«И знай, — кто пал, как прах, на землю,
Кто был когда-то угнетен,
Тот станет выше гор великих,
Надеждой яркой окрылен.»
Вірш Й.Сталіна, надрукований у 1895 році в газеті «Іверія». Переклад з грузинської
15 квітня 1973 року голова КДБ при Раді Міністрів СРСР Юрій Андропов надіслав Леоніду Брежнєву записку: «Леонид Ильич! Недавно в архивах Комитета обнаружен документ, который, по-моему, представит для вас интерес. Речь идет о замечаниях Сталина в связи с работой комиссии Президиума ЦК КПСС, в которую входили вы. (Йдеться про створену 9 листопада 1952 року при бюро Президії ЦК КПРС Комісію з реорганізації розвідувальної та контррозвідувальної служби МДБ СРСР. — Ю.Ш. ).
Почти все замечания И.В.Сталина являются вполне актуальными сегодня, в значительной мере потому, что являются общими, а стало быть, пригодными во все времена.
Лично мне очень импонирует его высказывание о том, что «коммунистов, косо смотрящих на разведку, на работу ЧК, боящихся запачкаться, надо бросать головой в колодец». Мысль по форме маленько азиатская, но по существу верная даже в пору, далекую от времен культа личности».
Цю «маленько азиатскую мысль» Сталін сповідував усе життя. «Головой в колодец» він кидав не лише комуністів. За даними, яким можна довіряти, сталінський «секвестр» жителів колишнього СРСР склав понад 30 мільйонів. Та, як відомо, смертні всі. Диктатори — також.
ЯК ЦЕ БУЛО
Він прискорив власну смерть. Маніакальна підозріливість в останні роки життя призвела до того, що він фактично залишився без надійного оточення. Незмінний начальник охорони Власик був ув’язнений узимку 1952-го. Тоді ж було усунуто його особистого секретаря Поскрьобишева, який віддано слугував йому близько двадцяти років.
У ніч з 28 лютого на 1 березня 1953 року кремлівські вожді дивилися кіно, а потім — за традицією — поїхали до Сталіна на дачу. Там були Лаврентій Берія, Микита Хрущов, Георгій Маленков, Микола Булганін. Пізня вечеря тривала до четвертої ранку. Після того як гості від’їхали, Сталін ліг спати. Перед тим передавши обслузі не особисто, а через нещодавно взятого на роботу охоронця (якогось Івана Хрустальова, який помре невдовзі, що й спричинить версію про навмисне вбивство «вождя народів») таке прохання: «Лягайте ви всі спати. Мені нічого не потрібно. І я також лягаю. Ви мені сьогодні не знадобитесь».
Удар трапився вночі в одній із кімнат Ближньої дачі в Кунцево під Москвою. Його знайшли охоронці пізно ввечері 2 березня на килимі у малій їдальні, а згодом перенесли на диван у велику їдальню, де відбувалися «сановні» вечері. О третій годині ночі на дачу приїхали Берія і Маленков. Побачивши Сталіна, який, здавалося, спав, Берія гримнув на охоронців, щоб вони не панікували, і... 74-річний генераліссімус залишився помирати.
Коли нарешті викликали лікарів, було пізно, хоча у Москві скликали навіть спеціальну сесію Академії медичних наук, вирішуючи, як врятувати «батька народів». Тим часом Берія, як згадує його син, побачивши вдома, як плаче його дружина, сказав: «Ти смішна, Ніно. Його смерть врятувала тобі життя. Якби він протримався хоча б іще один рік, то в живих не залишилося б жодного члена Політбюро». На це Берієва подруга життя відповіла так: «Це була б невелика втрата, не рахуючи тебе, зрозуміло».
...А Сталін помирав. Інсульт був надто сильний, мову було втрачено, праву половину тіла паралізовано. Декілька разів відкривав очі, але ніхто не розумів, чи впізнає він когось... І ось сталося — о 21-й годині 50 хвилин 5 березня він пішов із життя.
