Словосполучення «відкриті списки» останнім часом стало дуже модним. Про них говорять усі кому не ліньки, на всіх каналах і на всіх ток-шоу. Мовляв, це ліквідує проблему безправного парламенту, де все вирішують п’ять осіб. А інші депутати взагалі не розуміють, навіщо їх обрали й що вони роблять.
Біда лише в тому, що багато «експертів», які успішно «осідлали» цю тему, ніколи цим не займалися й не знають толком, що це таке. Насправді, не існує такого юридичного поняття як відкриті виборчі списки. Існують системи і методи голосування, яких у світі близько 70. Скажімо, в Італії виборець сам вписує прізвище депутата в бюлетень. Але це вже зовсім «екзотичний» варіант. Так би мовити «класичні» відкриті партійні списки — це пронумерований, розташований в алфавітному порядку список кандидатів у депутати, що подається партіями у виборчу комісію до виборів. Але тут виникає банальна проблема — довжина бюлетенів. Уже зараз, за пропорційної системи, виборець отримує на руки метрові простирадла з назвами політичних сил, що вельми утрудняє процес вибору. За відкритих списків усе буде набагато складніше.
Щось схоже існує в Сполучених Штатах Америки. Але там дуже складна й автоматизована система і самого голосування, і підрахунку голосів. В Україні це зробити просто неможливо.
Проте є інші варіанти — скажімо, виборчий список, прикріплений до округу. Партія в обов’язковому порядку висуває в усіх округах України своїх кандидатів. Проводиться стовідсоткова мажоритарна кампанія. Але при цьому зовсім не факт, що обраний в окрузі партієць стане народним депутатом. Усі голоси, отримані за кандидатів від партії, підсумовуються разом і виводиться загальна сума. Партії, які за цією сумою не подолали трьох або п’яти відсотковий бар’єр, вибувають. Навіть якщо їхній кандидат переміг в окрузі, ці голоси пропадають. Проте кандидат, який отримав друге або третє місце, цілком може стати реальним депутатом від цього округу. Його місце у виборчому списку залежить від того, скільки голосів він набрав у порівнянні з іншими. Важлива деталь: список формується після виборів.Отже, проходять ті партії, що мають загальнонаціональну підтримку, при цьому на перших місцях опиняються люди, які мають більшу підтримку, в порівнянні з іншими партійцями.
Цей варіант досить простий для голосування. І він також не складний для підведення підсумків виборів. Але в нього є низка значних мінусів. По-перше, він не зовсім справедливий. Може виникнути багато образ — людина набрала багато голосів в окрузі, а в Раду так і не потрапила. По-друге, існує можливість підкупу виборців і роздача «гречки». Але це дійсно дуже реальний спосіб «відсіяти» секретарок, дітей і водіїв. Тож у цьому методі сходяться всі плюси й мінуси мажоритарної системи.
Є другий варіант, коли виборець отримує десяток невеликих «рушників» — бюлетенів, в які внесені прізвища, імена, по-батькові і коротка біографічна довідка кандидатів від партії, які безпосередньо закріплені за певним регіоном (осіб 10—15). Голосування ж проходить за такою схемою: крім галочки за конкретну партію або блок виборець розташовує прізвища за ступенем значущості. Тобто 15 осіб вам потрібно буде розставити з першого по п’ятнадцятий номер. Це певна складність під час голосування, але не катастрофа. Але це дуже велика проблема для підрахунку голосів. Хоч і це також реально.
Одним словом, про відкриті списки набагато легше говорити, ніж втілити цю ідею на практиці. Недаремно заступник голови ЦВК Андрій Магера днями заявив, що відкриті списки нам у найближчому майбутньому не світять.
За його словами, якщо наступні парламентські вибори відбудуться, як передбачено в Конституції, 2012 року, то провести їх за відкритими списками буде неможливо.
Примітно, що на сьогодні в парламенті зареєстровано аж сім (!) законопроектів стосовно відкритих списків. Причому внесені вони вже дуже давно, але ніхто особливо не наполягає на їхньому розгляді. А тепер очікується ще й восьмий — президентський.
