Звісно, що у шанованого читача газети «День» може виникнути цілком природне запитання — а чи варто нам, поколінню людей, яке на своїй шкурі відчуло, що означає «марксизм-ленінізм у дії», акцентувати увагу на цій події. Я так не вважаю. Як викладач, як професор університету, я добре обізнаний із західною літературою, що стосується Марксової теоретичної спадщини, свого часу всебічно вивчав її. Так от, огульне заперечення К. Маркса вважається у світовій науці ознакою низької методологічної культури. Відомий західний економіст, глава Кембриджської школи економічної теорії Джоан Робінсон писала з цього приводу: «Марксів внесок у науку був настільки важливим і справив такий великий вплив на спосіб мислення як його супротивників, так і прихильників, що в наш час знайти серед істориків і соціологів справді чистого немарксиста так само важко, як серед географів — захисника теорії, що Земля є плоскою. У цьому відношенні всі ми марксисти». Варто задуматися над тим, до яких висот методологічної та чисто людської культури потрібно піднестися, щоб, будучи лідером провідної школи західної (антимарксистської за своїм спрямуванням) економічної думки, зробити таку заяву, віддаючи заради істини належне своєму ідеологічному супротивнику.
Цю ж позицію обстоював і Нобелівський лауреат В. Леонтьєв. «Значення Маркса для сучасної економічної теорії полягає в тому, — наголошував він, — що його праці — це невичерпне джерело не лише теоретичних узагальнень, а й емпіричних знань... Якщо перед тим, як спробувати дати яке-небудь пояснення економічних процесів, дехто захоче дізнатися, що насправді являють собою прибуток, заробітна плата, капіталістичне підприємство, він може отримати в трьох томах «Капіталу» більш реалістичну і якісну інформацію з першоджерела, ніж та, яку він зміг би знайти в десятках досліджень випуску «цензів США», у дюжині підручників із сучасної економіки».
Пошлюся і на лауреата Нобелівської премії П. Самуельсона. У добре відомому підручнику «Economics» він пише: «Сміт, Маркс і Кейнс є трьома з багатьох мислителів, що сформували економічну теорію і зробили її життєздатною і для нашого сьогодення». Не можу не згадати й висловлювання одного з найпомітніших сучасних соціологів світу, екс-президента Міжнародної соціологічної асоціації американського вченого І. Валлерстайна, який у книзі «Кінець знайомого світу. Соціологія ХХI сторіччя» в числі основоположників соціологічної науки назвав Дюркгейма, Маркса і Вебера. Перш ніж остаточно «похоронити Маркса», — підкреслив він, — його «варто хоча б перечитати заново в контексті сучасних реалій».
ПОДОЛАТИ БІЛЬШОВИЗАЦІЮ КАРЛА МАРКСА
Повністю поділяю цю точку зору. Однак справа не лише в цьому. Для того, щоб сформувати коректну позицію у своєму ставленні до наукової спадщини К. Маркса, потрібно щонайперше відокремити автора «Капіталу» від ідеології російського більшовизму. Фактично то не був марксизм у його ідентичному (первозданному) вигляді. У зв’язку з цим потрібно враховувати, що на початку XX ст. відокремлено розвивалися два по суті взаємозаперечні відгалуження марксизму. Це, з одного боку, західна соціал-демократія, біля джерел якої стояли К. Каутський, Е. Бернштейн, Р. Гільфердінг, і з другого — догматизований марксизм, або марксизм-ленінізм, який було поставлено на службу апології пролетарської революції, що призвела до утвердження псевдосоціалістичної системи радянського (більшовицького) типу. Пошлюся у цьому на думки відомого публіциста Росії, праці якого стали в середині 80 х прапором боротьби проти прогнилої тоталітарної системи колишнього Союзу Г. Лисичкіна. У 1993 р. ним опубліковано книгу із символічною назвою: «Карл Маркс — найлютіший ворог російських більшовиків», де глибоко осмислюються порушені проблеми. Викреслюючи К. Маркса з нашої світоглядної системи, пише він, «ми втрачаємо своє місце в потоці світової суспільної думки, позбавляємося права брати участь у болісних пошуках шляхів до кращого життя, більшої соціальної справедливості на землі».
Такими ж є оцінки одного із найпомітніших вчених першої половини ХХ ст. Й. Шумпетера. «Між Марксовими ідеями й більшовицькою практикою та ідеологією, — писав він, — існує така сама прірва, яка існувала між релігією покірливих жителів Галілеї і практикою та ідеологією середньовічних князів церкви чи феодальних воєначальників». Така жорстка оцінка відповідає істині. Не можна не приймати до уваги те, що протягом тривалого часу радянська офіційна пропаганда цілеспрямовано працювала на ідею більшовизації та сталінізації марксизму, його пристосування до потреб авторитарно-бюрократичної системи .
