силах і можливостях українського народу дає мені підстави сказати — перед вами постане новий президент». Президент Віктор Ющенко також багато чого наобіцяв, але замість нового стилю правління та реальних змін в Українськiй державі перед нами все чіткіше вимальовується образ подоби його попередника. Хіба що з дещо відмінними за своїм словесним оформленням обіцянками для народу.
Цікаво: коли Кучма, в силу обставин, які склалися, вимушений був поставити на чолі уряду тандем Ющенко—Тимошенко, така конфігурація виконавчої влади дала в підсумку блискучий на той час економічний ефект. Бо цілком було зрозуміло, що для того, аби покращити економічну ситуацію та різко збільшити показники ВВП, у країні необхідно, навіть за відсутності політичної волі до реальних реформ із боку президента, реалізувати ті приховані можливості, які не було виявлено впродовж попередніх років. А саме — вивести з тіні ті 50— 60% економіки, які там тоді знаходилися. Звичайно, в повній мірі все, що було задумане, команді прем’єр-міністра Віктора Ющенка реалізувати не вдалося. Проте діючи в форматі дозволеного режимом, Ющенко спромігся якісно покращити економічну ситуацію в державі.
Якщо ж тепер, за умови, коли й у Ющенка, й у Тимошенко повністю розв’язані руки, й не існує пресингу з боку Кучми, ситуація за ці місяці не покращилася, то чи не може це означати, що під шумок реприватизації та перерозподілу власності, тепер уже на користь переможців, дерибан української економіки продовжується таким же чином, як це було за минулих часів?
Реальним є те, що до влади в Україні в черговий раз прийшли дуже багаті люди. Які вже давно не спілкуються напряму з тими «маленькими українцями», як визначив увесь наш народ свого часу Президент Віктор Ющенко. Ці люди не штовхаються в метро, тролейбусах і автобусах. Не бувають, маючи в кишенях мізерні суми своїх зарплат і пенсій, на вітчизняних базарах, де від 2004 року ціни підвищилися дуже суттєво. Власне, можливо, з нерозуміння «маленьких трагедій» сімей «маленьких українців» українцями, які вважають себе чомусь «великими», й починаються перші непорозуміння народу та влади.
Тим часом у соціальній та економічній сфері політика «неокучмізму» фактично продовжується. Щоб змусити людину працювати майже задурно, необхідно за сучасних українських умов зовсім небагато — варто її лише позбавити альтернативного вибору. Вільна й економічно самодостатня особистість ні за яких обставин не погодиться виконувати роботу, яка в перспективі може бути оплачена лише «фьючерсними» обіцянками. За останні роки «кидок», починаючи з анулювання трудових заощаджень громадян України на ощадкнижках, і закінчуючи постійними невиплатами й затримками заробітної плати (іноді з відстрочкою на кілька років), настільки вкоренився у нашому повсякденному житті, що став уже сприйматися значною частиною наших співгромадян як явище цілком буденне.
За умов цілковитого правового вакууму та повної соціальної незахищеності будь-яке чесне заробляння прожиткового мінімуму є цілком проблематичним для переважної більшості населення. Щоб зробити людину економічно несамодостатньою, необхідно позбавити її права на працю. За такої ситуації, закономірно, виникає «безальтернативний» вибір: або ж, будучи загнаним у глухий кут, погоджуватись на будь-яку мало- чи низькооплачувану роботу (без достатніх гарантій оплати за кінцевим результатом), або ж намагатися штучно підтримати свій соціальний статус, не погоджуватись на будь-що, і, зрештою (через відсутність реальних пропозицій), все одно (через деякий час) повернутись до першого варіанту. Отже, цілковита безальтернативність призводить лише до того, що людина повністю втрачає право реального вибору та змушена приймати нечесні правила гри, нав’язані їй ззовні.
Таким чином, ми підходимо до означення процесу соціального «приручення», який розпочався з приходом до влади Леоніда Кучми і, на жаль, продовжується нині й за Ющенка. Наразі, «соціальне приручення» — це заганяння соціального індивідуума у штучно створені рамки соціальної безвиході, за умов яких гранично обмежене поле потенційної діяльності та виключена можливість будь-якого маневру «соціальної одиниці». «Шок хронічного безгрошів’я» для більшості українських громадян — це той відволікаючий момент, коли людина змушена постійно думати про щоденне фізіологічне виживання, а не про те, яким це дивним чином від колишньої громадської власності їй нічого не дісталося.
За прогресуючих подібних обставин ми не забаримося стати територією дармової напіврабської праці та будемо обслуговувати розвинені країни, надаючи їм за безцінь виробничі та технологічні послуги, що на їхніх теренах коштуватимуть у десятки разів більше. Загнузданий народ, який безжалісно поганяють номенклатурні погоничі, з часом втрачає не лише свої соціальні орієнтири, а й здатність до спротиву тим, хто «осідлав» його проти його ж власної волі й визискує й ошукує, ніби той безсловесний товар.
Рік за роком держава, від імені якої виступають правлячі номенклатурні клани, планомірно та цілеспрямовано відчужувала переважну більшість українського населення від управління власністю. Через так звану приватизацію держмайна (коли на долю кожного громадянина України, у вигляді сертифіката вартістю в 10 гривень, припала частка майна, якого ніхто з пересічних наших співгромадян не бачив і, швидше за все, ніколи так і не побачить). Населення позбавили економічної ініціативи, реальної можливості відкрити власну справу, внаслідок чого відбулося відчуження українських громадян від власності та перехід цієї власності до рук колишньої радянської, а тепер «новоукраїнської» номенклатури. Звичайно, можна заперечити, що тепер нова влада нібито дбає, аби той, хто захоче зайнятися підприємницькою діяльністю, міг швидко відкрити свою справу. Якщо це навіть буде так, то чому ж наші сучасні зверхники нічого не говорять про те, що це зняття лише половини існуючої проблеми? А хто ж скасував безмірні права потужних караючих органів, основним завданням яких було не допустити «чужих» у бізнес і витіснити з бізнесової діяльності тих, хто там уже був?
Проте не менш небезпечною є зміна моральних орієнтирів населення. «Замотані» життєвими негараздами наші співгромадяни, бажаючи хоч якось адаптуватись до жорстоких реалій сучасного буття та вижити за умов позацивілізаційного соціального простору, часто змушені йти на такі компроміси зі своєю совістю, які за умов нормального функціонування суспільства були б неможливими.
І які б надзвичайні досягнення, нібито приурочені до 14-ї річниці нашої Незалежності, не декларувала сучасна влада, на жаль, реалії українського життя нині зовсім інші. Чи розуміє Президент Віктор Ющенко, що імітування діяльності в економічній та соціальній сферах налаштовує народ проти нього та його команди? Продовження стрімкого соціального розмежування в українському суспільстві, безумовно, спонукатиме безпосередніх учасників помаранчевої революції та її прихильників до гірких роздумів — якщо в країні дійсно стало жити «краще та веселіше», як це часто запевняють із телеекранів представники «помаранчевої влади», то чому ж ми стали жити гірше? Якщо ж український народ, замість реальних політичних, економічних і соціальних реформ, знову заганяють на чергове коло пошуку втраченого майбутнього, то чи не завершиться в підсумку президентство Віктора Ющенка такими ж «здобутками», як і його попередника?..
