Iнфляція та приватизація, кадрові призначення та газові схеми... Список питань, щодо яких Віктор Ющенко гранично жорстко критикує прем’єра Юлію Тимошенко, можна продовжувати довго. Іноземна преса, коментуючи ситуацію в Україні, загалом констатує: глава Української держави, та голова українського уряду не врахували помилок 2005 го. З таким твердженням, напевно, можна погодитися частково, оскільки, судячи зі слів і дій, тактики та стратегії, пані Тимошенко колишні помилки таки врахувала, а от Президент сьогодні керується тим, чим керувалася під час своєї першої прем’єрської каденції Юлія Тимошенко, — емоціями. А емоційні рішення, як у житті, так і в політиці, навряд чи можуть конкурувати з рішеннями виваженими.
За трохи більше ніж два місяці прем’єрства Юлії Володимирівни з боку Банкової пролунав не один десяток критичних зауважень щодо роботи її уряду. Однак голова виконавчої гілки влади на критичні інформаційні постріли на свою адресу відповідає нетрадиційно — мовчанням.
Вічно болісне для української влади газове питання призвело до ескалації й без того не безхмарного співіснування на одній владній орбіті двох вчорашніх союзників — Ющенка й Тимошенко. Нещодавно в інтерв’ю російському виданню «Время новостей» гарант української Конституції, коментуючи відомі багатогодинні переговори прем’єра Тимошенко з керівництвом «Газпрому» в особі пана Міллера, зазначив: «З погляду реакції на цю річ, звісно, вона заслуговує на найнегативнішу, повторюю, найнегативнішу оцінку. Що може бути відповіддю на таку непослідовну поведінку? Я відверто скажу: вектор прийняття рішень може бути дуже широким». Широкий спектр — миттєво заговорили аналітики — це ніщо інше, як відставка уряду Юлії Володимирівни. У тому, що нинішній уряд не пропрацює весь відведений законом термін, схоже, не сумнівається вже ніхто, питання полягає лише в тому, як швидко «це» станеться?
З юридичного погляду, відправити Кабінет Тимошенко в історію нескладно.
Стаття 87 Конституції свідчить: «Верховна Рада України за пропозицією не менше ніж однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України й ухвалити резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради». Якщо поставити питання руба, голосів для цього вбивчого для уряду процесу під скляним куполом вистачить з лихвою.
Проте в спину гранично просто здійснимій юридичній процедурі дише політична складова, адже для відставки уряду треба підібрати такий момент, щоб Юлія Володимирівна не постала в очах суспільства скривдженою й ображеною й не зібрала, як це було 2005 го, на своїй відставцідобрий електоральний урожай. Тому перед тим як сказати діючому Кабінету Міністрів «до побачення» опонентам нинішнього прем’єра належить продемонструвати Україні й світу: уряд під керівництвом лідера БЮТ не здатен бути дієвою виконавчою гілкою влади. Для цього, як говорять деякі політологи, вже складено план дискредитації уряду.
Перший пункт цієї політичної спецоперації — вихід п’яти народних депутатів з лав пропрезидентської партії НСНУ. У своїй прощальній заяві «відщепенці» розкритикували нинішнє керівництво НСНУ, насамперед в особі В’ячеслава Кириленка, яке, на їхню думку, обслуговує інтереси іншої політичної сили (між рядків читай — БЮТ). Демонстрація проблем усередині пропрезидентського партійного дому дещо відвернула увагу від головного — викликів, які з виходом цієї відомої «помаранчевої» п’ятірки постануть перед коаліцією. Так, безумовно, вихід п’яти парламентаріїв де-юре ніяк не позначиться на правлячій більшості. Однак де-факто зрозуміло, що ці депутати, навіть якщо не вийдуть з коаліції, все одно не голосуватимуть так, як треба Тимошенко та її уряду. А це означає, що опори в парламенті в особі стабільної правлячої більшості прем’єр уже не має. Таким чином, важливі для роботи Кабміну законопроекти в парламенті будуть просто поховані. Чи зможуть без опори коаліції, яка, до речі, й сформувала уряд, бути успішними прем’єр та її міністри? Навряд чи. Тому не виключено, що ситуацію неіснуючої де-факто проурядової коаліційної більшості в Раді, що апріорі впливатиме на падіння рейтингів Кабміну та його керівника, опоненти пані Тимошенко, якими на сьогоднішній день є і Ющенко, і Янукович, спробують розтягувати доти, доки авторитет уряду в очах громадськості досягне критичної негативної межі. Ось, власне, тоді й можна висловлювати уряду недовіру й відправляти його у відставку. Голосів Партії регіонів, комуністів, блоку Литвина, а також близьких до президентського секретаріату депутатів від НУ НС дляцього вистачить...
Тим часом, чимало експертів констатують: буквально всі події в українській політиці сьогодні відбуваються з прицілом наближення президентських виборів. З такою гіпотезою, аналізуючи слова й дії представників вищої політичної ліги, можна погодитися, хоча, відверто кажучи, дещо пригнічує короткозорість політиків, які, зациклившись на майбутній президентській естафеті, чомусь вважають, що після виборів — 2009 настане політичний армагеддон.