Одним з виявів цього стало пристосування теорії К. Маркса до ідеологічної концепції більшовизму щодо ролі особи в суспільному процесі. Добре відомо, що вся система теоретичних поглядів К. Маркса базується на ідеях гуманізму, розвитку особи як самоцілі історичного процесу. К. Маркс завжди приділяв особливу увагу питанню відносин особи і суспільства. Зокрема, розглядаючи структуру потреб та інтересів людини, він виходив з того, що вони реалізуються як на індивідуальному, так і на суспільному рівні. К. Маркс не лише не протиставляв особисті й суспільні інтереси людини, як у цьому його часто звинувачують, а, навпаки, виходив з того, що останні є функціонально похідними від перших. Визначаючи співвідношення особистих і суспільних інтересів, індивіди, вважав він, завжди виходять «із себе». Базуючись на цьому, К. Маркс й Ф. Енгельс сформулювали класичний принцип про те, що вільний розвиток кожної особи є умовою вільного розвитку всього суспільства. Нині цей принцип є одним з основоположних усієї системи поглядів, що визначають логіку гуманізації історичного процесу.
Та сталося так, що саме ці гуманістичні ідеї К. Маркса подавалися більшовизмом у найбільш спотвореному вигляді. Пошлюся на такий приклад. У відомій праці Сталіна «Анархізм чи соціалізм», зокрема, зазначається: «марксизм і анархізм — побудовані на зовсім протилежних принципах... Наріжний камінь анархізму — особа, звільнення якої, на його думку, є головною умовою звільнення маси, — колективу. З точки зору анархізму звільнення маси неможливе доти, доки не звільнено особу. З огляду на це його лозунгом є: «Все для особи». Що ж до марксизму, то його наріжним каменем є маса, звільнення якої — головна умова звільнення особи. Таким чином, на думку марксизму, звільнення особи неможливе доти, доки не звільниться маса. Цим зумовлюється й зміст його лозунгу: «Все для маси».
Власне, на цій основі були сформовані й принципи нацизму. «Бути соціалістом, — аргументуючи ідеї соціал-нацизму, писав Геббельс, — означає підпорядкування свого «Я» загальному «Ти»; соціалізм — це принесення в жертву особистого загальному». Такий збіг принципів тоталітарного соціалізму і соціал- нацизму є не випадковим. Він має досить ґрунтовні підвалини в базисних основах більшовизму. Особливо наголошую на цьому через те, що проблема «більшовизації Маркса» — справа не лише часу, що минув разом із крахом тоталітарного соціалізму. Нинішні рецидиви більшовизму вже в стінах незалежної України, носіями яких є наші «нові ліві», що також намагаються спиратися на авторитет К. Маркса, є не менш небезпечними. Коли вчитуєшся в їхні аргументи, то найперше, що стає зрозумілим, є те, що це люди, надзвичайно далекі навіть від елементарного розуміння К. Маркса в його оригіналі. Усе, як і раніше, взято з «Короткого курсу ВКП(б)» і ґрунтується на його тлумаченнях та перетлумаченнях.
Що за всім цим криється? Насамперед — теоретична неосвіченість і методологічне невігластво. Г. В. Плеханов колись писав: «Мікеланджело казав про себе: мої знання породять численних невігласів. І це пророкування, на жаль, збулося. Тепер невігласів породжують Марксові знання. Звинувачувати в цьому, звичайно, слід не Маркса, а тих, хто говорить нісенітниці від його імені». Пророчі слова, до яких варто прислухатися всім нам.
ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ КАРЛА МАРКСА
Трагічною помилкою К. Маркса стала його позиція щодо революційного повалення капіталістичного способу виробництва, яка була взята на озброєння більшовизмом. Хоча і в цьому є свої нюанси. Звернімо увагу на те, що, на думку К. Маркса, політична революція можлива лише тоді, коли капіталізм повністю вичерпає потенційні можливості свого розвитку і коли саме його заміщення з історичної арени набуде ознак природного процесу. Я не маю на меті докладно зупинятися на цьому питанні, але те, що у працях К. Маркса й Ф. Енгельса, написаних у період після Паризької комуни, починають розставлятися дещо інші акценти стосовно «революційного повалення капіталізму» ніж ті, що мають місце в роботах попереднього періоду (кінця 40 х — початку 70 х рр.), є істиною, щовідповідає дійсності. У історії наукової думки залишилося не з’ясованим питання: чому К. Маркс за свого життя не опублікував II і III томи «Капіталу», опрацювання яких здійснювалося одночасно з I томом?. За моїми переконаннями, це пов’язано з його намаганнями осмислити нову логіку розвитку капіталізму після відповідних подій.
