Іван Драч, який вбачає в самій наявності російських мас-медіа в Україні факт певної загрози (не «червоного реваншу», але також надто серйозної), вважає, що на перших порах треба домагатися того, щоб усі російські видання тут виходили українською мовою. Є й інші пропозиції: «Кожна російська книжка повинна сплатити акциз — 1 гривню на українську культуру. Кожна російська газета — 10 копійок на українську пресу!» Логічно. Податками задушити, акцизом обкласти і зробити так, щоб українці дивилися тільки УТ-1 і читали «Народну газету» та «Літературну Україну». Тепер ризикнемо передбачити, що ж із цього вийде. Ну, народ, який багатший, скинеться на супутникові антени (підтримуючи аж ніяк не українського виробника), а ті нещасні 10 копійок за нинішнього рівня життя можуть зіграти фатальну роль у долі якраз не російських, а саме вітчизняних видань, що доживають і дожовують дотації з бюджету. Бо споживач буде купувати лише той продукт, який задовольняє його (в цьому випадку, інформаційні) запити. І нічого з ним не вдієш.
На жаль, даючи інтерв’ю, п. Драч не зробив навіть найменшої спроби проаналізувати причини такого плачевного стану справ на ринку українських мас-медіа.
Чомусь уже майже за дев’ять років незалежності українські мас-медіа у своїй більшості не змогли позбутися пут зашкарублої вторинності. І про яку нашу самодостатність можна вести мову, якщо самим же п. Драчем питання ставиться таким чином, що українська преса не може конкурувати на рівних із російськими виданнями і спроможна вижити тільки за умови запровадження податків на продукцію «північного агресора»?
Так і не зумівши вибратися з павутини природжених і набутих комплексів як нації загалом, так і мас-медіа (які також відображають загальну ситуацію), рукотворці державного рупора не можуть знайти зрозуміліших рішень, аніж просто взяти і зачинити дверці комірки. Щоб узагалі закрити доступ до сонця і світла, щоб новим поколінням просто ні з чим було порівнювати, щоб затхле повітря і сутінки видавалися звичайною річчю, а слабенькі іскорки (що виникають чи то від тертя мотлоху, чи то «з волі Божої») — зірками європейської величини.
Замість того, щоб розвиватись та удосконалитися, орієнтуючись на вершини досягнень тих же північних сусідів, наша «еліта», не здолавши власної ущербності, не знайшла нічого кращого, як просто усунути саму можливість вибору. Природно, що в запропонованих нею умовах, коли вибирати просто ні з чого, перевести «слабеньке» в розряд «дуже навіть нічого» набагато легше, аніж в умовах відкритої і чесної конкуренції. Якщо завдання журналістики — давати суспільству вільно дихати правдою, надавати можливість знати реальний стан справ, то навіщо тоді «відсівати» кисень, примушуючи дихати, нехай навіть і дешевими, але все ж сурогатами?
Здивувало мене в цьому інтерв’ю також і те, що набагато більша загроза Українській державі вбачається в демонстрації не «Акцентів» Лапікури (про які шановний Іван Федорович, виявляється, знає лише із чуток), які продовжують розпалювати нетерпимість до інших поглядів, роздмухувати (до речі, багато в чому надуману) ворожнечу, а цілком нешкідливого серіалу «Народжені революцією»: «Це просто кричуще, воно вилазить із мішка таким багнетом!.. Та ліпше я подивлюсь бойовика американського, ніж оце — «Народжена революцією». А війна між «так званими лівими» і «так званими правими», виявляється, прогресивна.
Схоже, що шановний пан Драч справді ще не розібрався із ситуацією або вважає, що сипати заідеологізованими штампами і тривожно озиратися в пошуках ворога набагато простіше, аніж просто перемогти його всередині себе самого.