СПАДЩИНА
Він залишав спадщину, якою міг пишатися. Не було на земній кулі куточка, де б не знали про його країну-монстра з її примітивними, часом антилюдяними умовами повсякденного життя, концтаборами й одночасно широко декларованими нею ідеалами свободи від експлуатації й рівності всіх людей. З її офіційними виступами проти агресії та війни і наявністю у неї кількамільйонної армії та потужної зброї, готовністю підтримувати залаштунковими зусиллями (в тому числі й військовими) «прогресивні» режими в інших регіонах світу. З її лінією на засудження підступних дій «спецслужб імперіалізму» і дбайливим плеканням власних владно-каральних структур, здатних «діставати» своїх ворогів не тільки у себе, а й за кордоном (згадаймо організовані ГПУ—НКВC — МДБ — КДБ вбивства Льва Троцького, а також українських націоналістів Євгена Коновальця, Льва Ребета, Степана Бандери, багатьох інших «небажаних» для режиму осіб). З її постійними виступами на захист прав поневолених народів — і перманентною розбудовою власної імперії, СРСР, в центрі якої пильно слідкували за розвитком національних процесів в тій або іншій «союзній республіці», коли було потрібно, цілі народи оголошували «контрреволюційними» й депортували, решту утримували в покорі, постійно акцентуючи на загрозі «націоналізму» (або «націоналістичного ухилу») і ліквідуючи (або тавруючи) його носіїв. Особливо яскараво це виявилося в Україні, яка була своєрідним «полігоном», де випробувалися найбрутальніші методи «упокорення» національно-визвольного руху або навіть натяку на «сепаратизм».
Цивілізований, як заведено нині говорити, світ не любив, ненавидів його країну, але він не міг не рахуватися з нею.
Нарешті, він залишав партію — могутній орден мечоносців (за його власним визначенням), здатний не на словах, а на практиці мобілізовувати мільйони людей на розв’язання будь-яких завдань (навіть тих, які не були продиктовані здоровим глуздом, потребою, доцільністю). За допомогою ВКП(б) — цього унікального політичного інструменту керівництва — зміг утриматися й він, її вождь.
Якось він прочитав у книзі Карла Каутського «Тероризм і комунізм» такі слова: «Диктатура пролетаріату дуже скоро виявилася неспроможною. Вона призвела до якнайшвидшого економічного розвалу Росії. Але анархія цього роду підготувала грунт для іншої диктатури, для диктатури комуністичної партії, яка насправді є не що інше, як диктатура її вождів. Будучи єдиною міцною організацією, ця партія утрималася в обстановці загального хаосу». Так от, прочитавши це, Сталін робить примітку на полях: «Сволота!». Реакція симптоматична, оскільки «сволота» мав рацію, і Сталін знав це краще за інших...
Звичайно, смерть завжди раптова, навіть коли людина чекає на неї. Саме таким був життєвий фінал його попередника, Леніна, творця партії та СРСР. Сталін заздалегідь готувався до тієї смерті, щоб, розштовхавши інших претендентів на ленінську спадщину, зайняти провідне (згодом ключове) місце в партійно-державній ієрархії. Той раунд він виграв. Він сам себе зробив ленінським спадкоємцем. І ось останні сторінки власної біографії...
Цей фінальний раунд життя він програє, оскільки робить фундаментальну помилку: не залишає надійного спадкоємця, якому стовідсотково можна було б довірити збереження не лише системи, а й пам’яті про попередника.
Напевно, Сталін розумів, що буде після його відходу у кращий із світів. Недаремно він якось кинув своєму оточенню: «Помру, ви без мене перегризетесь, а імперіалізм від цього виграє...». Розуміти — розумів, але наступника не визначив. От і вийшло, що замість одного після його смерті залишилось кілька наступників.
І найбільш упливові з-поміж цих наступників, Берія і Хрущов, вельми своєрідно відреагували на смерть свого «вчителя». Берія, відмовляючи сина йти на прощання з тілом Сталіна, яке було виставлене в Колонному залі Будинку спілок, сказав: «Усе може трапитись. Народ втратив голову. Тисячі ідіотів поспішають до нього, ніби у них не було можливості висловити йому свою любов ще за життя. Але він помер, чорт забирай!» (У дужках зауважу, що таки «трапилось»: під час прощання в Москві у тисняві було розчавлено, за деякими даними, до 3000 осіб).
Скрипаль Давид Ойстрах розповідав, що в Колонному залі найкращі музиканти країни грали по черзі. Так само вони перепочивали. За перегородкою стояли стільці та стіл, на якому були бутерброди й чай. У певний момент за цю перегородку зазирнув Хрущов — обличчя втомлене, неголене, але... задоволене. Він подивився на знаменитих музикантів і тихо промовив: «Веселіше, хлопчики!» («Повеселей, ребятки!»)
Вже 5 березня на спільному засіданні ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР було ухвалено таке рішення: «Доручити Маленкову Г.М., Хрущову М.С., Берія Л.П. вжити заходів, щоб документи і папери тов. Сталіна, як чинні, так і архівні, було приведено в належний порядок». Зрозуміли, що це означало? Правильно: всі «сумнівні» папери, насамперед ті, в яких був «компромат» на «учнів», вони самі й знищили.
Втім, 9 березня 1953 року саме його наступники винесли його труну з Колонного залу Будинку спілок у Москві.