Ось ще один переконливий, як на мене, приклад щодо цього. У 1886 р., вже після смерті К. Маркса, було видано англійською мовою перший том «Капіталу». У своїй передмові до цього твору Ф. Енгельс знайшов за необхідне підкреслити, що досконале вивчення економічної історії й становище Англії останній період дало у кінцевому підсумку К. Марксу змогу дійти висновку, що соціальна революція в цій країні може бути здійснена виключно мирними й легальними засобами.
Пояснення цій принципово новій позиції в одному з кардинальних питань марксизму — питанні співвідношення революційного й реформістського розвитку подано Ф. Енгельсом і в його передмові до праці К. Маркса «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 рр.», що перевидавалася 1895 р. Історія показала, підкреслював Ф. Енгельс, що наші попередні погляди багато в чому виявилися ілюзорними. Спосіб боротьби пролетаріату, про який писав К. Маркс у праці, яка перевидається, тепер в усіх відношеннях застарів. Іронія всесвітньої історій ставить все догори ногами. Ми, «революціонери», лише тепер переконуємося, що досягти більшого можна за допомогою легальних засобів, ніж нелегальних або за допомогою перевороту.
Звертаю увагу читача на ці аспекти марксистської теорії для того, аби показати, що в її розвитку теж є свої періоди і етапи, які відображають відповідну періодичність у суспільному житті. Тож зрозуміти К. Маркса можна на основі врахування еволюції його поглядів. Йдеться насамперед про позицію, яку зайняла у питанні співвідношення еволюційного та революційного розгортання історичного процесу західна соціал-демократія, яка, базуючись на відповідних позиціях, зуміла не лише відстояти К. Маркса, а й піднятися до рівня творчого розвитку його теоретичної спадщини, її гуманістичних засад. Власне, утвердження високого авторитету К. Маркса як ученого-гуманіста після його смерті значною мірою завдячує поглибленню його ідей теорією соціал-демократичного розвитку. Більшовизм своєю теорією та практикою зробив усе, щоб дискредитувати К.Маркса. Соціал-демократія спромоглася взяти в нього найраціональніше, те, що працювало й за нових умов історичного розвитку, поглибити його. Як наслідок — до духовних надбань світової цивілізації долучалася теоретична система, яка не лише відображала об’єктивні закономірності суспільного розвитку, а й стала з’єднувальним містком світоглядних систем ряду поколінь. Саме у такому контексті потребує досконалішого осмислення методологія історизму К. Маркса, яка в інтерпретації її автора ніколи не претендувала на всезагальність. Хто знає праці К. Маркса і водночас достатнім чином обізнаний із сучасними теоріями постіндустріального суспільства, зокрема з працями Д. Белла, О. Тоффлера, М. Кастельеа та ін., не може не помічати низ ки принципових кореляцій, які стосуються Марксових передбачень майбутнього і відповідних інтерпретацій основних тенденцій сучасного розвитку. Можливо, тут дається взнаки і така немаловажна обставина: значна частина теоретиків постіндустріалізму — це колишні представники західної марксології, «вчені від К. Маркса».
2004 р. побачила світ книга відомих вчених М. Гардта та А. Негрі «Множинність. Війна і демократія в епоху імперії» (Multitude. War and Democracy in the Age of Empire). У 2006 р. її видано російською мовою у Москві. Розглядаючи методологію «Капіталу», автори пишуть: «Щоб іти по стопах Маркса, потрібно фактично піти далі нього самого і розбудувати на основі його методу новий теоретичний апарат, адекватний нашій нинішній ситуації... Однак, розпочавши подібний рух від Маркса, ми всі переконуємося, що неможливо позбавитися відчуття, ніби він до нас уже побував там, куди ми лише добралися». З цими позиціями не можна не погодитися.
КАРЛ МАРКС І РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ
У контексті проблеми, що розглядається, доволі значущою є тема: Маркс і революція в Росії. Так склалося, що наприкінці XIX — на початку XX ст. центр марксистської революційної думки перемістився із Заходу до Росії. Це не можна заперечувати. Капіталізм у Росії значно відстав у своєму розвитку від капіталізму Заходу, де щоразу виразнішими ставали елементи еволюційної соціалізації, і тому ідеї суто революційного марксизму в їхньому класичному визначенні дедалі більше втрачали основу для безпосередньої реалізації.