На думку безпартійного депутата Тараса Чорновола, будь-який із цих законопроектів буде провалений, якщо щодо нього не будуть досягнуті політичні домовленості.
— Усі ці законопроекти так і не дійдуть до голосування. А якщо й голосуватиметься, то спільний — який підготують БЮТ та Партія регіонів. Або ніякий... Щодо можливого президентського законопроекту, то судячи з його останніх ініціатив, я сумніваюся, що це буде адекватний проект. Зараз цю тему відпрацьовує колишній голова КВУ Ігор Попов, який, як я зрозумів, не дуже орієнтується у виборчому законодавстві...
Тому, я гадаю, проект буде сумішшю особистих побажань Віктора Андрійовича і якихось юридичних творів одного з його канцеляристів. Вважаю, що вийде щось смішне і весь інтернет та всі газети над цим жартуватиме. І ніхто особливо не наполягатиме, щоб цей законопроект розглядався.
Ми запитали регіональних експертів «Дня»:
Як, на ваш погляд, має виглядати голосування за відкритими списками?
КОММЕНТАРИИ
Володимир ПРИТУЛА, керівник громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Справа в тому, що пропорційні вибори з відкритими списками — це досить відома в Європі виборча система, яка широко застосовується в багатьох країнах. Очевидно, що і для України зараз це оптимальний варіант. Він дасть змогу поєднати переваги пропорційної системи з персональною відповідальністю політиків за виконання партійних обіцянок і відповідність їхньої роботи партійним програмам. Реалізується це досить просто. У кожному регіоні партія вносить в список своїх представників, і люди голосують за одного чи кількох з них, викреслюючи решту. Таким чином виборці голосують і за певну партію, і за певну особу з цієї партії одночасно. Ті ж представники партії, які наберуть найбільшу кількість голосів, потім і стають депутатами, складають партійну фракцію. Зрозуміло, що на загальнодержавному рівні Україні нема сенсу повністю відмовитись від пропорційної системи, все-таки це був значний крок вперед, однак її слід удосконалити. Відкриті списки не дадуть змоги пробратися в депутати секретаркам та охоронцям з водіями, голоси виборців отримають тільки відомі люди.
Що стосується місцевих виборів, то тут, звичайно, є сенс повернутися до мажоритарної системи, бо на місцевому рівні люди голосують не за ту чи іншу партію, а за людину, і орієнтуються не на те, любить чи не любить вона НАТО, не на те, якою мовою вона говорить, а на те, наскільки вона змогла удосконалити їхнє життя в місті, в районі, на їхній вулиці.
Руслан ДЖАВАДОВ, політолог, в.о. керівника Аналітичного центру «СМС-моніторинг», м. Миколаїв:
— Дійсно, зараз дуже багато хто говорить про те, що голосування до Верховної Ради України, регіональних та місцевих рад повинно проходити за відкритими партійними списками. Діюча сьогодні система виборів депутатського корпусу, мовляв, не відповідає сподіванням виборців. Щоправда, існують й інші думки щодо цього. Я, наприклад, згодний із народним депутатом України, керівником Миколаївської обласної ради БЮТ Романом Забзалюком, який вважає, що й нині списки є відкритими. Адже кожний виборець, отримуючи бюлетень для голосування, бачить, яку партію представляють ті або інші кандидати, чиї прізвища є в бюлетені. Інша річ, що в бюлетені немає і не може бути повного списку тієї або іншої політичної партії. Якби там був повний список, то навіть важко собі уявити, скільки метрів була б довжина бюлетеня! Кожний бажаючий виборець може ознайомитися з повним списком будь-якої партії. Так чи є підстави говорити про «закритість» партійних списків?
Разом із тим багато хто сьогодні вважає, що голосування за так званими відкритими партійними списками може передбачати наступне: виборці отримують можливість вибрати в бюлетені не лише партію, але й конкретного кандидата в списку цієї партії. Така система голосування передбачає, що депутатські мандати розподіляються в залежності від кількості голосів, отриманих кожним із кандидатів, а його номер у списку не має жодного значення.
