Події 23 — 24 грудня у Верховній Раді чітко змалювали нам наше найближче світле майбутнє. …2006-й рік. Новообрана, але зі стабільним ядром, Верховна Рада обирає нового, але надійного президента. Опозиція (не то «права», не то «ліва», не то «центристська» — це вже яка карта випаде) — видерла дроти, розбила табло, заблокувала вхід до зали голосування. Принципова «більшість» уночі, а може, під ранок, десь на задвірках, а може, і в самому залі методом підняття кожним депутатом руки (інколи й двох) обирає президента держави, і держава далі бадьоро «марширує» в Європу. Обраний таким ефектним способом президент автоматично здобуває незаперечний міжнародний авторитет і цілковиту довіру власного народу, чого так бракувало всім нашим президентам, від Богдана Хмельницького починаючи.
Але це — світле майбутнє, хоч і недалеке. Сьогодні теж немала радість: проект нової Конституції країни у формі зразу кількох жмень поправок. Просувають його вищеописаним переконливим способом. Скептики морочать голову: мовляв, Конституція повинна об’єднувати суспільство, а ця — роз’єднує. Та яке це має значення, коли є «більшість»? «Більшість» — це сила. А коли є сила, каже народна мудрість, то більше нічого й не треба.
А що може протиставити «більшості» — «меншість»? Кілька каналів ТБ? Адмінресурс? Джангірова? Та нічого. Отож і демонструє політичне хуліганство. Одверте. І тому програшне. Наскільки виграє на цьому тлі та благородна і тонка механіка, за допомогою якої здійснюється державний фокус: ті, хто на парламентських виборах були останніми, стають першими і формують усепереможну «більшість».
Але хто не помиляється? Може, й «більшість» помилилася. Забула, що є в нашій державі Президент, гарант демократії. Це тільки здається, ніби його все це не обходить. Насправді він дивиться, аналізує, чекає. І настане час, коли скаже народові: «Ви бачите, що ці хлопці накоїли? Але я, як Президент і гарант демократії, не можу дозволити, щоб мій народ позбавили останнього права: права обирати свого Президента». І накладе вето. (І тоді не дійде до отієї жабомишодраківки у Верховній Раді 2006 року).
Але це буде вже пізніше — у березні чи коли там: як додавлять список до жаданих трьохсот голосів.
А тим часом в Україні знову гостро запахло НАЦІОНАЛІЗМОМ. Чи то від Мороза, чи від Ющенка. Як тридцять чи п’ятдесят років тому. Про це повідомили радіо і телебачення. Забили на сполох. І народ негайно піднявся. Вже в обідню перерву 24-го грудня кількасот тисяч «енергетиків» усієї України, оперативно порадившись, вирішили — в разі чого — відключити струм від квартир депутатів-НАЦІОНАЛІСТІВ. Ще рішучішу позицію зайняла мільйонна армія «транспортників». Вони сповнені рішучості перекрити дороги до Верховної Ради і не пустити туди депутатів- НАЦІОНАЛІСТІВ. Напевне, сподіваються, що «більшість» забезпечить їх фотокартками й фотороботами. Правда, кажуть, один ремонтний робітник на станції Ясинувата заартачився: мені, мовляв, треба шпали поміняти на перегоні Ясинувата — Донецьк, чого це я подамся до Києва. «Якщо ти не розумієш державних пріоритетів, — відрубала йому решта, 999999, — обійдемося без тебе». На диво, трохи припізнилися «шахтарі». Серед рятівників Вітчизни вони виявилися аж третіми. Певно, трохи вагалися: а чи не краще було б, якби донецькі барони кинули свої трудові копійки на поліпшення умов праці та безпеки в шахтах, ніж на десанти до столиці? Але оскільки цей варіант не дуже реальний, то ті, кого призначено імітувати голос «шахтарів», обрали шлях до столиці: їхати показувати «кузькіну мать» кому треба.
Вже немає ні Хрущова, ні Брежнєва, ні Суслова, а класичний жанр «заяв трудящих», на радість усім нам, переживає другу молодість. Шкода тільки: немає Союзу (такую страну развалили!) — і нема куди запакувати тих націоналістів та інших недобитків…
«Україно! Україно! Оце твої діти» («націоналіст» Тарас Шевченко). Далі читайте самі…
