Президент Азербайджану Гейдар Алієв в інтерв’ю
газеті «Financial Times» недвозначно заявив, що «основний» експортний нафтопровід,
по якому піде «велика» Каспійська нафта на світові ринки, пройде через
територію Туреччини (за маршрутом Баку—Джейхан).
Офіційне рішення щодо головного експортного маршруту очікується лише
в жовтні поточного року з врахуванням пропозицій провідних нафтогазових
компаній — членів міжнародного консорціуму освоєння нафтогазових запасів
азербайджанського сектора Каспію.
Коментуючи свою заяву, президент Азербайджану зазначив, що нічого кращого
консорціум все одно не запропонує.
Які ж перспективи вимальовуються для України за такого розвитку подій?
Реалізація тих чи інших проектів у галузі видобутку, транспортування
та переробки Каспійської нафти й газу матиме глобальний вплив на розвиток
світової економічної системи в наступному тисячолітті та надасть додаткові
можливості країнам Каспійського і Чорноморського (як транзитного) басейнів
для широкої інтеграції в загальносвітовий економічний простір.
Сьогодні розподіл Каспійського «пирога» між провідними міжнародними
нафтогазовими компаніями практично закінчено. Азербайджанський сектор Каспію
(на сьогодні тут виявлено 112 нових перспективних нафтових і газоконденсатних
родовищ, запаси яких становлять 10—12 млрд. т, плюс ще 8 млрд. т відомих
з радянських часів) розподіляють між собою американські (АМОКО, ЕКСОН,
ЮНОКАЛ, ПЕЙЗОЙЛ), британські (Брітіш Петролеум і Ремко), російська (Лукойл)
та інші міжнародні компанії (турецька ТРАО, японська Іточу, норвезька Статойл).
Частка американських компаній загалом сягає 40%, британських — близько
20%. Російська й азербайджанська долі — по 10%.
Підписано перший, найбільший, контракт на освоєння трьох великих шельфових
родовищ сирої нафти (Азері, Гюнешлі, Чіраг) на площі 450 кв. км., запаси
яких оцінюються в більш як 500 млн. тонн. У інших, менш значних, контрактах
частка американських інвестицій коливається на рівні 30%, натомість зростає
участь італійців, французів, німців, британців, росіян та норвежців.
У такому ж співвідношенні відбуватиметься й освоєння інших каспійських
запасів, в тому числі в казахському та туркменському секторах.
Отже сьогодні боротьба може йти лише навколо питання транспортування
«великої» каспійської нафти і будівництва так званого «основного» експортного
трубопроводу. Розглядаються три найбільш реальні варіанти маршрутів:
Перший: Баку — термінал Новоросійська з виходом у Чорне море.
Другий: Баку — Супса (Грузія) з виходом у Чорне море.
Третій: Баку — Джейхан (Туреччина) з виходом у Середземне море.
Україна небезпідставно сподівалася на вибір другого — західного маршруту,
який означав би транзит «великої» нафти через українську територію (Баку
— Супса — термінал «Південний» — Броди) з подальшим виходом в Європу, розглядаючи
його як один з найкоротших і найрентабельніших маршрутів (враховуючи вже
існуючу власну розгалужену трубопровідну інфраструктуру).
З цією метою Україна навіть імітувала прискорення будівництва першої
черги нафтотерміналу в порту «Південний» та нафтопроводу Одеса—Броди. Але
знову запізнилась.
Туреччина за підтримки США та ряду провідних міжнародних енергетичних
компаній зуміла «довести» переваги третього (південного) варіанту трубопроводу,
який проходитиме через її власну територію.
Саме для підведення умовної риски під таким рішенням 25—27 травня за
ініціативою Туреччини і США у Стамбулі була проведена міжнародна конференція
«Історія двох морів: енергетичне майбутнє Каспійського і Чорного морів»,
під час якої українській урядовій делегації довелось проковтнути гірку
пілюлю. Як зазначалося вище, формальне рішення щодо визначення маршруту
головного експортного трубопроводу буде прийнято в жовтні ц.р. І сьогодні
щодо цього майже ні в кого немає сумнівів.
Усвідомлюючи, що через інертність та безініціативність урядових структур
Україна може залишитись осторонь проекту III тисячоліття, Держкомнафтогазпром
намагається привернути увагу міжнародних енергетичних компаній до вітчизняних
транзитних можливостей як додаткових маршрутів транспортування нафти. Проте
й цей вибір проходитиме в умовах жорсткої конкуренції з активним використанням
усіх можливих політичних інструментів. Крім нас у конкурсі проектів обов’язково
братимуть участь Болгарія та амбіційна Румунія. Тому подальша пасивність
сьогоднішньої виконавчої влади в цьому питанні негативно позначиться на
майбутньому економічному розвитку нашої держави.
Вже сьогодні потрібно здійснити термінові продумані, скоординовані й
ефективні заходи, які можуть забезпечити транзит нафти через Україну. Можливо,
необхідно піти шляхом створення міжнародного консорціуму із залученням
власників і потенційних споживачів каспійської нафти у Європі, гарантувати
капіталовкладення та запропонувати справедливу участь у розподілі прибутків.
Так чи інакше, але діяти потрібно швидко, розсудливо і нестандартно.
Питання в тому, чи здатна на це сьогоднішня влада.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Найпрозорливішим державним діячем в Україні можна було б назвати генерального
директора держпідприємства з експлуатації нафтопроводу «Дружба» Любомира
Буняка, який майже всі прибутки свого підприємства вкладав у будівництво
нафтотерміналу «Південний» і з’єднувального нафтопроводу «Одеса — Броди»,
розуміючи, що тільки реально існуюча інфраструктура для транспортування
нафти може привернути увагу її власників. Між тим, держава неодноразово
ставила хрест на цих об’єктах, відмовляючи їм у фінансуванні. Нині виконавчі
структури України посилено пропагують досить привабливу ідею створення
міжнародного консорціуму для здійснення українського нафтотранспортного
проекту, у який мають увійти власники каспійської нафти. Не виключено,
що для них, зокрема для Брітіш Петролеум, можуть бути зроблені певні поступки
щодо проектів, у яких ці компанії зацікавлені в Україні. Все це було б
дуже добре й, головне, вчасно років два тому. А нині, здається, потяг уже
пішов...
