27 вересня Президент України Леонід Кучма підписав... відречення від влади. Формально документ, скріплений Президентом і представниками Спілки лідерів регіональних та місцевих влад, називається Декларацією про нову регіональну політику. Він передбачає, що після перемоги Л.Кучми на виборах регіональні лідери ініціюють для нього конституційний референдум для реанімації проекту Конституції, так і не винесеного на всенародне затвердження 1996 року. Як переконано повторювали в цей урочистий момент губернатори й сам Д.Табачник, той проект Основного Закону було створено саме під двопалатний парламент, який обіцяв і тепер обіцяє незліченні владні можливості для регіональних лідерів.
Немає потреби в даний момент нагадувати читачам, що проект Конституції, про який йдеться, так жодного разу й не було проголосовано в парламенті 13-го скликання разом із положенням про двопалатний парламент. Немає взагалі ніякої серйозної необхідності негайно підіймати той проект, щоб дізнатися, наскільки в ньому переважали владні можливості президентської республіки й яку службову функцію передбачається відвести так званому «сенату». Сьогодні, підписавши декларацію про нову регіональну політику, але зробивши це не після перемоги на виборах, а до або замість неї, Президент дійсно готовий віддати владу цим самим регіоналам. Лише б не здаватися комусь іншому, чи то зі свого найближчого оточення, або ж взагалі своїм політичним опонентам.
Довести факт відречення від влади Президента Кучми досить легко. Цьому сприяє сама письмова форма зобов'язань, до якої змусили главу держави автори цього політичного проекту. Ніколи й ні в якій системі влади вища посадова особа держави не підписує «на рівних» ніяких документів із власними чиновниками, якими є призначені ним губернатори й голови районних адміністрацій (присутність окремих мерів і навіть окремих депутатів у цій акції взагалі ніякого правового значення не має). Це може бути й є лише акт зречення або капітуляції, хоч, як неважко уявити, на почесних умовах. Вони йому — підрахунок результатів виборів, він їм — верхню палату із законодавчою владою. За цього абсолютно ніяких гарантій у тому, що Президенту залишать ті самі повноваження, про які говорилося в старому проекті Конституції, немає й бути не може. Навіть не знаючи подробиць підписаних текстів, такий варіант доводиться виключити, оскільки він сам виключає вигоду, заради якої регіонали-чиновники пішли на максимальне зневаження Конституції чинної, та ще й у документальній формі.
Безсумнівно, незабаром всі правові та юридичні подробиці й коментарі вказаного акта будуть відомі. Політичні ж висновки можна зробити вже зараз. Ну, по-перше, доводиться констатувати, що автори «української» ідеї пішли на випередження тих подій, що поки на словах обговорюються в Росії. В тамтешній сім'ї, зрозуміло, більше проблем, у тому числі й зі спадкоємцями та наступниками, не кажучи вже про війну та іншу діючу систему влади. З цієї точки зору українські мудреці повинні, нарешті, оцінити переваги рідної ситуації. Можна вважати, що в них, тобто в нашої сім'ї, в резерві є ще конституційний переворот, який для Росії вже одноразово використаний. Чи є такий ресурс у нашого Президента — питання окреме, й про це буде ще багато розмов. Але говорити про те, що в частині дискредитації та ослаблення президентської влади Україна наздогнала й переганяє Росію — вже час.
По-друге, акт Президента Кучми довів, що всі ресурси угоди з політичною опозицією вичерпано. Це стосується й завершення розіграшу вже неактуального сценарію «реформатор проти червоної загрози», й спроб розколоти «канівську четвірку», й навіть «невинних» надій на останню зраду національних інтересів із боку правого кандидатського крила. Немає необхідності окремо доводити й той безперечний факт, що остаточно вичерпаний і діалог із парламентом, у якому, як і раніше, офіційна чисельність так званих пропрезидентських сил перевищує чисельність опозиції. Підписання Президентом фактично антипартійної угоди з регіональними чиновниками не просто підтверджує давно відому істину про ставлення «позасистемного» політика Кучми до демократичних процесів у країні, але й відображає важливий нюанс поточної передвиборної кон'юнктури: Кучма саме перед фіналом гонки проiгнорував і «Злагоду», і президентський багатопартійний блок «Наш вибір Л.Кучма», й багато чого іншого, що носить конкретні імена й прізвища, але поки не доведено судом.
