Головним наслідком президентських виборів 1999 року є, по-перше, те, що Закарпаття, Донбас і Севастополь обрали собі єдиного Президента, і, по-друге, те, що ним не став комуніст. Такого у нас ще не було. Як ніде у світі не було й такого, щоб бідна, люмпенізована, корумпована і криміналізована країна доброхоче лишила свого керівника у його кабінеті. Одначе: ніде на світі не було і такого народу, який після 350 років самодержавницького і більшовицького гноблення спромігся за дві президентських каденції повернути собі почуття власної гідності. Ми перебуваємо там, де мусимо бути... «Цілувався чорт із шилом» — саме цим українським прислів'ям можна характеризувати колізії, що виникли під час президентських перегонів.
Статистичний аналіз і математичне моделювання є одним із засобів об'єктивної оцінки того, що відбулося при голосуванні. Я кілька разів звертався до цієї теми (див. «Люди і вибори», 1994; «Партії очима демографа», 1999; «Математична експертиза аномалій у виборчих протоколах», 1999). У цій статті віддзеркалені найголовніші характеристики того, що відбулося 31 жовтня і 14 листопада ц. р. Дослідження проведені у рамках наукової програми Інституту відкритої політики.
ХТО Є ХТО?
Всі знають: друг мого друга — мій друг. Проте це — лише одна ланка логічного ланцюга, до якого належать ще три: друг мого ворога — мій ворог, ворог мого ворога — мій друг, ворог мого друга — мій ворог. Хоча всі кандидати на посаду президента один одному є не вороги, а політичні суперники, ці чотири сентенції характеризують ставлення електорату до кожного з них. Якщо, скажімо, при голосуванні регіон надав перевагу Л.Кучмі, то водночас він проголосував проти П.Симоненка. Така альтернатива є головною у другому турі, коли у бюлетені лише два прізвища. Одначе у першому турі наслідки голосування засвідчують те, кого виборці вважають і «другом мого друга», і його «ворогом». Кількісним віддзеркаленням настроїв електорату є певна математична величина (коефіцієнт кореляції) — тобто статистичний зв'язок між кількістю голосів, які віддано за різних кандидатів. Демонстративною характеристикою цього коефіцієнта є знаки «плюс» чи «мінус» («притягання» чи «відштовхування») — саме вони дозволяють розрізняти «друзів» і «ворогів». Принципове застереження: йдеться не про те, якими кандидати бачать самих себе і своїх конкурентів, а про те, якими їх бачать виборці.
Як свідчить таблиця 1, у ставленні електорату до 5 найголовніших фігурантів у президентських перегонах 1994 і 1999 років є суттєва різниця. Перше: політичне протистояння Л.Кравчука і Л.Кучми у свідомості виборців сприймалося майже як абсолютне (бо -0,86 дуже близькі до -1); нині три претенденти (П.Симоненко, О.Мороз і Н.Вітренко) мають не найвищі та практично однакові показники «відштовхування» від позиції чинного Президента. Друге: Л.Кравчук «друзів» не мав, тоді як нині одного із суперників Л.Кучми — Є.Марчука — виборці побачили достатньо близьким (+0,55) до його політичної позиції. Третє: саме Є.Марчука (а не Л.Кучму) електорат визнав найбільш непримиренним до ортодоксальної комуністичної ідеології (тому що коефіцієнт «відштовхування» з Симоненком в нього найвищий).
ПОЛIТИЧНА МАПА УКРАЇНИ
Найпростішу політичну мапу матимемо, виділивши ті регіони, де у другому турі перемогли Президент чи Претендент. Але вона буде недостатньо інформативною, оскільки не віддзеркалить тих тонкощів, які пов'язані з голосуванням за інших кандидатів. Сукупність кореляцій «кожного з кожним» дозволяє створити інтегральний портрет регіонів, виразніший, ніж перелік того, скільки голосів набрали окремі кандидати. Математична модель, за допомогою котрої можна побудувати політичну (електоральну) мапу, називається факторною. Проведені дослідження показали, що ситуацію в кожному регіоні можна окреслити двома узагальненими показниками — скажімо, такими, якими на географічних мапах є довгота і широта. Кожний з двох факторів є БІПОЛЯРНИМ, бо визначається електоральним протистоянням двох політичних фігур: перший — Л.Кучми і О.Мороза, другий — Є.Марчука і П.Симоненка. Позиція Н.Вітренко вписується у ці координати, але для жодної з них не є першорядною. Комбінуючи «довготу» і «широту», можемо виділити три електоральних поля. Зауважу, що ні структура факторних координат, ні політичне районування України не є залежними від моїх особистих уподобань. Комп'ютер визначає їх об'єктивно, «перетравлюючи» числові масиви із Звітів Центрвиборчкому (і не цікавлячись їх політичним сенсом).
