Поточна криза в Україні — це черговий успіх російської національної ідеї

Якщо ці процеси не зупинити, то в майбутньому матимемо Україну без українців.

Визначально типова національна ідея є універсальним духовним чинником національно-визвольних змагань поневоленого народу чи прагнень народу, що вже здобув незалежність і став нацією, до свого ідеалу облаштування у світовому співтоваристві, не претендуючи на власну винятковість щодо інших і не маючи зазіхань на їхні інтереси, а тим більше — зазіхань на їхню незалежність.

Українська національна ідея є типовою (це зовсім не означає, що серед українців відсутні окремі індивіди зі збоченою національною свідомістю). Навпаки, українцям характерна самоіронічна оцінка своїх не вельми позитивних якостей, таких як, наприклад, індивідуалізм («моя хата скраю»), який був і залишається суттєвою перешкодою в державотворенні.

Російській національній ідеї найбільше пасує — хоч серед росіян чимало і типових націоналістів, тобто звичайних патріотів — таке визначення, як великодержавний шовінізм (у радянські часи — в обгортці інтернаціоналізму), який впадає у вічі вже тим, що охрестив свого носія «старшим братом». Для свого вивищення над іншими росіяни використовували раніше, а зараз реанімують такі месіанські мотиви: захист істинного православ’я (ідея Третього Риму), оплот східнослов’янської цивілізації (ідея русофільства), об’єднання «трудящихся всех стран» для ліквідації буржуазії як такої (ідея всесвітньої революції), інтеграція культур Європи і Азії (ідея євразійства). Месіанська свідомість не зникла і після 1991 року, що підтверджують такі свіжі факти, як тузлівська «страда», чеченські війни, поділ Молдови, війна в Грузії, московські університети в Криму тощо. Якщо пошукати художню метафору для російської національної ідеї, то адекватним буде її порівняння із зозулею, останнє дитя якої — інтернаціоналізм — не встигло виштовхнути з гнізда всіх менших і найменших братів (з понад ста народів і народностей, які на момент утворення Радянського Союзу ідентифікували себе як окремі, на сьогодні залишилося лише кілька десятків), тобто не встигло стати єдиним «дитятком» — єдиним радянським народом із єдиною російською мовою. Зозулячі замашки російської національної ідеї, яка продовжує підкидати свої яйця в українські гнізда, поки що в Україні не приборкані, хоч і являють собою пряму загрозу державності, свідченням чого і є поточна комплексна криза, яка створює перспективну можливість антиукраїнським силам (тим більше, що на неї накладається світова фінансова) повторити політичний трюк німецьких націонал-соціалістів 1933 року — захопити владу демократичним шляхом на хвилі масового невдоволення населення економічними негараздами і безладом у країні.

ЗАКОН ГАУЗЕ ЯК ЧИННИК ІСТОРІЇ

Наприклад, винуватцем Голодомору 1932—1933 років дехто з українців вважає росіян як панівну націю Радянського Союзу, чимало людей думають, що це справа рук комуністів, а комуністи перекладають вину на Сталіна як диктатора. Всі названі чинники Голодомору мали місце, але не вони були визначальними. Головною причиною цього злочину було протистояння між українцями, переважно селянами, і комуністами-інтернаціоналістами. Перші хотіли бути господарями на своїй землі, а другі хотіли цю землю у них відібрати у спільну власність на користь державі, тобто виникла штатна ситуація, коли дві суспільні групи боролися за одну й ту саму нішу (землю). А така ситуація підпадає під дію закону (принципу) Гаузе.

Суть закону Гаузе полягає от у чому. Якщо дві біологічні спільноти претендують на ту ж саму екологічну нішу, то рівноважний стан між ними не може існувати нескінченно довго, бо між ними неодмінно виникають конкурентні взаємовідносини, які невідворотно призводять до витіснення одної з них в іншу нішу. Отже, при панорамному розгляді стає очевидним, що основним архітектором подій 1932—1933 років був об’єктивний закон Гаузе, а росіяни, комуністи-інтернаціоналісти і Сталін, підпорядковуючись патріотичному мотиву і хапальному рефлексу, були його виконавцями. Чи заслуговують вони на осуд та покарання — окрема тема, але слід нагадати, що нацисти закінчили свої подібні до сталінських злочини Нюрнберзьким процесом, а німецький народ покаявся перед іншими народами, зокрема українським, за те, що Гітлер опинився при владі за його допомогою.

Закон Гаузе був відкритий і практично доведений радянським біологом Г.Ф. Гаузе на основі дослідів над простішими, але це не позбавляє його біологічної загальності.

