Преса під пресом свободи

Журналістів, які через свою професію цинічні й багато попоїздили по світу, здивувати важко, але, виявляється, можливо. Й не десь у районі Ніагарського водоспаду, а в Польщі. Й тому тисячу разів праві українські фонди «Відродження» та «Демократичні ініціативи», що відправили на тиждень до Варшави й Кракова 12 журналістів із Києва, Миколаєва та Львова. Було й чому повчитися, й чому дивуватися, й що порівнювати. І найголовніше — порівнювати ситуацію зі свободою слова в Польщі й в Україні, умови роботи журналістів, їхні права та обов'язки, можливості й обмеження, відповідальність за сказане й написане. Висновок для України, на жаль, невтішний: у нас слово — «суть звук пустий», там — слово служить початком багатьох справ, бо воно вільне й самостійне.

По-перше, якщо просто гортати польські газети й журнали або дивитися ТБ, то відразу розумієш, чому польські колеги, за словами редактора відділу внутрішньої політики «Газети виборчей» Рафала Закшевського, дуже люблять популярний у англійському Бі-Бі-Сі анекдот про взаємовідносини між політиками та ЗМІ. «М'яко кажучи, вони нагадують відносини між собакою й стовпом», — зазначив, усміхаючись, пан Закшевський і роздав присутнім звичайний номер своєї газети за 19 травня цього року. В ньому — 40 сторінок, але власне інформація займає не більше 15. Решта — вітчизняна або зарубіжна реклама, господарські повідомлення, оголошення про смерть і народження тощо. Іншими словами, газета буквально начинена грошима бажаючих прорекламувати свою продукцію, а отже, має міцну матеріальну базу для існування. Й, природно, для ставлення до польських політиків, як до «стовпа»: якщо вони міцно й надійно підпирають існуючий порядок речей у країні, то газета аргументовано їх підтримує. Якщо ж починаються політичні «завихрення», здатні відкинути Польщу до економічної стагнації й згортання демократії, то з політиками обходяться «по-собачому»...

Справедливості ради слід відзначити, що польські політики й не «розчаровують» журналістів, а разом із ними — й польських громадян. Починаючи з 1991-го року, в Польщі щорічне зростання ВВП становить 6,5- 7%. І тільки нинішнього року очікується, що він становитиме менше 5%. Однак, як виявилося, вплинули на польську економіку не лише азіатська й російська кризи, а й власна політика коаліційного уряду партій Унія вольнощі (УВ) і Акція виборча «Солідарнощь» (АВС), що править із 1997 року. Цей уряд свідомо взяв курс на «охолодження економіки», яку треба вберегти від «перегріву» й не допустити, приміром, неконтрольованого перевиробництва товарів. За це коаліцію критикує опозиція з Союзу лівих демократів (СЛД), оскільки вважає, що такий крок не дозволить скоротити рівень безробіття, який у Польщі досягає 9—11% працездатного населення. Ось увесь спір — нормальні «розбірки» політиків нормальної країни, про які пишуть польські журналісти, віддаючи перевагу тому чи іншому напрямку в тих чи інших ЗМІ.

«Газета виборча», що виникла з підпільної діяльності антикомуністичної опозиції та руху «Солідарнощь», нещодавно пишно відзначила 10-річчя, вручивши на своєму ювілеї нагороду «Першої декади» президенту Чехії Вацлаву Гавелу. Нагороду за розвиток демократії та успішну трансформацію економіки вручили чеському керівнику, хоча на святі були присутні й президент Польщі Александр Квасьневський, і прем'єр коаліції Єжі Бузек, до речі, політичні опоненти на польській арені: перший — лівий, другий — із коаліції УВ — АВС.

«Одних політиків ми любимо більше, інших — менше, й це чітко видно під час передвиборних кампаній. Але в «мирний» час для нас головне — об'єктивність. Ми добре пам'ятаємо слова нашого головного редактора Адама Міхніка про те, що ми не дозволимо грати нашою головою в футбол», — заявив Р.Закшевський. А потім добив українців цифрами. Починала «ГВ» з накладу в 50 тисяч, сьогодні має 450 тисяч, видає в 16 польських воєводствах 19 своїх центральних і регіональних додатків на різну тематику, один із яких, приміром, рекламує ринок праці й може продаватися накладом у 600 тисяч на 80 сторінках. Акції співвласника «ГВ» — АТ «Агора» котируються на біржі, й під час парламентської кампанії 1997 року газета публічно перерахувала на підтримку Унії вольнощі 3 мільйони доларів. Повторюю, не політики дали газеті, а газета — політикам. «Позиції УВ і «ГВ» співпадають. Ми хочемо, щоб у Польщі завжди була сильна ліберальна партія, яка грала б важливу роль у будь-якій демократичній коаліції як постійна «третя сила», — відверто заявив Р.Закшевський.