Хочу зауважити, що якщо і вводити відкриті партійні списки, то потрібно серйозно вивчити досвід інших країн. А він є. Наша сусідка, Російська Федерація, наприклад, впроваджувати відкриті партійні списки почала ще сім років тому — 2002 року. Центральна виборча комісія РФ видала тоді спеціальну інструкцію, порекомендувавши суб’єктам РФ ширше застосовувати цю систему як демократичнішу в порівнянні зі звичайними виборами за партсписками, коли порядок отримання депутатських мандатів визначається самою партією.
Але, як відомо, всього на заклик ЦВК відреагували... аж 16 суб’єктів РФ, що вписали в свої закони норми про обрання регіональних парламентів за відкритими партсписками. А на практиці застосувати таке голосування встигли лише три суб’єкти федерації: Калмикія, Ямало-Ненецький автономний округ і Тверська область.
Адже схема голосування за партійними списками була незручною, оскільки виборці плуталися в довгому бюлетені, а виборчі комісії дуже довго рахували результати.
На жаль, рівень підготовки до подібного нововведення наших, українських, виборців навряд чи сприятиме тому, що при багатометрових бюлетенях вони також не плутатимуться. Особливо великі проблеми, я в цьому впевнений, виникнуть у сільській місцевості і на тих виборчих дільницях, де значна кількість виборців — люди пенсійного віку.
На мій погляд, доцільно сьогодні говорити не про ускладнення процедури виборів, а про те, щоб місцеві вибори проходили за мажоритарною системою. Якщо ми введемо відкриті партійні списки, то ще більше заплутаємо наших виборців. Я вважаю, зараз, поки ще є час, потрібно активізувати роботу зі створення Державного реєстру виборців. Адже не буде його — знову голосуватимуть «мертві душі», знову почнуться каруселі тощо.
Алла ЧЕРНІЙ, кандидат політичних наук, м. Рівне:
— Провести голосування за відкритими списками було б доцільно. Адже в такому випадку збільшується відповідальність кандидата. В мажоритарній системі є модель так званих виборчих округів — тобто кандидат чи декілька кандидатів висуваються від певного округу (це може бути область чи декілька областей, де приблизно однакова кількість виборців). І під час голосування має значення не так партійна приналежність, як персоналії. Виборці оцінюють, скажімо, те, де працював і які конкретні справи зробив той чи інший кандидат. Партія, звісно, може відігравати роль. Кандидат представлятиме партійні інтереси, якщо партія забезпечить підтримку округу, від якого його висуватимуть. Однак людина може бути й самовисуванцем. Коли відбувається голосування за відкритими списками, простежується двостороння взаємодія — кандидат представляє свої чи партійні інтереси та інтереси виборців. До того ж, якщо це буде прописано в Конституції, округ зможе відкликати кандидата. Тобто присутній громадський контроль. До того ж, кандидат зможе переобиратися від округу — так він буде зацікавлений у тому, щоб відстоювати інтереси того ж таки округу.
Варто зазначити, що є декілька способів визначення результатів голосування. Переможців виборів можуть визначати за абсолютною більшістю (кандидат повинен набрати 51% голосів). Якщо ж кандидатів декілька, і жоден із них не набрав 50% голосів, відбувається повторне голосування, у якому беруть участь два кандидати, що мають найбільше голосів. Також переможців визначають за відносною більшістю та за професійною більшістю (кандидат повинен набрати дві третіх голосів).
Враховуючи наш менталітет, голосування за відкритими списками варто було б запровадити якщо не на всіх державних рівнях, то, принаймні, на одному з них.