Нарешті, Президент своїми руками створив проблему, що досі не була актуальною для України: проблему реального наступника влади. Кажуть, ця проблема зникне відразу ж після виборів із перемогою Л.Кучми, коли деякі сімейні стосунки оформляться через банальний загс. Але, думається, гра «Щасливий випадок» до даного випадку має лише випадкове відношення. Крім родичів Президента й стурбованих верхньою палатою губернаторів, у цій історії діють відомі політики, які за свій проект, слід думати, не просто хороший разовий гонорар готові отримати. Якось слабко віриться, що, приміром, пан Д.Табачник, якому випала нагода здійснити реванш після своєї жорстокої поразки в ході конституційного процесу 1996 року, після запланованої перемоги погодиться й надалі працювати політологом у якомусь фонді або інституті, й навіть залишатися пересічним депутатом-мажоритарником. Ой, так, він зможе претендувати на роль голови сенату! Чи ні, адже він досі не є губернатором навіть самої занепалої області України. Чи віце-президентом? Чи це посада для пана Деркача- молодшого? Може, спікером нижньої, депутатської палати? Може, але між авторами ідеї, як відомо, ще не вирішено, чи будуть у нижню палату призначати за партійними списками, чи знову за мажоритарними округами. Ой, але не повертатися ж пану Табачнику все тим же головою адміністрації. Ба більше, що працевлаштувати доведеться не його одного. Втім, почитаємо проект нової Конституції, дізнаємося. Чи почитати також не дадуть: так, без зайвих попередніх дебатів на референдум і винесуть. Хоч і читати тут нічого: все одно для всіх бажаючих ще раз пограти в узурпацію влади місць не передбачено. Тому реальна проблема вірогідного наступника Л.Кучми, за якого офіційний глава держави буде ширмою, поки полягає в тому, щоб забезпечити ще до історичного референдуму й навіть до звитяжних виборів повний параліч усе ще чинного парламенту. Завдання, як можна припустити, не з легких, оскільки у ВР звуження кола зацікавлених осіб до переліку можливих наступників залишає все більш широкий простір для зростання рядів опозиції. Зрозуміло, на те й змова з регіональною владою, щоб вона буквально за лічені дні забезпечила нез'явлення депутатів усіляких мастей, якi мешкають на своїй території, на засідання ВР 5 жовтня. Але в присутності спостерігачів із тієї ж Ради Європи подібна акція може видатися підозрілою. Тоді треба торгуватися. Але про що й з ким? Усе вже було. Новою в цій історії є лише готовність Президента розвалити країну на дрібні губернії, які потім навіть у федерацію зібрати не вдасться. Хочеться вірити, що з цього приводу своє слово хоча б скаже перший президент України Л.Кравчук, який, до речі, в рамках відведеної йому комісії з адміністративної реформи не так давно вивчав питання поступової територіальної трансформації шляхом злиття областей у історичні та економічні «землі».
Втім, що говорити й йому, адже вирок країні Л.Кучма підписав, явно не радячись із попередником. А можливо, «вирок країні» — це дуже голосно сказано. Капітуляція Президента перед губернаторами — це поки лише привід для опозиції ще раз повернутися й до питання про повноваження особи, яка виконує обов'язки Президента до виборів, і до питання про зняття цієї особи з реєстрації, й до багатьох інших питань, які вирішуються в судовому порядку. Наскільки відомо, опозиція в Україні про свою капітуляцію не оголошувала, як і законодавча, й судова влада. Все вже було, й все ще попереду.