Звинувачення на адресу своєї газети в тому, що в її статутному фонді є 12% американської фірми «Кокс», пан Закшевський відкидає як несерйозні. «Це була перша допомога в становленні газети, необхідна для стрибка, не більше. Ми й без цих грошей були сильні», — резюмував він. І розповів, якою дійовою й жорсткою критикою бувають виступи «ГВ» на адресу своїх прихильників, якщо вони, на думку газети, помиляються. Коли декілька місяців тому в польському Пшемишлі планувалася певна політична акція, під час якої організатори хотіли в емблемі порівняти український тризуб із фашистською свастикою, то «ГВ» попередила політиків високого рангу, особливо з УВ, які мали намір освятити захід своєю присутністю, що це — образливий антиукраїнський випад і він може розладнати дружні відносини держав-сусідів та їхніх народів. А це, мовляв, iде врозріз із проголошенням України та Польщі стратегічними партнерами, про що у Варшаві також постійно говорять. І політики від участі відмовилися, що й перетворило акцію на дрібне зборище політиканів, які безглуздо копирсаються в тяжкому минулому двох народів, стискаючи при цьому дулi у кишенях.

Об'єктивність у польських ЗМІ присутня у висвітленні навіть такої делікатної теми як війна в Югославії. Якщо польські політики та журналісти не сумніваються в правильності вступу Польщі до НАТО, то одностайності в ставленні до натовських бомбардувань немає. Навіть «ГВ» — рупор польських правих, які привели країну в Альянс, — лише політично однозначно підтримує дії НАТО, оскільки бачить їх причиною етнічні чистки. Однак редактор зовнішньої політики газети Марчін Босяцький повідомив українським колегам, що «ГВ» прагне максимально відобразити й сербську позицію, а головне — показати страждання й сербів, і албанців. «Політично ми — за НАТО, однак ця війна — спільна трагедія», — сказав М.Босяцький.

А інша впливова польська газета «Трибуна», що вважається головним друкованим дзеркалом опозиції — СЛД, однозначно виступила на боці сербів, засуджуючи бомбардування як агресію. Але найпарадоксальнішим є те, що лідер СЛД 53-річний Лешек Міллер — палкий прихильник натовської операції й, як багато хто в Польщі, впевнений, що війни вдалося б уникнути, якби НАТО й світова спільнота застосували санкції раніше — на початку 90-х, коли саме з етнічних чисток у Хорватії, Боснії та Герцеговині почалося втілення в життя концепції «Великої Сербії» Слободана Мілошевича. Але на газету Л.Міллер впливати не намагається: свобода так свобода.

І, мабуть, найхарактернішим, навіть ментальним є той факт, що й журналісти, й політики заперечують те, що польські ЗМІ — чиїсь «органи». Справді, як в анекдоті: «Рабиновиче, ви — член партії? — Ні, я — її мозок»...

Хоча, звісно ж, у Польщі є й ЗМІ, заангажовані однією ідеєю. Точніше, не так ідеєю, як однією людиною, відверто нею охопленою. Це — радіо «Марія», що має понад 4 мільйони постійних слухачів, які по волі чи по неволі поділяють круті націоналістично-ізоляціоністські ідеї католицького священика отця Ридзика. Він відкрито виступає проти інтеграції Польщі в західноєвропейські структури, зокрема, в ЄС, і засуджує дії НАТО на Балканах. Робить це отець Ридзик під прапором збереження польської ідентичності і слов'янської єдності. Широку радіомережу «Марії» було створено на народні пожертвування, а прихильники отця Ридзика вербували неофітів дуже просто — ходили по будинках і дарували міні-радіоприймачі, що приймають тільки одну радіочастоту — «Марія». З цим радіо зв'язана й газета «Наш дженник», що пропагує схожі ідеї. Однак ніхто в Польщі й не подумав, щоб закрити ці ЗМІ, направити туди податківців або інших державних фіскально-заборонних службовців.

Ректор Папської теологічної академії в Кракові єпископ Тадеуш Перонек повідомив українських журналістів, що польський костел підтримує ідею інтеграції Польщі в ЄС. Однак, за його словами, якщо 84% польських священиків, згідно з соціологічними опитуваннями, підтримують інтеграцію, то й 60% з них же слухають радіо «Марія». Католицька церква Польщі й не подумала якось «вплинути» на отця Ридзика, наприклад, відлучити його від церкви, як це зробили в Росії із священиком Глібом Якуніним і з Патріархом УПЦ-КП Філаретом, котрі також дуже захоплювалися політикою. «У нас теж священикам заборонено активно займатися політикою. Але що ми можемо зробити, якщо за Ридзиком — 4 мільйони слухачів?» — здивовано запитав єпископ Перонек.

Така ось демократія, що має, до того ж, далекосяжні наслідки. На думку незалежного польського журналіста Броніслава Вільдштейна, взагалі «від розколу католицький костьол у Польщі рятує тільки те, що в Римі сидить поляк». Мається на увазі, природно, Папа Римський Іоанн Павло II.