Юрій ШВЕДА, політолог, кандидат політичних наук, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Насамперед, слід зазначити, що виборча система, яка чинна сьогодні в Україні, виявила свою абсолютну непридатність. Йдеться про те, що ця виборча система приймалася як така, що мала, по-перше, дати владі політичне обличчя, і по-друге, вона приймалася як альтернатива нібито скорумпованій, тій, на яку можна надмірно впливати, — мажоритарній. Тим не менше, бачимо, що обрання депутатів за партійними списками аж ніяк не зменшило рівень корупції. Тобто ті завдання, які ставилися перед нинішньою пропорційною системою, не реалізовані. Про те, що пропорційна система не є досконалою, як всюди і скрізь говорилося перед її прийняттям, попереджало багато аналітиків. Попри це, був вибраний, на жаль, найгірший варіант із числа існуючих пропорційних систем. Наприклад, система із закритими списками, яка дає всю повноту влади тим, хто формує ці списки, а передовсім політичним чи партійним лідерам. Так воно, зрештою, і сталося. Що стосується можливості проведення позачергових виборів... Звичайно, вони можуть бути проведені, але якщо виборча система залишиться такою ж, то очевидно, що результат мало чим буде відрізнятися. Над зміною виборчого закону треба серйозно працювати, зокрема, над зміною виборчої системи. Зараз говориться про можливість запровадження виборчої системи відкритими списками. Цей варіант наблизить виборця до депутата, якого він обиратиме. Принаймні, виборець вже не голосуватиме, як мовиться, за кота у мішку. Над варіантом цієї системи треба серйозно думати. На мій погляд, для України була би вигідною виборча система не на основі єдиного загальнонаціонального виборчого округу, а з розбивкою території держави, приміром, на 25, а краще — на 27 виборчих округів за адміністративно-територіальним поділом, включаючи Київ і Севастополь, щоби в тих 27 виборчих округах були регіональні списки з тих людей, яких виборці знають, з номінацією від політичних партій. Тобто, політична партія формує в окремому виборчому окрузі список своїх кандидатів і висуває їх на розгляд виборців. Наступна пропозиція, яку, на мій погляд, слід розглянути, — щодо двопалатного парламенту, де нижня палата формувалася б за пропорційною системою на основі регіональних списків, а верхня палата могла б формуватися за регіональним представництвом і відображати регіональні представництва, адже на нинішній день одним із недоліків виборчої системи є те, що вона фактично здійснює диспропорцію в регіональному представництві. Якщо буде така система, що друга палата, депутати якої (чи сенатори) обираються від областей, відтак відстоюють інтереси адміністративно-територіальних одиниць, то очевидно, що це певною мірою могло б збалансувати те, що зараз є розбалансованим. А на додаток варто сказати, що є чимало варіантів виборчих систем, є ціла наука — виборча інженерія, яка говорить про те, які знахідки запроваджені в тих чи інших елементах виборчої системи. Але загалом у політичній науці існує така аксіома: ідеального варіанту виборчої системи немає. Кожна має і плюси, й мінуси, й переваги, й недоліки. Питання в тому, щоби знайти оптимальний варіант, який би збалансував плюси й мінуси кожної системи, виходячи з реалій і рівня політичної культури держави.
Андрій ДЕНИСЕНКО, координатор громадської організації «Громадянський актив Дніпра», м. Дніпропетровськ:
— У світі існують різні системи голосування за відкритими списками. Є голосування за загальнонаціональними і за регіональними округами. В останньому випадку місцева організація якої-небудь політичної партії виставляє своїх кандидатів у депутати парламенту. При цьому вибори від різних регіонів відбуваються в різні терміни. Однак, я вважаю, що рівень розвитку демократії в Україні ще не доріс до такої системи. Краще, якщо голосування проходитиме за загальнонаціональними округами, але при цьому повинна застосовуватися рейтингова система. Виборець має право обрати в списку тих кандидатів, яких він знає і поважає. Така система складніша, але вона дозволяє робити вибір простим людям, а не партійній бюрократії. Партії стають не закритими акціонерними товариствами імені свого лідера, а відкритими і демократичнішими структурами. Тож ця система повинна стимулювати керівників партій шукати на місцях справжніх лідерів громадської думки, які стали відомими завдяки своїй роботі на користь місцевій громаді та країні. Звичайно, не можна ідеалізувати систему відкритих списків, однак, на мій погляд, це дасть імпульс для розвитку політичних партій і стане кроком уперед у розвитку української демократії.
