...Усі ми повинні нести свою частку того горя, яке
припало нашому світові Альберт Швейцер
Його ще за життя називали «генієм людяності». Визначному
гуманістові ХХ століття, неповторному мислителеві, великому музикантові-органісту
і теологу, унікально самовідданому лікареві, який понад 40 років лікував
африканців у джунглях тропічного Габону, лауреатові Нобелівської премії
миру Альбертові Швейцеру 14 січня 2000 року виповнилося б 125 років.
Цінність його спадщини настільки велика, що згадувати про
Швейцера лише у дні його ювілеїв — неприпустима розкіш для людства. Адже
Швейцер не стільки навчав жити гідно і милосердно, скільки подав живий
і конкретний приклад благородного життя, без останку відданої стражденним
людям. Він мав повне право написати про себе: «Замість того, щоб намагатися
в жорстоких суперечках домогтися визнання своїх ідей, я вирішив зробити
своє життя своїм аргументом. Я відстоюватиму те, у що вірю, в термінах
життя, яким я живу, і тим, що я роблю. Замість того, щоб проголошувати
свою віру в існування Бога всередині нас, я спробую зробити так, щоб саме
моє життя і моя робота говорили про те, у що я вірю». Інакше кажучи, «істинна
етика починається там, де перестають користуватися словами» (більш рання
думка Швейцера). Тобто набагато важливіше здійснювати самому добро, аніж
проповідувати його.
За Швейцером, добро — це конкретний гуманний вчинок, «особисте
діяння». А хіба нині, на порозі ХХI століття, у світі стало менше зла,
ніж у роки, коли жив Швейцер? Однак, на лихо, багато з нас вважають за
краще обмежитися словесним засудженням зла, зупинившись на порозі конкретної
справи. Швейцер мислив по-іншому. Гуманізм думки, слова і вчинку для нього
були нероздільними.
Через усі свої основні праці з філософії та теології («Філософія
культури», «У пошуках історичного Ісуса», «Містика апостола Павла» тощо)
він проводив просту думку: «Етика — це безмежна відповідальність стосовно
всього, що живе». 1915 року, вже перебуваючи в Африці, він вивів універсальну
формулу своєї філософії: «Благоговіння перед життям». Це означає: все,
що принижує життя на Землі (будь-яке життя, не тільки людське, але передусім
його), а тим більше нищить це життя, губить його — є зло. Найвище благо
— воля до життя, яке є у кожної людини і кожної живої істоти. «Етика полягає,
таким чином, у тому, що я виявляю рівне благоговіння перед життям як стосовно
моєї волі до життя, так і стосовно будь-якої іншої. Це і є основний принцип
морального», — пише Швейцер.
Важливими є не теоретичні міркування про добро і зло, вважав
він (хоча, як філософ, зовсім їх не заперечував). Початковий принцип, що
є фундаментом і спонукає до дії, за Швейцером, простий і зрозумілий, мов
сонячне світло: зриваючи квітку — людина чинить зло, рятує поранену тварину
— творить добро. У моралі є важливим «не вдаватися до абстрактного мислення,
а залишатися елементарним», вважав Швейцер. Оскільки людина здатна знайти
найвишуканіші аргументи задля виправдання зла, яке чинить. Однак зло залишається
злом навіть тоді, коли воно абсолютно невідворотне. Тому «спокійна совість
— винахід диявола».
Як він став людиною, яка викликала повагу у всьому світі,
— у Вашингтоні, Пекіні, Лондоні, Москві, Токіо? У нього було щасливе дитинство:
батьки, пастор Луї Швейцер і дочка пастора Адель Шиллінгер, виховували
сина у мовчазній, стриманій і суворій любові. Альбертів талант виявився
зовсім не відразу: в дитинстві, зізнавався Швейцер, «я був лінивою дитиною»,
але самодисципліну і волю до регулярної праці йому прищепили в сім'ї тітки
у Мюльхаузені, де він закінчив школу (все життя Швейцер був вдячний їй
за це, тому що без волі і ясного практичного розрахунку він не зміг би
багато десятиліть працювати лікарем в умовах Африки).
