11 травня газета «День» надрукувала статтю професора А.С.Гальчинського «Як відродити дієздатність держави». Чудова стаття, дуже б хотілося, щоб порушена тема не лишилася прохідною, затасованою поточними проблемами. Все нижчевикладене — спроба розібратися на мікрорівні з тезами професора. Отже, основним завданням уряду є забезпечення зростання національного прибутку в країні. Як це виконується в Україні? Всім економістам відома істина — політика жорсткого монетаризму зміцнює національну валюту тільки при помірних податках на бізнес. Чому? Вдамося до першоджерел.
МОНЕТАРИЗМ ПО-УКРАЇНСЬКИ
Монетаризм — теорія управління економічними процесами в ринковій економіці на макрорівні за допомогою регулювання обсягу грошових мас. Згідно з нею кількість грошей у обігу є визначальним чинником формування господарської кон’юнктури з прямим зв’язком між змінами грошових мас у обігу і величиною валового національного продукту.
Нічого поганого у цій теорії немає — один із механізмів регулювання. Проте для всього існують поля допуску застосування або обмеження. Існують вони й для монетаризму.
Спробуємо підійти до понять макроекономіки з рівня економіки реальної, для чого пропонується розглянути найпростіший життєвий випадок. Уявімо собі підприємство, яке забезпечує своєю продукцією населення країни у повному обсязі. Залишимо осторонь розширення її номенклатури, модернізацію виробництва та інші чинники — візьмемо елементарну схему — підприємство щомісяця виробляє і продає одну й ту ж продукцію в одній і тій же кількості. Отже, щомісяця йому потрібно закуповувати для виробництва своєї продукції сировину, матеріали, комлектуючі вироби, платити за ресурси, виплачувати зарплату. Крім цього, станки й обладнання зношуються, будівлі старіють, і для безперебійної роботи потрібно витрачати гроші на закупівлю нового обладнання та ремонт старого. Всі грошові витрати підприємства, без яких не можна виробити продукції — безумовно обов’язкові витрати. А тепер давайте віднімемо від грошей, отриманих підприємством з продажу продукції ці безумовно обов’язкові витрати. На цю різницю і можуть претендувати держава та місцева влада, як на податки. Однак не раніше, ніж підприємство витратилося на себе. Інакше неминуче зменшення національного прибутку. Чому? Припустімо, це обмеження порушується і є можливість вилучити з каси підприємства податки до того, як воно отримало виручку від реалізації продукції у повному обсязі і до того, як воно скупило для виробництва все необхідне, розрахувалося за електроенергію, тепло, газ, воду, виплатило зарплату тощо. Враховуючи те, що ми маємо інфляцію, хоч велику, хоч малу, але на якусь суму підприємство не докупить усього необхідного. А ще жахливіше — збій у термінах оплати за готову продукцію покупцем і просто неоплата (це зустрічається щокроку — життя є життя, і таке буває у всіх країнах). І якщо податки раніше від закупівлі, то підприємство явно не зможе забезпечити простого відтворення і продукції виробить менше. Значить, і виручка наступного періоду буде меншою. От і запущено механізм скорочення обсягів виробництва продукції, що користується попитом. Для задоволення попиту населення таку ж продукцію доведеться закуповувати за рубежем. Отже, гривню на суму недовиробленого в країні треба конвертувати в долар, він подорожчає відносно гривні, і величина інфляції зросте. Це вже не стабілізація національної валюти і не монетаризм.
Значить, обмеження політики монетаризму — податки після відтворення!
Очевидно, що в країні не балансується кількість товару і кількість грошей не стільки загалом по країні, скільки за секторами економіки і в часі. Наприклад, якщо з року в рік не закладати у бюджеті достатню кількість грошей (на закупівлю електроенергії для бюджетних організацій на півмільярда гривень), то залишається лише обібрати когось на бракуючу суму. Це можуть бути або будь-які платоспроможні підприємства, або ж самі енергетики. Річний об’єм електроенергії, не покритий грошима — 7,5 мільярда гривень. Із них півмільярда — з подачі держави. Можна вперто не помічати даної ситуації — буде тільки гірше! Якщо на 1 січня 1999 року кредиторська і дебеторська заборгованість становили 108 і 153 мільярди гривень, то на 1 листопада 1999 року — вже 167 і 221 мільярд відповідно.