Сприятливішими для їхньої асиміляції були суспільні процеси в Росії. Ґрунт для проростання ідей радикального марксизму утворився тут задовго до появи більшовизму. Переклад «Капіталу» К. Маркса вийшов друком російською мовою в Петербурзі ще 1872 р. Це був перший переклад цього твору. Основні його ідеї ідеологи більшовиків взяли на озброєння. Але зроблено було це без урахування не лише тих суттєвих корективів (здебільшого політичних), що їх К. Маркс і Ф. Енгельс внесли до своєї теорії в останні роки життя, а й конкретних особливостей розвитку суспільно-історичного процесу в тогочасній Росії.
Одну з таких особливостей становила, на тлі істотного відставання економіки Росії від процесів суспільно-економічного розвитку країн західного капіталу, специфіка її земельного устрою. Йдеться про общинну систему землеволодіння. На основі її глибокого й всебічного дослідження, К. Маркс (з цією метою він навіть вивчив російську мову й опрацював надзвичайно великий обсяг документального матеріалу в оригіналі, зокрема земську статистику) дійшов висновку щодо можливості специфічного шляху оновлення суспільного устрою Росії через соціалізацію общинної форми господарювання.
Особливий інтерес щодо цього становить листування К. Маркса з Вірою Засулич, однією з активних учасниць російського соціал-демократичного руху, прихильницею поглядів Г. Плеханова. У своєму листі до В. Засулич від 8 березня 1881р. К. Маркс писав: «Аналіз, поданий у «Капіталі», не дає... доказів ні за, ні проти життєздатності російської общини. Однак спеціальні дослідження, які я провів на основі матеріалів, почерпнутих з першоджерел, переконали мене в тому, що ця община є точкою опори соціального відродження Росії...». «Якби російські прихильники капіталістичної системи почали заперечувати теоретичну можливість такої еволюції, я спитав би в них: хіба для того, щоб запровадити в себе машини, пароплави, залізниці і т. ін., Росія мусила б, подібно до Заходу, пройти через тривалий інкубаційний період розвитку машинного виробництва?». «Саме завдяки тому, що вона є сучасницею капіталістичного способу виробництва, вона може засвоїти його позитивні досягнення, не проходячи через усі його жахливі перипетії».
У цих словах, написаних у період переосмислення ідей революційної «експропріації експропріаторів», К. Маркс чітко й неоднозначно ставить питання щодо можливості еволюційної трансформації російського суспільства за принципово іншою схемою, ніж та, що була економічно обґрунтована в I томі «Капіталу». Більше того, К. Маркс навіть застерігає російську соціал-демократію (й це робить йому велику честь як ученому), що перебіг подій у Росії не вкладається в систему революційних обґрунтувань «Капіталу», що його постулати не можуть бути догмою.
Однак більшовизм В. Леніна пішов іншим шляхом. Уже 1903 р. на II з’їзді РСДРП стався розкол російської соціал-демократії на більшовиків і меншовиків. З боку більшовиків це був фактичний відхід від ідей К. Маркса й щодо його положення, за яким соціалізм не може перемогти в країні, де ще не створено для цього необхідних економічних, соціально-політичних та духовних передумов, і щодо можливостей для Росії специфічно-еволюційного шляху зазначених перетворень. Уже з часу свого зародження, з першого свого кроку більшовизм виступив як суспільно-політична течія, яка лише прикривалася марксистською фразою, а на ділі була антимарксизмом. Надзвичайно точно про це писав Й. Шумпетер. «З давніх- давен єретики незмінно проголошували, — писав він, — ніби вони не руйнують те чи те вчення, що дісталось у їхні руки, а, навпаки, намагаються відносити його первісну чистоту. Ленін, перейнявши усталену часом традицію, вихваляв і надміру омарксював Маркса». Водночас, на переконання Й. Шумпетера, розбіжності між К. Марксом і В. Леніним торкалися не просто «незгоди щодо другорядних питань марксового вчення. У дійсності йшлося про відступ від його найголовнішої суті».
Аналогічні думки стосовно повного відходу російського більшовизму від К. Маркса аргументує і видатний англійський вчений-історик А. Тойнбі. Він пише, що «червона стрічка», яка тягнеться від Гегеля через Маркса до Леніна, прокладена в таких формах, що «батьки комуністичної ідеї навряд чи змогли б упізнати своє вчення, якщо їм вдалося б знову відвідати Землю й подивитися на наслідки своїх трудів». Якщо марксизм, обґрунтовує далі свою думку А. Тойнбі, намагався запропонувати людяне розв’язання існувавших у першій половині ХIХ ст. проблем індустріалізму, то «більшовизм є спробою пристосувати марксистську ідеологію виключно до себе». Він «оголосив себе єдиною марксистською ортодоксією, вважаючи, що теорія та практика марксизму може бути виражена лише в поняттях російського досвіду». Тому в «Росії, — пише А. Тойнбі, — марксизм став реакційним». Це був, як писав М. Бердяєв, «азіатський марксизм». М. Драгоманов називав його «мужицьким соціалізмом».
