У «Дні» №122 було оголошено про проведення у рамках нашого вже традиційного проекту «Експерт «Дня» читацького форуму «Україна: 10 років трансформації». Ми запропонували нашим читачам неупереджено оцінити здобуте за роки незалежності, проаналізувати позитивний і негативний досвід, висловити власний погляд на тенденції розвитку країни у трансформаційний період і відповісти на запитання, які щоп’ятниці публікуються на шпальті «Пошта «Дня». Сьогодні ми починаємо публікувати відповіді на запитання першого туру: Які сподівання ви особисто пов’язували зі здобуттям Україною незалежності? Які з них здійснились, а які ні? Як за роки незалежності змінилося ваше життя, життя колективу, у якому ви працюєте, населеного пункту, у якому ви проживаєте?
ність коштів навіть на найвигідніші проекти.
Знаючи суть політики «верхів» не з чуток, не бажаючи обмежуватися «виживанням», а приносити реальну користь Україні, з березня 1999 р. я відкрив для себе газету «День», котра відрізнялася об’єктивним поглядом на проблеми розвитку держави. Я почав писати статті зі створення давно задуманої теорії суспільного розвитку, метою якого є подолання «хаотичного підходу» й знаходження ефективних шляхів будівництва та розвитку держави в умовах закономірностей світового розвитку. Одну з моїх статей «День» опублікував.
Проведені ринкові перетворення дозволили багато що з раніше рідкісного зробити доступним (щоправда, при наявності грошей!), але системності в цих реформах, як і раніше, не видно. Роботи Є. Марчука з випереджального розвитку України не «запалюють» влади в частині її глобальної системної суті, бо вона традиційно звикла «працювати» за принципом «самі знаємо, що робити». Злегка злякавшись виступу опозиції, дещо оновлена влада й «еліта в законі» — навряд чи швидко досягнуть необхідного рівня взаєморозуміння (показовий приклад — невдалі спроби знизити податковий тиск!), системної координації діяльності всіх гілок влади та професіоналізму, характерного для цілеспрямованих країн не тільки Заходу, але й Східної Європи (Словенія, Угорщина, Польща, Чехія та інші).
Напередодні свого 10-річного ювілею, Україна здається мені країною-«напівфабрикатом», бо практично все, що напрацьовано «згори», об’єктивно підлягає переглядові: від Конституції, декларативний характер якої все більш очевидний, до виробничих відносин, — як системи, метою розвитку якої повинне бути звільнення більшості гідних членів суспільства від дамоклова меча «матеріального виживання». Це створить умови для досягнення головних цілей розвитку держави — єдності нації, її найвищої духовної культури та здоров’я, а також формування системи добровільної відповідальності кожного за справи в державі. Способи та засоби для досягнення таких цілей — під рукою і в Президента, і в кожного з нас, треба тільки знайти мужність взяти ці засоби в свої руки.
Якщо сьогодні Україні є чим пишатися, так це працьовитістю й нескінченною терплячістю народу щодо влади та її безсистемних реформ. За час таких «реформ» зруйновано безліч плідних колективів і країну залишило чимало «мізків», не реалізовано 99% найвищих вітчизняних технологій, винаходів і ноу-хау, фактично «розвалено» одну з провідних у світі Академій наук.
Щодо м. Києва, в якому я жив усі ці роки, скажу, що 1991 — 1997 рр. він більше нагадував пристаркувату бабцю й лише пізніше почалося його бурхливе відродження, яке до ювілею України дозволить стати йому «за формою» однією з дійсно європейських столиць, хоч до єдності «форми і змісту» — ще ой як далеко...
Не можу й не хочу закінчувати свою «сповідь» на песимістичній ноті, адже реальний системний прорив у розвиткові України може початися в будь-який момент. Головна проблема — духовний катарсис (очищення) влади перед своїм народом як за «реформи», так і за тотальну корупцію (ну не один же П.Лазаренко винен!), яка, призвела до банкрутства не лише банк «Україна», але й надзвичайно перспективну країну з тією ж назвою.
Зі свого боку, я докладаю максимум зусиль, щоб уперше в історії України в найближчі 5 — 10 років з’явилися нобелівські лауреати. Такої честі може бути удостоєна робота «Практична теорія індивідуального і суспільного розвитку», яку я веду поки що самостійно, і до співавторства в якій, користуючись випадком, щиро запрошую Є. Марчука — нашого дійсно духовного та системного лідера суспільних перетворень.