Скажемо чесно — жодного разу об’єктивно не було розраховано кошторис витрат на існування України як держави, тобто — бюджет. Значить, досі ніхто не знає, скільки, навіщо, коли і кому потрібні гроші в країні. Професор Гальчинський цілковито правий, говорячи про відсутність наукових узагальнень 10-річного періоду реформ. Саме тому на виконання послання Президента в урядовій програмі окремі питання економічного розвитку представлені у постановочному вигляді. Це Президент повинен ставити питання економічної стратегії у постановочному вигляді. А реалізовувати президентське бачення розвитку економіки вітчизни уряд повинен від макрорівня до сімейного бюджету громадян України. «Держава може залишити економіку тільки там і тоді, де і коли будуть сформовані і ефективно діяти повноцінні ринкові механізми», — говорить Гальчинський. Значить, реформування економіки — робота детальна і скрупульозна.
Пригадаємо, звідки все починалося. Ставлення провідних країн світу до економік країн «на схід від Берліна» визначалося прагненням якнайшвидшого придушення могутності «імперії зла» та її сателітів. Ними запропоновано, а нами прийнято «шокову терапію», і величезну кількість різноманітного майна, сировини й ресурсів Росії і України було продано на світових ринках. Провідні країни розраховували, що отримані кошти будуть використані на зміну структури національного продукту — від військово-промислового комплексу до розвитку промисловості соціального значення, про що не раз нагадували нам у 1992 — 1993 рр. Проте від цього розпродажу вклади в іноземних банках отримали тільки спекулянти, які цим займалися. Економіки ж країн були позбавлені більшості своїх накопичень і потенціалу. І грошей.
Країни колишнього соціалістичного табору не в змозі були істотно скоротити соціальні державні витрати — їхня інфраструктура була переобтяжена великою кількістю державних службовців і всякого роду високими державними дотаціями. Така ситуація змусила запровадити високі податки для підприємств, що унеможливило всі варіанти зростання і модернізації виробництва, бо госпрозрахункові підприємства були вимушені утримувати у штаті велику кількість незадіяних у скороченому виробництві найманих працівників і всі соціальні й комунальні закріплені за ними установи.
І тут з’явилася приваблива ідея «жорсткої монетарної політики» як економічного регулювальника. І попри відому всім економістам несумісність високих податків і жорсткої монетарної політики, в Україні це поєднали.
ГРОШІ І ВИРОБНИЦТВО — ДВІ САМОТНОСТІ
Монетаристське регулювання свідчить, що розширення монетарної бази має визначати потенційне зростання кількості грошей у обігу, тобто грошей в обслуговуванні кругообігу товарів, а також нетоварних платежів і розрахунків у господарстві. Це значить, що має бути жорсткий зворотний зв’язок між грошовою масою і кругообігом товарів. Цілком очевидно, що запускати гроші в обслуговування кругообігу товарів і вилучати їх звідти вмить не вдасться, і ми зазнаватимемо або локальної інфляції, або дефляції. Ну хоча б залежно від сезонної зміни у товарному обігу. Монетаристське регулювання відбувається на макрорівні, тобто воно завжди інерційне. Тому в країні слід було б запровадити грошові і товарні цінні папери при зменшеній масі готівкових і безготівкових грошей з механізмом перетворення вказаних цінних паперів на гроші. І чим ширше застосування цінних паперів у покритті кругообігу товарів, тим легше промисловцям здійснювати товаровиробництво. Зрештою, цінний папір — це також позика, але тільки не грошей, а часу для виробництва з тим, щоб потім, отримавши прибуток, покрити товар грошима. Цінний папір дає можливість відразу отримати умови для товаровиробництва, тоді як грошові кредити більш інерційні. Однак у нас цінні папери стихійні і примітивні, їх обіг нерегламентований, цивілізованих механізмів перетворення цінних паперів на гроші немає (фактично немає бірж для операцій з облігаціями, векселями, чеками, фьючерсами, свопами, коносаментами, ордерами та ін.). Отож поєднати гроші й виробництво вже 8 років не вдається.
Погляньмо на легку промисловість. У 1998 р. податків від текстильної промисловості надійшло 56,8 мільйонів гривень, а до країни текстилю завезено на 1 мільярд 278,6 мільйона гривень. Податків зі швейної промисловості зібрано 68,7 мільйона гривень, а завезено до країни швейної продукції на 354,9 мільйона гривень. Із взуттєвої промисловості зібрано податків 33,9 мільйона гривень, а взуття до країни завезено на 115,7 мільйона гривень. При цьому не враховано всього завезеного «торбешниками». Це ще більше, однак будемо рахувати за офіційними даними. Таким чином, податків від цих галузей надійшло всього 159,4 мільйона гривень, а з країни вивезено 1 мільярд 749,2 мільйона гривень або $640 мільйонів. А з урахуванням «торбешників» близько $1 мільярда. Позитив — 159,4 мільйона гривень і негатив — 2,5 мільярда гривень.