Отже, перший регіон утворюють сім західних областей (а також виборчі дільниці при представництвах України за кордоном). Тут у першому турі за Л.Кучму проголосували у середньому 57,6% виборців, а у другому 83,29 (+25,6%). П.Симоненко спромігся набрати 4,0% і 12,2% голосів (+8,2%). Друге електоральне поле — центр і північ України. У першому турі виборці цього регіону надали перевагу Л.Кучмі над П.Симоненком (відповідно 26,9% і 18,3% голосів). Проте сукупний «лівий потенціал» тут виявився значним — у другому турі Президент збільшив свій електорат лише на 18,9%, а Симоненко — на 28,7%. Це майже зрівняло їх остаточний результат (відповідно 45,8% і 47,0%). Третій електоральний регіон — південь і схід. У першому турі його виборці поцінували Л.Кучму трохи нижче, ніж П.Симоненка (у середньому 32,8% проти 34,3%); майже однаково зросла кількість їхніх виборців у другому турі, що, зрештою, створило паритет (47,6% і 46,7%). Таким чином, беручи до уваги не лише остаточний (2-й тур), а й проміжний (1-й тур), маємо дуже знайому картину: Україна «лівішає» із сходу на захід, з півночі на південь. Точнісінько таку мапу комп'ютер намалював за наслідками парламентських виборів (див. «День» від 10 квітня ц. р.). Саме на «плюралістичний» перший тур мають орієнтуватися панове політики, плануючи стратегію наступних виборів у Верховну Раду.
ЩО ВПЛИВАЄ НА ВИБIР?
Тривіальною, але незаперечною є теза про те, що на вибір конкретної «електоральної одиниці» впливають три найголовніші мотивації: турбота про власний добробут; турбота про «загальне добро» для корпорації, клану, території чи держави; особистісні якості (харизма чи анти-харизма) кандидата. Чомусь політологи мало говорять про те, що Л.Кучму підтримала значна кількість людей, які заробляють на хліб у «тіньових» чи «напівтіньових» структурах. Особистої харизми чинному Президентові доля не дала. Але хлопчина, який торгує «піратськими» відеокасетами, голосує за нього і боїться занадто харизматичного Є.Марчука, бо той обіцяє «піратство» ліквідувати. Не кажу вже про «олігархів» і «полігархів», яких у нинішній Владі влаштовує все, а насамперед — безпомічність. У такому контексті є доречними пошуки не географічного, а соціально-економічного і демографічного підмурку виборчих настроїв.
Поміж 17 показників, які так чи інакше характеризують «регіональну атмосферу», найбільш інформативними виявилися вісім. Таблиця 2 засвідчує, що знаки при коефіцієнтах кореляції для електорату Л.Кучми і П.Симоненка є протилежними. Якщо чинний Президент найбільше голосів набрав у регіонах, де викладання у вузах здійснюється українською мовою, де є найбільшою частка дітей і молоді, де найбільше народжується дітей, то Симоненкові надали перевагу зрусифіковані, демографічно «старі» регіони з високою смертністю і низькими (навіть по наших стандартах) показниками народжуваності. Мені вже доводилося писати, що саме такою була картина і на президентських виборах 1994 року і на парламентських у 1999- му. Президент-переможець може пишатися тим, що його електорат має більш сприятливу, ніж у суперника, демографічну перспективу. Проте краще (для нього і для нас) буде подумати, що за комуністів голосують там, де людність вимирає. Можна почекати, поки цей процес завершиться «зникненням» комуністичного електорату, але краще — підняти рівень його життя. Бо комунізм, як і вошивість, є хворобою бідних.