Георгій ХАМРО, доктор юридичних наук, професор Християнського міжнародного університету, м. Одеса:
— Відкриті партійні списки в багатьох випадках краще, ніж закриті, особливо тоді, коли виборець добре знає кандидатів, включених до списку. Це дає право виборцям, а не керівництву партії, вирішувати, кого вони хочуть бачити в парламенті.
Відкриті партійні списки — це пронумерований, розташований зазвичай в алфавітному порядку список кандидатів у депутати, що подається партіями у виборчу комісію до виборів. Якщо відповідні зміни до законодавства будуть внесені, то в день голосування виборець може не лише проголосувати за певну партію або блок, але й поставити порядковий номер кандидата, якому він віддає перевагу. Підсумкова кількість депутатів від партії визначається, як звичайно, відповідно набраним голосам. Які саме кандидати отримають депутатські мандати, залежить від суми голосів, отриманої кожним із них під час голосування. Тобто підсумковий список політичної сили залежатиме не від керівництва партії, як зараз, а від популярності кандидатів у виборців.
Хорошим прикладом може стати недавня російська практика застосування відкритих списків на парламентських виборах. Насамперед, необхідно, щоб усі дані про підрахунок голосів, відданих персонально за кандидатів, також заносилися в підсумковий протокол і публікувалися. По-друге, всі кандидати, включені у відкритий список, повинні фігурувати у виборчому бюлетені. По-третє, невдалою є використана в Росії форма голосування шляхом вказівки номера кандидата в списку: аналіз показує, що виборці часто допускали помилки. Голосування повинне, як і в інших випадках, здійснюватися шляхом ставлення знака навпроти прізвища кандидата.
У цьому випадку ефективним може бути метод «доповнюючих голосів» Його перевага в тому, що він враховує не лише голоси за кандидатів, але й голоси виборців, які не висловили персональних переваг. При цьому він відповідає одному з фундаментальних критеріїв: зведення в граничних випадках до простих варіантів. Чим більше виборців скористаються своїм правом проголосувати за конкретних кандидатів, тим більше це впливатиме на розподіл мандатів. Якщо скористаються всі, ми отримаємо чистий розподіл, відповідно до голосування виборців. І навпаки: якщо ніхто з виборців не скористається цим правом, мандати будуть розподілені в послідовності, встановленій партією. Якщо проголосований партійний список (загальна партійна квота), наприклад, буде більший, ніж кількість проголосованих персоналій, то мандати розподіляються в порядку вистроєного самою партією списку. Він, в залежності від закону, складається або за перевагами керівництва партії, або в алфавітному порядку.
Олександр ЗАГЛАДА, завідувач кафедри філософії, політології та історії Національного агроекологічного університету, м. Житомир:
— У політичній науці налічується близько 40 варіантів виборів із застосуванням так званих відкритих списків. І у нас, коли говорять про зміни законодавства, практично кожен має на увазі свій проект. Мені вбачається, що вартий наслідування приклад Франції, Швейцарії та Італії, де я бував і знайомився із системою проведення виборів. Там по суті у різних видах діє пропорційно-мажоритарна система, і депутатський корпус до парламентів обирається від партій, зареєстрованих у країні, але які мають свої філії у регіонах. І ці філії мають право висувати кандидатами в депутати членів своїх партій, але тих, хто живе і працює в даній місцевості. В Україні при впровадженні такої системи може виникнути проблема, тому що зараз до 80% парламентарів є вже киянами, і вони будуть відстоювати той варіант, який найбільше підходить для них. Хоча б ми могли «прив’язати» виборчі списки до наших територіально-адміністративних одиниць, і тоді б люди знали кандидатів, яких висували партії. Ті б мали тут жити і працювати, і відповідно партії на своїх регіональних конференціях пропонували їх для балотування. Тоді б у списки потрапляли кандидати, яких поважають громадяни і за яких голосували б. А якщо, хтось поїхав з регіону, то має втрачати право обиратися. Такий варіант передбачає постійну роботу, спілкування з виборцями на місцях з періодичним від’їздом до столиці. Повинен також встановлюватися термін, впродовж якого можливий кандидат має проживати і працювати в регіоні, де отримає право балотуватися. Це спонукатиме депутатів відвідувати області і займатися їхніми проблемами.