Отже, гроші є, але не в тому місці і не в той час, де й коли вони потрібні для виробництва національного продукту. Звідси — обов’язковою умовою монетаристського регулювання є наявність механізму поєднання товаровиробництва і платіжних коштів у потрібному місці і в потрібний час. Найлегше цього досягти за допомогою різноманітних цінних паперів, бо грошей на покриття товарного обігу на перших етапах переходу до ринкових відносин завжди гостро бракує.
СВОБОДА В ОДНІ ВОРОТА
Тепер звернімося до зовнішньої торгівлі. Професор Гальчинський пише: «...відкритість може бути ефективною, якщо забезпечується реалізація конкурентних переваг національної економіки. Інакше вона деструктивна». Так, зростання валового національного прибутку і режим вільної торгівлі несумісні. Україні ж запропонували і вона прийняла якнайвульгарніші основи вільної торгівлі.
Довідка: В американській концепції зовнішньоекономічних відносин є теза, що якщо будь-яка країна постачає в США товари за нижчими цінами, ніж внутрішні (а це здебільшого можливо через дешеву робочу силу або відсутність витрат на інфраструктуру і соціальні потреби в країні-постачальнику), то така торгівля збіднює обидві країни. Країна-постачальник так і залишиться відсталою, зберігаючи низький життєвий рівень не тільки у відповідних секторах зайнятості, а й загалом по країні, а у США якість життя трудящих знизиться до такого ж рівня, як і у країні-постачальнику. Це означає, що вільна торгівля порушує основи преамбули до Конституції США «про загальний добробут».
Протекціонізм провідні країни розуміють не як додаткове джерело податків, а як забезпечення можливостей національному виробництву товарів і послуг отримувати за них ціни, значно більші за їхню собівартість. А для цього треба охороняти інтереси власних виробників і продавати в інших країнах їхню продукцію. Отже, покупці продукції провідних країн світу повинні знаходитися в умовах вільної торгівлі. От ми й торгуємо вільно, тобто купуємо вільно, а продаємо як скажуть — за квотами й лімітами. От зажадав МВФ: «Скасувати експортні податки на насіння олійних культур, шкури рогатої та іншої худоби, експортні обмеження на брухт» — і наші тут як тут: «Йез, сер!» А можна ж відмінити всілякі націнки, та ще й заробити на цьому. Як? Давайте запровадимо правило, що все це продається вільно на відкритих аукціонах. Будь-який наш виробник або збірник металолому виставляє свій товар як лот на аукціоні. Тобто він не знає, хто купить його товар. Хіба це не вільна торгівля? Так ні! Проти цього виступають і зарубіжні покупці, і вітчизняні продавці, і державні чиновники, бо «кабінетний аукціон» дозволяє встановлювати за прямими договорами «кабінетні ціни» і формує «кабінетний прибуток». Коли уряд запровадив додаткове мито, він спробував відняти цей «кабінетний прибуток» на користь казни. І все. Отримали справедливий, хоч і такий, що має зворотний бік, демарш зі сторони МВФ. А «захист вітчизняного товаровиробника»? А його і не було — була спроба поповнити державну скарбницю.
У ПЛАТІЖНІЙ ПЕТЛІ
Давайте залишимо осторонь рекомендації МВФ і розберемося взагалі у наших вітчизняних економічних страшилках. Візьмемо дві — бартер і вексель.