Вже в 24 роки Альберт отримує ступінь доктора філософії,
потім швидко набуває європейської популярністі як фахівець із творчості
Баха, теолог дуже своєрідних поглядів (Христа він розглядав передусім як
людину свого часу, вважав його найвеличнішим етичним прикладом), автор
кількох глибоких досліджень з етики (зокрема, про етику Канта). Оскільки
його дитинство і юність пройшли в Ельзасі, в той час — німецькій провінції,
де зазвичай вільно володіли німецькою і французькою мовами, і де були тісні
зв'язки з обома культурами, праці Швейцера були однаково популярними і
в Берліні, і в Парижі (хоча рідною мовою Альберт вважав усе-таки німецьку).
Одне слово, до 30 років його чекала гарантована щаслива
кар'єра вченого і музиканта, була і прекрасна, благородна наречена Єлена
(майбутня дружина), багато відданих друзів. Здавалося б, живи собі спокійно,
як усі. Проте... На все життя майбутній літній Лікар зберіг спогади з дитинства:
стара, змучена шкапа, яку веде селянин на забій і щось їй шепоче; собака,
якого він, Альберт, у 9 років ненароком ударив батогом по очах і яка дивилася
на нього людськими очима, повними сліз; птахи в зеленому листі, яких перед
його очима друг розстрілює з рогатки... Певна річ, коли до людини приходить
«зрілість», вона все це забуває. Швейцер не забув. Ця пам'ять породила
в ньому милосердя до всього живого. Зрілість же він розумів як збереження
всіх заповітних «наївних» мрій дитинства, підкріплених волею до дії.
У 20 років Альберт прийняв рішення: до 30 років присвятити
життя музиці і філософії, після 30 — безпосередньо служити людям. Пояснюючи
в старості цей свій вибір, Швейцер писав: «Усе, чим тебе більше від інших
наділено — здоров'ям, природними дарами, працездатністю, успіхами, сімейним
благополуччям, — ти можеш приймати як належне. Ти маєш платити за них,
ти більшою мірою маєш присвячувати своє життя іншому життю». І коли настав
час, Швейцер стримав дане собі слово. У 29 років, 1904 року, він побачив
у журналі статтю про життя африканців у Габоні: немає ліків, лікарів, жахлива
смертність... і вирішив твердо і відразу (незважаючи на те, що навіть частина
друзів визнала його за дивака): його місце — там.
Та треба було спочатку здобути медичну освіту. І Швейцер,
уже професор філософії, на 8 років стає студентом (!), отримує диплом лікаря,
їде до Африки, у забуте Богом і людьми село Ламбарене і на зібрані від
продажу більшої частини майна кошти розпочинає лікарську діяльність. 53
роки загалом він зцілював людей у джунглях Габону: приймав пологи, робив
хірургічні операції, лікував прокажених (грошову частину Нобелівської премії
миру він віддав, щоб побудувати лікарню для них), продовжував життя калікам
і людям похилого віку... а крім того, вів складне лікарняне господарство,
керував будівництвом і ремонтом, підтримував листування зі всіма континентами,
писав праці з філософії та музикознавства.... Він дожив до 90 років, працював
до останніх днів і помер у вересні 1965 року від старості. Помер тихо,
ніби заснув.
У день Хіросими Швейцер сказав: «Коли однією-єдиною бомбою
вбивають сто тисяч чоловік — мій обов'язок довести світові, наскільки цінним
є одне-єдине людське життя». Цьому обов'язкові він був вірний до кінця.
Тому, коли після смерті літнього Лікаря до нього в лікарню, у селище Ламбарене,
прийшли десятки тисяч африканців і співали скорботний гімн: «Він був як
батько нам...», — вони могли говорити від імені всього людства.