Об’єктивним наслідком дії закону Гаузе є і ця масштабна, затяжна криза, що підточує державність України, бо вона викликана антагоністичним протистоянням двох людських спільнот — прихильників української національної ідеї та їхніх противників — прихильників російської національної ідеї. Останні, використавши демократичні умови, консолідували свої сили й забезпечили можливість впливати на державотворчі процеси в потрібному для себе напрямку, тобто гальмувати становлення української державності.

ХІД ТРОЯНСЬКИМ КОНЕМ

Закон Гаузе сприяє і розумінню причини наполегливих зусиль антиукраїнських сил не зберегти існуючу поширеність, а саме закріпити конституційно державний статус російської мови. Причина полягає в тому, що мова як атрибут народу є на передовій фронту між національними ідеями.

Нині, поки Конституція гарантує одноосібність державності української мови, по-перше, підтримується рівноважний стан мовної ситуації, який дає змогу українській мові повільно, мляво, але неухильно утверджуватися господинею у власному домі, і, по-друге, поборники державного статусу російської мови через відсутність об’єктивних підстав для нього змушені приховувати свої наміри начебто обстоюванням права кожного на рідну мову, бо антиконституційна діяльність переслідується. Начебто нейтральне, начебто безневинне гасло «дві мови — один народ» не викликає занепокоєння ні в широкого загалу громадян, ні в частини проукраїнських політиків, бо російська мова сама по собі, незважаючи на те, що була силою впроваджена комуністичним режимом як друга «рідна», є корисною для українців тим, що дає змогу безпосередньо долучатися до багатої культурної скарбниці російського народу. І тому чимало проукраїнських виборців не вважають офіційну двомовність загрозливою для безпеки держави та віддають свої голоси кандидатам від проросійських сил, чим сприяють їхньому проникненню у владу.

Питання щодо наміру антиукраїнських сил конституційно запровадити державність російської мови є непрозорим і багатоаспектним і тому для своєї характеристики потребує не одного означення. Зокрема, цей намір є:

— антиконституційним;

— загрозливим для безпеки нації, бо провокує перманентне протистояння двох суспільних груп: прихильників української і російської національних ідей, наслідком якого є (теж перманентна) загальна криза в державі, яка — в свою чергу, — знижуючи матеріальний рівень життя, сприятиме суспільним збуренням;

— підступним, бо ховається за право громадянина будь-якого етнічного походження користуватися рідною мовою і маскується під право російськомовних громадян користуватися російською мовою, яке, до речі, є прямою нормою Конституції;

— аморальним, бо намагається відновити і продовжити панівне становище колишніх колонізаторів у своїй колишній колонії;

— дискримінаційним щодо інших національних меншин;

— хитрим, бо його можна уподібнити до наміру шахіста перетворити пішака на ключову фігуру. Державність мови автоматично надає державний статус своїм носіям, бо мова невід’ємна від них, тобто автоматично повертає апологетам колишньої імперії минуле панівне становище, яке перетворює їх на рівноправних конкурентів щодо державотворчих прав етнічним українцям — ядру української політичної нації.

ДИСПОЗИЦІЯ СТОРІН

Реальні обставини і умови сучасного стану, використавши для популярності шахову лексику, можна зобразити таким чином:

— шахівниця — національна свідомість громадян України;

— назви команд: українська національна ідея, російська національна ідея;

— кого представляють команди: громадян усіх етнічних спільнот, які 1 грудня 1991 року проголосували за незалежність, — антиукраїнські сили, як внутрішні, так і зовнішні;

— форма гравців (далі форма слугує символом команди) — помаранчева у сподвижників української національної ідеї, біло-голуба з рожево-червоними плямами (далі — біло-голуба) — російської;

— зміст політичного наповнення шахових фігур: король: влада українська — влада промосковська; королева: українізація — русифікація; тури: українська мова як єдина державна — державний статус російської мови, унітарність — федералізм; офіцери: Євросоюз — Єдиний економічний простір, НАТО — позаблоковий статус або Ташкентський оборонний пакт; коні: єдина Помісна православна церква — захист канонічного православ’я України у вигляді УПЦ МП, єдність нації — якомога більший розкол нації; пішаки: відновлення історичної правди і справедливості щодо ОУН-УПА — «ні фашистським посіпакам»; відновлення справжньої історії — реанімація імперських міфів і створення нових; дотримання угоди щодо безумовного виведення з України російського флоту 2017 року — підтримка намірів залишитися після 2017 року; категоричне неприйняття зазіхань російських політиків на статус Криму як частини України — підтримка кримських сепаратистів; послаблення корупції шляхом впровадження анонімного тестування абітурієнтів — анонімне тестування передчасне; доопрацювання відповідних конституційних норм, що не сприяють державотворенню, — збереження розбалансованих 2004 року конституційних норм управлінського характеру; незалежність і паритетність у взаєминах із РФ — безумовне слідування у фарватері зовнішньої і внутрішньої політики РФ тощо;