Віктор Ющенко почав свою гру, а якщо точніше — партію. Чи зможе «Гарт», про який сьогодні через цікавість до цієї теми ЗМІ не знає хіба що немовля, стати твердою електоральною опорою Президентові? Щодо цього виникають великі сумніви. Про явний неуспіх нового пропрезидентського проекту можна вже сьогодні говорити, по-перше, тому, що це технологічний, а не ідеологічний проект. І фінансовий підмурівок, і адміністративна машина навряд чи допоможуть успіхові проекту, до речі, можливо навіть одноразового використання (вибори — 2009). Український виборець це дуже тонко відчуває й навряд чи відреагує на партійну «халтуру».
По-друге, якщо обличчям нової партії, як подейкують у кулуарах, стане тепер уже «помаранчева» пані Богатирьова, навряд чи її, заважаючи на об’єктивні й суб’єктивні чинники, можна назвати рівноцінною конкуренткою в електоральній битві з Тимошенко. По-третє, якщо ідейним провідником нової партії стане Віктор Ющенко, то політка, яку він сьогодні проводить, гратиме проти «Гарту». Чому? Тому що Віктор Андрійович після президентської пасивності за прем’єрства Януковича почав демонструвати завидну активність за прем’єрства Тимошенко. Узагалі, це добре, втім є, як то кажуть одне «але». Річ у тім, що небувала активність глави держави спрямована здебільшого на дискредитацію прем’єра Тимошенко, зокрема, й роботи її Кабінету загалом. Цей чинник може мобілізувати електорат Майдану не навколо його лідера, а навколо того, кого називають принцесою подій осені — зими 2004 року. Тож відставка Тимошенко сьогодні — ризик на президентських виборах завтра. І хоча ризик — безумовно, благородна справа, але не в українській політиці, яка чомусь зводиться до трьох прізвищ: Ющенко, Тимошенко, Янукович.
Завидна легкість у стосунках політичних опонентів — Віктора Андрійовича і Віктора Федоровича зводиться, ймовірно, до того, що останній готовий відмовитися від участі в президентській кампанії в обмін на прем’єрську посаду, а от Тимошенко — ні. Ідеальним розв’язанням цього, здається, вже нескінченного протистояння трійки політичних фаворитів країни, можливо, могла б стати поява четвертої особи, рівновіддаленої й від Ющенка, й від Януковича, й від Тимошенко. Але питання полягає в тому, чи готове українське суспільство показати червону картку тим, хто однаковою мірою є архітекторами українських криз останніх років — Ющенку, Тимошенко, Януковичу, й дати шанс іншим? Якщо так, то це може дійсно дати старт як очищенню влади, так і усвідомленню її нинішніми представниками своєї відповідальності перед українським народом, який, до речі, згідно з Основним Законом країни, є єдиним джерелом влади. Але чим сьогодні є українське суспільство — джерелом чи гейзером?
ПОГЛЯД ЗІ СТОРОНИ
«Український Президент Ющенко змушений оборонятися. Його партія «Наша Україна» після виходу з неї кількох відомих людей опинилася в критичному стані. Успіхи як і раніше популярного голови уряду Юлії Тимошенко, вочевидь, нервують Президента. Чимало «помаранчевих», очевидно, побоюються, що відхід групи на чолі з войовничим Безсмертним може стати початком розпаду урядової фракції й, можливо, навіть переходу консерваторів на бік Партії регіонів. У «помаранчевому» таборі ще добре пам’ятають оди, які Ющенко співав широкій коаліції. Однак цілком упевнено противники Тимошенко, звісно, теж не почуваються. Щоправда, вони можуть — наприклад, шляхом відставки 150 парламентаріїв — організувати дострокові вибори. Але перемогу на них, як свідчать усі опитування, здобуде Тимошенко, й ця обставина може тимчасово пом’якшити прагнення її «помаранчевих» противників з табору Ющенка розколоти коаліцію.
Досі, зі свого боку, голова уряду діє майстерно й не так схильна до конфронтації, як під час свого попереднього прем’єрства, коли вона в дуже короткий термін налаштувала проти себе всю політичну еліту. У Москві, де в середу вона зустрічалася з президентом Путіним і прем’єром Зубковим, Тимошенко недвозначно схвалила недавню українсько-російську газову угоду, однак не воно було для неї центральним питанням. Вона помітно старалася розсіяти російське занепокоєння. Вона в жодному разі не перешкоджатиме вступу Росії до СОТ, заявила український прем’єр-міністр, а свої газові борги Київ повертатиме відповідно до досягнутої домовленості. Майже забавна рихлість її виступу стала в Москві сенсацією, й вона помітно контрастує зі злобними й, у кінцевому результаті, контрпродуктивними випадами Ющенка на адресу голови свого уряду, що не мають великого відгуку серед виборців».
Газета «Neue Zurcher Zeitung» Швейцарія