ФЕНОМЕН МАРЧУКА
Так збіглося, що розрахунки, про які йдеться у першій таблиці, я тримав у руках вранці того дня, коли Є. Марчук був призначений на посаду секретаря РНБОУ. Це призначення багато й неоднозначно коментувалося. Варто чи не варто було панові генералу йти у Владу? Скільки він там протримається, чи матиме змогу щось зробити? Особисто я відштовхуюся від того, що тричі поспіль «програв» президентські вибори. Я — за В. Чорновола, а народ за Л. Кравчука; я — за Л. Кравчука, а народ за Л. Кучму; я — за Є. Марчука, а народ й ще раз за Л. Кучму... Але якщо й ідеться про електорат, то Є. Марчук вчинив саме так, як міг вчинити, спираючись на його волю. Повертаючись до таблиці, бачимо, що беззастережний антикомунізм (кореляція Марчук/Симоненко «-0,8») автоматично ставить його у політичну позицію, близьку до позиції Президента. Проте середній рівень «притягання» між ними (кореляція Марчук/Кучма лише «+0,55») не свідчить про тотожність їх програм. Не дивно, що свою нинішню посаду пан генерал обійняв з певними застереженнями.
Переважна частка тих, хто у першому турі віддали голоси за Є. Марчука, у другому голосували за чинного Президента. Це — важливо, але це вже у минулому. Якщо йдеться про майбутнє, то у певному сенсі генерал потрібен Владі більше, ніж Влада йому. По-перше, тому, що він може урівноважити намагання деяких спритних політиків-бізнесменів самотужки визначати, що нашій державі корисне, а що — шкодить. По-друге, тому, що має бажання й можливість боротися за декриміналізацію управлінців і бізнесу. По-третє, тому, що його стосунки з лівим центром електорат вважає перспективними. Корелятивна «відстань» від Є. Марчука до О. Мороза (-0,12) не набагато більша, ніж від О. Мороза до П. Симоненка (+0,04). Це ще не «дружба», але й не «ворожнеча» — лишаються можливості для маневру. Інша річ, чи здатен сам О. Мороз бачити що-небудь, окрім своєї кар'єри. 1994 року лідер СПУ «забрав» голоси у Л. Кравчука і «віддав» їх Л. Кучмі, нині — «забрав» у Л. Кучми і «віддав» П. Симоненку. Грати самостійну роль йому, вочевидь, несила. Про це я писав ще напередодні першого туру («День» за 29 жовтня).
СВОЯ СЕРЕД ЧУЖИХ, ЧУЖА СЕРЕД СВОЇХ
Поговоримо про Н. Вітренко. Її політична позиція — люмпенський радикалізм — сама по собі нецікава. Але у драматургію виборів внесок пані Наталі був неабияким — особливо, коли вибухнула граната. 31 жовтня електорат сприймав її постать як безумовно ліву, а от свої голоси Н. Вітренко отримала виключно «за рахунок» Л. Кучми й Є. Марчука. Ось якими є її корелятивні «відстані» від інших фігурантів (Таблиця 1): від Л. Кучми -0,63, від Є. Марчука -0,40, від П. Симоненка +0,04, від О. Мороза +0,33. Це смішно, але перед другим туром саме Олександр Олександрович міг вважати себе її найбільшим «другом» — і, зрештою, не дуже б помилився. Момент істини відбувся 14-го листопада. Істина полягає у тому, що у середньому по регіонах лише 45,6% виборців, які у першому турі голосували за Н. Вітренко, у другому турі підтримали П. Симоненка (якщо пані захоче у цьому пересвідчились, рекомендую алгоритм множинної лінійної регресії у програмному пакеті Statgraf). Ось із чого складається електоральний здобуток нашого ленінця: власні виборці 5894972 (100%); виборці О. Мороза 2619138 (88,2% тих, що у першому турі голосували за «лівий центр»); виборці Н. Вітренко 1316072 (45,6%). Решта (835239 голосів) припадає на інші джерела ( з них майже 100 тис. за рахунок збільшення у другому турі електоральної активності в АР Крим), або пов'язана із статистичною похибкою в розрахунках. Річ у тім, що у ставленні до П. Симоненка електорат «прогресивної соціалістки» був неоднорідним. Найбільшу схильність до комунізму виявили прихильники пані Наталі з Житомирської, Одеської, Полтавської, Харківської, Черкаської і Чернігівської областей, найменшу — Дніпропетровщина, Донеччина, Львівщина, Закарпаття і — особливо — Київ. Освічений столичний виборець комунізму таки не хоче.
А висновків два. Перший: якщо хтось сподівався, що Н. Вітренко забере голоси у лівих і віддасть їх Л. Кучмі, то це «завдання» вона виконала лише наполовину. Другий: О.Мороз у баченні його електоратом є «нормальний» комуніст, а «лівий центр» є дуже далекий від «центру». З «правим центром» ситуація ще складніша, але це вже інша тема.