Обґрунтовані вище положення дають змогу читачеві зрозуміти, наскільки підступною була офіційна пропаганда, яка з покоління в покоління насаджувала явно брехливу ідею щодо тотожності ленінсько-сталінського більшовизму й теоретичної спадщини К. Маркса. Ми вірили в це, сприймали як незаперечну істину. І коли питаємо в себе: де й коли збочили ми на манівці, з чого це почалося; й коли хочемо з’ясувати теоретичні витоки казарменого соціалізму, то відповіді слід шукати насамперед у цьому.
«ВІДВОЮВАТИ МАРКСА У МАРКСИСТІВ»
Хотів би, щоб читач зрозумів мою позицію. Я не закликаю до нового обожнення К. Маркса. Цього не потрібно й К. Марксу. Більше того, маємо залишатися вибагливими до нього, не вимагати того, на що він не претендував. Однак, щоб, повторюю, зрозуміти самих себе, прилучитися до духовних багатств світової суспільної думки, збагнути основи її розвитку й відтак розкріпачити свої душі, збагатити себе інтелектуально, маємо спокійно, без зайвих емоцій та політиканства спробувати крок за кроком очистити ідеї К. Маркса від більшовизму. Лише зробивши так, ми зможемо, розбудовуючи нове суспільство, свідомо визначитися, що справді маємо взяти із собою від К. Маркса, а від чого з його спадщини відмовитися.
До речі, так учинив Захід. Маю на увазі спробу переосмислити К. Маркса у зв’язку з відзначенням у 1968 р. 150 їрічниці від дня його народження та у 1983 му — 100 річчя його пам’яті. Цей період позначився виданням надзвичайно великої кількості публікацій (лише Нью-йоркською публічною бібліотекою зафіксовано майже 500 найменувань). Про необхідність переосмислення наукової спадщини К. Маркса висловилися найавторитетніші політологи та економісти Заходу, що представляли практично всі напрямки сучасної суспільної думки, зокрема й ті, що далеко не завжди поділяли й поділяють його погляди. Це явище дістало назву «ренесанс Карла Маркса». Його дослідженню було присвячено книгу автора «К. Маркс и развитие экономической мысли Запада» (1990).
Розглядаючи «ренесанс Маркса», маємо глибоко осмислити соціальну платформу цього явища. Це сьогодні надзвичайно важливо. В межах сучасного цивілізаційного розвитку, соціалізації західного суспільства відбувається гібридизація соціальних структур, які склалися раніше й протидіяли одна одній. Це зумовлює об’єктивне розширення соціальної бази марксизму, його розвиток не лише вглиб, а й вшир, його структуралізацію та плюралізацію. Про це свого часу писав у своїх знаменитих «Тюремних зошитах», що дедалі більше приваблюють глибиною своєї наукової та ідеологічної проникливості, А. Грамші. У реальній дійсності, відмічав він, відбувалося широке проникнення ідей К. Маркса в найглибші шари культури. Вже давно вони (ці ідеї) стали загальнолюдським надбанням. Тому будь-яке розмежування тут може бути лише штучним і неприродним. Воно призведе до неодмінних втрат в усьому тому, що становить інтелектуальний потенціал людської спільноти.
Щодо визначення безпосередньої мети «ренесансу» типовим був вислів П. Самуельсона. У десятому виданні підручника Economics (1976) у спеціальному розділі, присвяченому «Капіталу», автор так сформулював смисл цієї проблеми: завдання полягає в тому, щоб «відвоювати Маркса у марксистів». «Маркс є занадто значимим, — підкреслював П. Самуельсон, — щоб його залишити марксистам». Цю ж думку висловлював й інший, не менш іменитий вчений, американський економіст Дж. Гелбрейт. Він вважав Маркса «занадто великою постаттю, щоб повністю віддати його соціалістам і комуністам». Ідея щодо необхідності «відвоювати Маркса в марксистів» (як учорашніх, так і сьогоднішніх більшовиків-ленінців) — нагальне завдання, що стоїть у перед демократичною Україною. Він нам також потрібен. Це варто обов’язково здійснити. Нам треба піднятися на такий щабель суспільної свідомості та політичної культури, який би дав змогу зрозуміти це.