Погоджуючись з жорсткою монетарною політикою, зазначимо, що кількість випущених в обіг грошей недостатня для забезпечення реального товарообміну в країні. Це і не страшно, але обов’язковою має стати наявність різноманітних квазігрошей — цінних паперів. Причому різного забезпечення: — з державною (казначейською), майновою, банківською гарантією і негарантованих. У зв’язку з відсутністю повноцінного закону про цінні папери, вони виникають самі по собі — стихійно. Щось в економіці країни покрито грошима і стихійними цінними паперами, але решта товарообміну є чистим бартером. Не забезпечивши ні нормативно, ні фактично покриття товарообміну в країні платіжними і квазіплатіжними засобами, законодавча і виконавча власті не забезпечили виконання умов монетарної політики. З цієї причини промислові підприємства не тільки не мають грошей, але й позбавлені інструменту перетворення своїх зобов’язань на платіжні засоби з мірою виконання цих зобов’язань. Це руйнує саму ідеологію монетарної політики. Гроші мали б з’являтися від кінцевої реалізації продукції і проникати углиб народного господарства. Але для вироблення самої продукції потрібні хоча б боргові зобов’язання, узаконені для використання і згідно з якими проводитимуться майбутні розрахунки грошима. Але відсутність правил щодо операцій з борговими зобов’язаннями призводить до масового невиконання таких зобов’язань. Це підводна частина айсбергу неплатежів. Яка ж, нарешті, різниця між несплатою за продукцію грошима чи невиконанням власних зобов’язань? Суто умовна. А звідси, поповнення грошей в обігу від кінцевої реалізації продукції не спостерігається. Тобто рівень монетизації економіки країни не залежить від результату її діяльності. Як природний наслідок, неплатежі поширилися на таку категорію, як заробітна плата. Але тут винна не монетаристська теорія, а спосіб її застосування в країні. І навіть не застосування, а незастосування. Розімкнений товарогрошовий обіг не може забезпечити зворотного зв’язку у формулі товар-гроші-товар. Заходить мова про тіньову економіку, але тіньова зона виникає у будь-якому дефективному регуляторі. При цьому будь-яка система йде в рознос. Тому тіньова економіка — це нормальна реакція економічної системи на дефективність регулятора.
Потрібна прагматична і докладна програма уряду щодо забезпечення кругообігу товарів широким спектром різноманітних і узаконених платіжних засобів з поступовим (за 3-4 роки) переходом до переважно грошових розрахунків.
СТРУКТУРА ВИДУЖАННЯ
У Чехії урядові заходи дали можливість за три роки збільшити ВВП на $23 млрд., Естонії — на $3 млрд., Литві — на $5 млрд., Польщі — на $31 млрд. В Україні за той же час ВВП поменшав на $2 млрд. Тож давайте і ми відштовхнемося від того, що:
1. Застосування жорсткої монетарної політики вимагає сприятливого оподаткування насамперед нашої експортної продукції і тієї продукції, яка заміняє собою імпортну. Жорстка монетарна політика передбачає високу ціну грошей і, звідси, високі кредитні ставки. Високі податки при цьому роблять нашу продукцію абсолютно неконкурентоздатною.
2. Застосування режиму вільної торгівлі вимагає різкого скорочення витрат на виробництво вітчизняної продукції, яке досягається трьома шляхами — науково-технологічним, структурно-організаційним і податковим.
Науково-технологічний розвиток — безумовно необхідний елемент, але здійснити його у короткий час неможливо. Власне технологічне відставання від провідних фірм на першому етапі необхідно компенсувати додатковим розміром мита на ввезення такої продукції в Україну. І ці гроші використати на науково-технологічний розвиток — на купівлю тієї ж найсучаснішої технології. На все це потрібен час!
Для швидкого рішення залишаються два шляхи: — структурно-організаційні заходи і зменшення податків. Структурно-організаційні заходи — річ тонка, бо знову почнемо ділити цілісні виробничі комплекси на кілька жалюгідних майстерень. Простішим і більш зрозумілим є зменшення податків.
3. Чим більше видів і способів розрахунків між суб’єктами господарювання — тим вищі темпи розвитку виробництва. Гроші мають працювати там, де без них не обійтися. На той час, поки згідно з монетарною політикою грошей в країні недостатньо — не запрацювали ще!, скрізь, де тільки можливо, повинні застосовуватися цінні папери.
До питання про «страшилки» — треба регламентувати бартер — ухвалити закон про товарообмінні операції. Головним у цьому законі має бути положення про те, що не можна міняти стовідсотково товар на товар. Обов’язковою умовою товарообмінних операцій має бути грошовий розмір, який відповідає розміру заробітної плати, відрахувань до Пенсійного фонду і податкових зобов’язань у обсязі товару, що обмінюється. У іншому випадку, товарообмінну операцію має бути заборонено. Це грошовий мінімум бартеру. Необхідно дозволити будь-якій фірмі оплачувати грошовий мінімум бартеру за бартеруюче підприємство.
Що, наприклад, заважає ухвалити тимчасово для операцій з векселями правило, за яким виписаний вексель приймається його одержувачем тільки за умови, що його авальовано банком на суму податкових зобов’язань, суму до переліку у Пенсійний фонд і суму на виплату заробітної плати працівникам одержувача? Замість авалю можна прикласти копію платіжних свідоцтв про перерахування вищезгаданих сум. Аналогічно, з взаємозаліками між підприємствами чи групами підприємств. Якщо при взаємозаліку виділяється грошова частина для податкових зобов’язань, переліку до Пенсійного фонду і на виплату заробітної плати працівникам підприємств, які беруть участь у взаємозаліку, то чому забороняти взаємозалік?