— власники і спонсори — олігархічна буржуазія з відповідними національними симпатіями, яка, крім ідейних, має й меркантильні інтереси;

— вболівальники — громадяни України й Росії;

— тренери: «помаранчевих» — Президент Віктор Ющенко, біло-голубих — лідер опозиції, глава Партії регіонів Віктор Янукович;

— фанати: «помаранчевих» — патріоти України незалежно від етнічного походження (українські націоналісти), «біло-голубих» — ортодоксальна частина партійної й адміністративної номенклатури колишнього Радянського Союзу плюс патріоти Росії — представники всіх етнічних груп, серед яких і значна частина етнічних українців (російські шовіністи, інтернаціоналісти, націоналісти);

— провідні гравці: «помаранчеві» — блок «Наша Україна — Народна самооборона», Блок Юлії Тимошенко, блок Литвина, який інколи — як і Блок Юлії Тимошенко — через політичну недалекоглядність, а можливо з кон’юнктурних, передвиборних мотивів підігрує «біло-голубим»; «біло-голубі» — Партія регіонів, Комуністична партія та їхні технічні, підручні філії — численні проросійські та прорадянські партії, громадські організації, братства, союзи, общини тощо;

— консультанти: «помаранчевих» — демократичні сили західної Європи та США, «біло-голубих» — проімперські сили Російської Федерації;

— духовні пастирі: «помаранчевих» — Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька церква, Українська римо-католицька церква; «біло-голубих» — Російська православна церква Московського патріархату начебто Української православної церкви;

— сили команд приблизно однакові й тому боротьба точиться з перемінним переважанням;

— суддя: номінально — народ (виборці), реально — Центральна, територіальні та дільничні виборчі комісії, де відбувається підрахунок голосів;

— стадія змагань — завершення дебютного етапу, мітельшпіль почнеться після наступних президентських і парламентських виборів;

— результат: нічийний, але ця нічия для «біло-голубих «еквівалентна збільшенню їхнього виграшного потенціалу, бо вони грають на чужій території і, крім того, завершують дебют захопленням центру — відповідно, наступальної ініціативи на всіх напрямках: економічному, інформаційному, політичному, культурному;

— змагальний дух — вищий у «помаранчевих», тому що вони здійснюють справедливу справу — завершують визвольну боротьбу українського народу проти своїх колишніх поневолювачів;

— зіграність гравців: «помаранчевих» — настільки низька, що вони нерідко плутають свої інтереси з чужими; «біло-голубих» — доволі висока, бо вони взяли на озброєння перевірений Сталіним ленінський принцип «демократичного централізму»;

— стиль ведення гри: у «помаранчевих» — оборонний через недостатній досвід державотворення, у «біло-голубих» — наступальний, бо спирається на багатий досвід керування імперією;

— тактика ведення боротьби: у «помаранчевих» — неухильне дотримання західноєвропейських норм ліберальної демократії; у «біло-голубих» — підпільно-демократична, а саме: вони старанно і вміло приховують свої справжні наміри (і дії) застопорити розбудову держави як української і в той же час вдало та зі знанням справи використовують з тією ж метою ліберальні демократичні норми, що утвердилися в Україні після 1991 року.

Синтез усіх наведених вище обставин і умов в їхніх не завжди очевидних зв’язках і переплетіннях дозволяє усвідомити, що прихильники російської національної ідеї в Україні ведуть неоголошену війну проти утвердження останньої як національної української держави, тобто, іншими словами, в Україні точиться холодна громадянська війна між прихильниками незалежної, соборної, демократичної, української України та її замаскованими противниками.

На завершення як висновок можна стверджувати наступне.

Наведені в епіграфі побоювання всесвітньо відомого академіка за подальшу етнічну долю українців не є безпідставними, бо недооцінка «помаранчевими» вольових зусиль і реальних шансів «біло-голубих» (при активній співучасті материкових сподвижників) загрожує українській державності як такій, тобто загрожує мрії українців жити у власній незалежній, соборній, багатій державі.