Країна-напівфабрикат, або Суспільство потрібно звільнити від дамоклового меча виживання
Співучу і добру Душу України я пізнав ще в 1972 — 1975 рр., коли приїхав працювати, як молодий фахівець, до Києва з Північної Осетії. З роботи (колишній Обчислювальний центр Держплану УРСР) ми часто їздили на лани і я став одним із «знавців» і виконавців українських пісень, які підкупили мене своєю мелодійністю та життєвою мудрістю. Головним у моїй «програмі» були самореалізація в науці й максимальна користь величезному СРСР, гостинній Україні і, природно, моїй маленькій Батьківщині.
Але наукове зростання виявилося не таким швидким, як я розраховував, бо мій керівник і колишній начальник, а нині — професор В.Вінницький, вважав за краще «витримати» мене до повного «дозрівання» (за що я буду вдячний йому все життя!), тому кандидатську дисертацію мені вдалося захистити лише за 10 днів до Чорнобиля. 1990 р. для мене стала очевидною безперспективність подальших щирих спроб наукового зростання (як і нині — не було експериментальної бази необхідного рівня), все більше «діставали» розлогі й порожні промови М.Горбачова, зарплатні не вистачало, я неодноразово їздив із товаром до Польщі й передчував неминучі зміни в СРСР (але ніяк не його розпад!), часто дискутував з колегами з питань політики, економіки й суспільного розвитку.
Все це змусило спробувати свої сили в бізнесі, що народжувався, і незабаром після проголошення незалежності України я став директором малого підприємства (МП), котре входило до Всесоюзного виробничо-торговельного об’єднання, що відкривало колосальні комерційні можливості. Я звільнився з державної служби, на якій більше ніколи не перебував.
Почав зі стартового «капіталу» 100 доларів США і з двома працівниками. До моменту офіційного визнання незалежності України в мене вже був колектив на 10 працівників і сказати, що я пов’язував із незалежністю України лише боязкі надії, означає не сказати нічого. Я бачив Україну в найближчі 3 — 4 роки однію з провідних країн у СНД, був упевнений в «розкритті» її величезного потенціалу, особливо в пріоритетних галузях, якими я бачив сільське господарство, машинобудування і, природно, науку та передові технології. Останній напрям здавався мені найбільш прогресивним, тому незабаром наше МП (колективна форма власності, яка ніколи не втратить своєї ефективної суті при системній організації роботи й оцінці результатів праці кожного працівника) стало замовником однієї з таких технологій: тонюсінький струмінь води під колосальним тиском міг різати майже будь-які метали й каміння. Але незабаром цей проект розвалився: головний конструктор установки поїхав назавжди до ФРН, а недбайливий виконавець (колишній верстатозавод) виготовив не дві дослідні установки, як було передбачено договором, а лише їхні окремі деталі й відмовився продовжувати роботу з особистих міркувань. На жаль, такі установки не виготовляються в нас і досі, а вони могли б принести Україні мільярди доларів як при використанні їх у період конверсії військової промисловості та техніки, так і при продажу до інших країн.
Системний підхід, освоєний у наукових дослідженнях, допоміг мені й нашому колективу швидко стати на ноги. Хіба міг я і мій колектив не бути повним «райдужних» перспектив?
Проте... Як це часто буває в житті, наприкінці серпня 1992 р., без всяких попередніх погроз, бо я ніколи не «переходив дороги» партнерам — на мене в під’їзді мого будинку на Оболоні було здійснено бандитський напад. Важка черепно-мозкова травма, лікарня, негаразди в бізнесі, неймовірна інфляція, «підстьобнута» непомірним і різким збільшенням податків, призвели до «планомірного» розорення нашого МП: звільнення більшості працівників, розвалу колективу й припинення діяльності наприкінці 1996 р.
Ці «злети і падіння» не могли не позначитися на моєму світовідчутті й світорозумінні. Все частіше виникало запитання: «Чому?», але я продовжував зі своєю дружиною й колегами спроби реалізації ряду проектів, в тому числі інвестиційних, однак зарубіжні інвестиції йшли лише до «крутих», а внутрішні замовлення практично зникали через відсут
Узагальнюючи свій шлях за останні 10 років, можу сказати, що в період 1992 — 1994 рр. в Україні були близькі до оптимальних умови для розвитку «середнього класу», але це, вочевидь, не входило до планів «еліти в законі» (В.Дергачов, «День», №87). Не прагнучи до матеріальних надмірностей, я завжди мав достаток у родині і повагу в колективі, а у «верхах» постійно йшла боротьба за владу та ніші в структурах влади. У 1994 — 1996 рр. більшості підприємців поза «елітою» вдавалося ще триматися за рахунок попередніх заділів, а потім все більше стискувалася удавка «ідеології виживання», що здійснюється для більшості населення.