Забезпечивши економіку країни механізмом перетворення спочатку негрошових розрахунків на кінцевий грошовий результат, ми різко знизимо обсяг неплатежів і вичленуємо підприємства-банкроти по суті із сонму підприємств-банкротів за зовнішніми, привнесеними, обставинами. Причому ринковим шляхом під контролем держави.
Треба поборотися і за припинення відтоку грошей з країни. Від уряду буде потрібен не тільки розвиток тих галузей, які швидше за інші здатні вийти на прибутковість у своїй діяльності, а саме тих, які здатні ще й замінити своєю продукцією імпортну. Як це визначити?
Порівняти пономенклатурно, скільки від реалізації окремого виду товару народного споживання вітчизняного виробництва надійшло податків і обов’язкових платежів до бюджету, скількох виплачено заробітної плати працівникам, які виготовляли цю продукцію, і скільки грошей вивезено за кордон від реалізації того ж самого, але імпортного асортименту. Після цього визначити підгалузь, яка швидше усього може не стільки відновити, скільки на нових принципах, на новій продукції розгорнути діяльність, забезпечуючи населення товарами народного споживання. І на різницю втрат країною валюти від імпорту зменшити податки. А у деяких випадках податки з певних галузей і зовсім скасувати на 3-4 роки. Одночасно з розгортанням виготовлення продукції, що має попит на внутрішньому ринку, необхідно підвищувати імпортне мито до того рівня, коли імпортна продукція не матиме переваг у ціні перед вітчизняною і конкуруватиме з нею лише якістю.
Для оперативного відслідковування за імпортним митом пропонується створити науково- дослідний торгово-тарифний інститут і передати функції митного регулювання Національній комісії цін і тарифів за прикладом Національної комісії регулювання електроенергії (НКРЕ). Існуюча, процедурно обтяжлива практика митного регулювання не здатна сприяти вітчизняному виробнику.
Безперечно, структурна і митна політика для України сьогоднішнього дня — невід’ємні складові частини розвитку промисловості.
Структурна політика — складова частина національної довгострокової промислової політики, якої в Україні немає. Відокремлені погалузеві програми розвитку ніяк і ніколи не замінять цілісної довгострокової політики. Тому від уряду вимагається негайна розробка програми національної промислової політики.
Якщо уряд не визначився, то і громадяни розгублені. Ось саме тут і настає час панування мафії. Газової, вугільної, нафтової, електричної, транспортної, зернової тощо. У цій ситуації уряд сам не може побудувати цілісної програми розвитку економіки України — різновекторні інтереси кланів не дозволять. Тому необхідним є залучення до розробки програми національної промислової політики відповідних наукових інститутів (А.С. Гальчинський ще раз правий!) і таких громадських організацій, як Українська спілка промисловців і підприємців, профспілок тощо.
Треба придивитися ще й до того, що роблять наші громадяни. Народ виживає тим, що торгує. Турецькими, угорськими, польськими, грецькими, російськими, іспанськими та іншими товарами. Так завжди — якщо уряд не в змозі цілеспрямовано зайняти роботою населення, то народ виживає по-своєму — гриби, ягоди збирає, рибу ловить, городи копає. А наш ще й торгує. А хіба Україна не географічно Богом дана територія для торгівлі між Росією, Казахстаном, Узбекистаном з одного боку і Європою з іншого боку? Між північчю і півднем? Тож треба розвивати те, що Бог дав і народ вибрав. Зробити все для цивілізованої торгівлі, транзиту і для фінансування цієї торгівлі, хоч би у дрібницях. І вітчизна багатітиме цим. А на наступному етапі треба поєднати сировину і технології на нашій території.
Якщо знизимо податки до рівня нижчого, ніж у Росії і Європі, то гроші вкладатимуть у справу не тільки наші підприємці, але всі, хто захоче використати їх для бізнесу. Східна сировина і європейські технології зійдуться у нас тільки тоді, коли виробництво кінцевої продукції коштуватиме дешевше. І це не бідність, а навпаки — багатство наших громадян. Володимир РИЖОВ
P.S. Звичайно, викладене — далеко не все. Хотілося б у газеті «День» побачити розвиток теми, порушеної А.С. Гальчинським. І почути аргументи уряду.