Проте, за великим рахунком, йому варто лише поспівчувати, бо невдячна доля «державного рупора» за нинішнього розкладу інформаційної політики в Україні. Незважаючи навіть на щире бажання «знайти підтримку номенклатурного клану», щоб змінити «страшний інформаційний клімат» країни (а сумістити такі завдання в наших реаліях, на жаль, неможливо), він неминуче змушений буде прийти до подоби орруеллівського «Міністерства правди». Ще одне вельми болюче запитання. Чому так вийшло, що фактично ніхто з так званої інтелігенції не те щоб не повстав проти безпрецедентного шквалу брудних технологій під час минулих виборів, а навіть і не висловив своєї думки із цього приводу?
Так звана «совість нації», очевидно, вирішила змиритися з усім свавіллям. Але це якщо думати про неї добре. Набагато гірше, якщо вона взагалі не вважала те, що відбувалося, явищем сваволі...
ДО РЕЧІ
Іван Драч, голова Держкомітету інформполітики, телебачення й радіомовлення, вирішив створити прес-клуб для журналістів. І назвав його вельми двозначно: «Міністерство правди» — з безперечним жартівливим посиланням на зловісне міністерство з орвелівського роману «1984». Вважалося: через півтора місяця з початку керівництва Іван Драч, нарешті, представить свою концепцію, а то й конкретний план реформування інформаційної галузі. А те, що відкриття «Міністерства правди» було призначене на 1 квітня, разом з тим налаштовувало на легкий і задерикуватий лад.
...Навіть коридор перед залом прес-клубу був переповнений людьми, а в самому залі просто нічим було дихати. Журналісти із здивуванням дивилися на сусідів, які явно випадали за межі їхньої професії. Виявляється, по радіо було дано оголошення про прес-клуб, куди запрошували всіх бажаючих. Ось вони й прийшли — з вулиці.
Шановний наш режисер Юрій Ільєнко оголосив, що проти української мови ведеться таємна PR-війна, і почав знайомити зі сценарієм своєї контр-PR-програми «Рідна мова — добробут, безпека, майбутнє», в якій гарантував «повернення за вісімнадцять місяців державній мові повноти функціонування в повному обсязі мовного існування, а за три роки — тотальний розквіт і панування рідної мови».
Журналісти, котрі приїхали за інформацією, спробували ставити Івану Драчу питання по суті: про вироблення стратегії нового Держкомітету, про його ставлення до животрепетних проблем. І почули сповнену загальних місць промову на кшталт «треба рятувати українську пресу», «ми хочемо змінити, поліпшити», «так більше не може тривати». Хоча одного разу Іван Федорович усе ж відповів так, що примусив замислитися. Пролунало питання щодо нового пакету законопроектів на підтримку українського книговидавництва й поліграфії, підготовленого Кабміном. За словами І.Драча, суть його в істотному зниженні податків на цю галузь. Віктор Андрійович, розповів Драч, дуже радіє цим проектам, котрі, як він вважає, можуть вивести українське книговидавництво з кризи. А ось він, Драч, сильно сумнівається в доцільності зменшення податків. Оскільки доведеться знімати їх не тільки з української книги, а й з «російськомовної», що друкується в Україні. А це, мовляв, може призвести до ще більшого витіснення української. Тому краще вже податковий прес. А те, що за існуючих податків гине ціла галузь, яка в тій же Росії є третім за рівнем постачальником надходжень до бюджету — це вже начебто деталі...
Помічник Івана Драча Віталій Абліцов навів дані, що до каталогу преси в Україні внесено 1995 російськомовних видань і тільки 846 — українських, і що з цією диспропорцією треба щось робити. Що саме? Віталій Григорійович завів мову про цивілізовані методи, про те, що треба створити газету — орган Держкомітету інформполітики...
Коли журналісти зрозуміли, що домогтися чітких відповідей сьогодні не вдасться, багато хто з них залишив «Міністерство правди», щоб не гаяти даремно часу. А в залі наростав типовий мітинг на підтримку української мови з вимогами до держави щось заборонити, на щось дати гроші. Боязкі спроби сказати про реальні проблеми: про необхідність оновлення технічної бази поліграфії, про катастрофічне становище з українським Інтернетом тощо — тонули в мітинговій стихії. Йдучи, один знайомий журналіст з української газети кинув: «Поки тут робитиметься таке, нічого не зміниться!»
Анатолій ЛЕМИШ, «День»