Ті депутати від різних партій, які зараз приїжджають, наприклад, на Житомирщину, в основному зондують грунт перед можливими достроковими парламентськими виборами. Голова Верховної Ради Володимир Литвин, наприклад, який у нас частий гість, усвідомлює, безумовно, що до мажоритарної системи виборів до парламенту в Україні вже не повернуться, тому що для багатіїв немає проблеми виграти перегони по будь-якому округу. Тому робить вояжі для партійного іміджу своєї політичної сили.
Я думаю, що ті депутати, які засідають у Верховній Раді зараз і живуть у Києві (ті 80%, про які я згадував), будуть до останнього чинити спротив новій системі з «прив’язкою» кандидатів до регіонів, тобто прийняттю відповідного законодавства. А ухвалять такий, який дозволить їм залишитися у парламенті. Більшості виборців, навпаки, хочеться, мабуть, щоб відкриті списки ввелися якнайшвидше. Тому, не виключено, щоб не втратити їхньої підтримки, більша частина депутатів Верховної Ради все ж погодиться на певні зміни.
Олексій БАТАЛОВ, політолог, м.Харків:
— Передусім, варто дійсно погодитися з тим, що відкриті списки — необхідне рішення в тому випадку, якщо відбувається олігархізація політики.
Інша річ, що не варто їх вводити за принципом «із місця в кар’єр», як це в нас відбувається зазвичай. Необхідна обережність.
Особисто я вважаю, що принцип відкритих списків повинен пройти в обов’язковому порядку попереднє випробування на місцевому рівні. Адже на місцевому рівні і списки будуть не такими об’ємними, як на національному, і виборцям буде легше визначитися у виборі. Вже за результатами такого випробування на місцевому рівні визначати, як нам вчиняти на загальнонаціональному рівні — під час виборів до Верховної Ради.
На мій погляд, при виборах до ВР для України була б найкращою італійська модель. Для цього необхідно поділити країну на кілька багатомандатних округів (у нас зараз один, відповідно до пропорційної системи). Виборцям же в Італії пропонується проголосувати не за закритий або «жорсткий» список, а за закритий, особливість якого полягає в тому, що в ньому їм пропонується зробити одну преференцію, — проголосувати за одного. В інших країнах Європи, наприклад, усе дещо складніше — пропонується або проголосувати за кількох кандидатів, або проранжувати їх за ступенем переваги виборця.
Повторюся, в Україні необхідний м’якший варіант. В іншому випадку можна зустріти нерозуміння виборців і чималі процедурні труднощі під час голосування — елементарне псування бюлетенів, як то кажуть, із незвички. Цікаво, що в Італії все ж діє мажоритарна система. Італійський виборець, приходячи на дільницю, робить ніби подвійний вибір — за пропорційною і за мажоритарною системою. Але, повторюся, в нас це також пройшло б важко.
Крім цього вважаю цікавим також існуючий в Італії принцип диференційованого прохідного бар’єра. Створення привабливішого бар’єра для партії і навпаки — менш зручного для блоків, міг би стимулювати партійне будівництво в Україні.
Крім того, важливо все-таки визначитися: що для нас переважніше — поява політичних сил-важкоатлетів на Олімпі або ж представленість у парламенті більшої кількості сил — вирішення, так би мовити, вічної дилеми демократії — панування більшості над більшістю. Щодо цього в тій же Італії існують різні методи підрахунку.
Хай там як, ми бачимо, що вибір кроків є. Я же наполягаю не на тому, щоб наслідувати політичну систему Італії, а на тому, щоб звернути увагу на найвідповідніші для нас риси. Незважаючи на те, що в тому вигляді, як це є в нас, політична система функціонує усього в двох країнах світу — Ізраїлі і Намібії, на моє переконання, нам не варто зараз здійснювати різких рухів. Усі трансформації необхідно здійснювати з оглядкою на виборця.