Взагалі тема контролю за польським ЗМІ і відповідальність журналістів — це розмова особлива. На думку того ж Вільдштейна, в Польщі склалася парадоксальна ситуація, за якої ЗМІ контролює опозиція, тобто посткомуністичні сили, що колись висунули А. Квасьнєвського на пост президента і стоять за його спиною досі. Наприклад, нинішній керівник польського ТБ, розповів пан Вільдштейн, командував передвиборним штабом Квасьнєвського. Сам Вільдштейн, котрий дев'ять років працював за кордоном, рятуючись від комуністичного режиму, вважає, що польське законодавство про ЗМІ «списане з французького, але там воно працює добре, бо за його дотриманням (мається на увазі орган контролю, аналогічний українській Нацраді з питань теле- й радіомовлення. — В. С. ) стежать видатні люди, а в Польщі — звичайні політики, котрі представляють інтереси своїх господарів, змінилися тільки методи». І це при тому, що «вічний опозиціонер» Вільдштейн нічого не має проти керівництва А. Квасьнєвського та його наслідків для країни, що впевнено рухається цивілізованим шляхом розвитку. «До нього претензії тільки морально-етичного плану — за його комсомольське минуле, за яке він отримував нагороди», — вважає Б. Вільдштейн. І його думку, схоже, поділяє в Польщі багато хто. Однак, за даними соціологічних опитувань, А. Квасьнєвський досі має найвищу популярність. Іншими словами, політичний «маятник» уподобань і пристрастей у Польщі коливається ліворуч-праворуч, але не вхолосту, а відлічує час уперед.

Але найголовніше, про що розповіли і досвідчений Б. Вільдштейн, і журналісти «Газети виборчої», й інші польські колеги, полягає в іншому життєвому парадоксі з життя їхніх ЗМІ. За словами Вільдштейна, в польському законодавстві про ЗМІ є норма, що передбачає відповідальність журналістів за поширення неправди, навіть якщо ця неправда міститься у дослівній цитаті високопоставленого політика, перевірити котрого, як і в багатьох країнах, практично неможливо.

І польські політики, природно, не проти цим скористатися. Однак в їхньому бажанні «зрубати зелених по- легкому» або підставити журналістів апетит їм відбивають... польські суди. Мабуть, розуміючи, що ця «мертва норма» суперечить міжнародному законодавству і в разі чого рішення за нею може бути легко скасовано в Міжнародному суді з прав людини в Страсбурзі, польські судді її не застосовують. А якщо застосовують, то максимально зменшують суми штрафів за позовами скривджених політиків. Сам Б. Вільдштейн, за його словами, теж проходив за такою справою й міг отримати кілька років в'язниці. «Але мене засудили так, що за суму штрафу я міг би пообідати», — сказав він. А ціни в Польщі, скажу вам, відсотків на тридцять нижчі, ніж в Україні, скрізь, навіть у дорогих ресторанах для «нових поляків». «Мабуть, наші судді відчувають, що вони не користуються авторитетом у народі, а тому його й завойовують», — резюмував журналіст, упевнений, що за це припущення йому нічого не буде.

А в «ГВ» нам розповіли, що найбільший позов до газети подавався на суму 100 тисяч доларів років чотири тому. Політик образився на те, що газета написала, нібито його підозрюють у використанні нечистих грошей. Насправді ж політика ніхто ні в чому не підозрював публічно. Однак справа ця закінчилася примиренням сторін. «Так закінчується більшість справ у Польщі. Або газети справи виграють», — сказали нам. Проте польські законодавці не поспішають прибирати цю норму із законодавства. Вона — й гальмо для фантазії окремих журналістів, що розбушувалася, і сторож об'єктивності в роботі ЗМІ, і поріг на шляху суперництва неконтрольованих і відверто замовних компроматів. І польські журналісти, схоже, з цим не сперечаються. Саме життя привчає їх жити між двома банальними істинами — правом народу знати правду, а журналіста — цю правду розповідати, і свободою кожного, яка закінчується там, де починається свобода іншої людини. І не тільки свобода, а й честь, гідність, репутація його сім'ї, ділові інтереси. Можливо, звичайно, під таким «пресом» на свободу слова польським журналістам жити менш цікаво, ніж українським, котрих тягають по судах, але безпечно. І для себе, і — головне! — для суспільства. Свобода слова за таких розкладів просто стоїть на сторожі демократії, а не служить кишеньковим збудником добре оплаченого псевдоправдошукання...

...І як тут не згадати висловлювання сатириків — польського Станіслава Єжі Лєца й нашого Михайла Жванецького. Перший стверджував, що «мрія рабів — ринок, де можна було б купувати собі господарів». А другий досі упевнений: «Наша свобода нагадує світлофор, у якого горять усі три свiтла відразу». Різниця, як бачимо, в тому, що якщо люди в Польщі вже мають можливість не купувати господарів, а вибирати рівноправних партнерів і навіть друзів, то в Україні можна спокуситися й поїхати на начебто зелене світло, але не помітити попередження і нарватися на червоне...