ХРУЩОВ ПРОТИ СТАЛІНА
Отже, тиран був мертвий, та від цього ситуація для його соратників не перестала бути небезпечною. Кривава спадщина тяжіла над ними. По-перше, треба було списати на когось злочини, до яких була причетна партія та її керівництво, в якому Сталін практикував принцип кругової поруки (зокрема, всі найвищі керівники ставили «візи» на «розстрільних» списках). По-друге, оточення вождя добре засвоїло його урок, що з конкурентами (евентуальними чи реальними) слід швидко і нещадно «розраховуватися», особливо коли йдеться про «вакантні» керівні посади, не говорячи вже про лідерство у партії та країні.
Це розумів Берія. Це розумів Хрущов. Дослідники по-різному тлумачать мотиви поведінки останнього. Дехто стверджує, що Хрущов розпочав «десталінізацію» через комплекс власної політико-психологічної неповноцінності, як помсту за роки образ, принижень, знущань, морального терору, яким піддавав його Сталін і які доводилося покірно терпіти, граючи роль простодушного Микити. (Згадати хоча б голодні 1946—1947 роки, коли він як перший секретар ЦК КП(б)У попросив у «батька народів» допомоги для України, й це ледь не коштувало йому життя).
Не виключаю, що й цей фактор впливав на поведінку Хрущова. Разом з тим очевидно, що Хрущов був політиком, «зробленим» трохи з іншого, сказати б, більш людяного матеріалу, ніж Сталін. Чималу роль у формуванні його антисталінських настроїв відіграло його перебування в Україні. Майже дванадцять років (з 1938 по 1949 рік) він був далеко від Москви, від повсякчасної боротьби за пости, від інтриг, лестощів, брехні, фіскальства, що процвітали в тодішній столиці й знесилювали навіть здібних людей (скажімо, Маленкова).
Можна погодитися з думкою англійського дипломата і вченого Едварда Кренкшоу, який писав: «Хрущов був — настільки, наскільки це було можливо за Сталіна, — сам собі господарем... Нарешті, Хрущов своїми ж очима побачив жахливі страждання, які змушений був переживати народ, а також побачив, як цей народ, попри усі свої страждання, встав проти німців... Не було іншого такого партійного вождя, за винятком О.О.Кузнецова, який провів блокаду Ленінграда і невдовзі після цього був розстріляний Сталіним, який би так довго, як Хрущов, на собі випробував й так ясно уявляв на своєму досвіді справжнє життя в Радянському Союзі. Я гадаю, що це й змінило Хрущова».
Був іще один мотив: у критиці свого попередника Хрущов вбачав засіб зміцнення власного авторитету, утримання влади. Він розпочав з усунення конкурентів, причому тих, які багато знали про його особисті непривабливі дії у сталінську добу. При цьому Хрущов не забував вилучати з архівів документи, що його дискредитували.
Найвизначнішою перемогою Хрущова стало усунення Берії, якого 26 червня 1953 року заарештували під час засідання Президії ЦК КПРС. 10 липня 1953 року «Правда» вмістила інформаційне повідомлення про Пленум ЦК КПРС, який відбувся 2—7 липня, про рішення вивести Берію зі складу ЦК КПРС та про виключення його з партії. Текст постанови розсилався у вигляді «закритого листа» ЦК партійним організаціям. У тому ж номері «Правда» надрукувала інформацію Президії Верховної Ради СРСР про зняття Берії з посад першого затупника Голови Ради Міністрів СРСР і міністра внутрішніх справ СРСР, а також про передання його справи на розгляд Верховного Суду СРСР. Наприкінці 1953 року в пресі з’явилося повідомлення цього суду, в якому, зокрема, зазначалось, що у «закритому судовому засіданні, в порядку, встановленому Законом від 1 грудня 1934 року», було розглянуто «кримінальну справу по обвинуваченню Берія Л.П. та інших» (цей закон, до речі, було скасовано ще 1 вересня 1953 року указом Президії Верховної Ради СРСР).
Повідомлялося, що судом встановлено, що «підсудні Берія Л.П., Меркулов В.Н., Деканозов В.Г., Кобулов Б.З., Гоглідзе С.А., Мешик П.Я. та Влодзимирський Л.Є., використовуючи своє службове становище в органах НКВС — МДБ — МВС, здійснили низку найтяжчих злочинів з метою винищення чесних, відданих справі Комуністичної партії та Радянській владі кадрів». Крім того, Берію обвинуватили у «злочинних зв’язках з іноземними развідками». Його, як і всіх названих осіб, засудили до розстрілу з конфіскацією майна, що їм належало, а також із позбавленням військових звань та нагород. За офіційними даними, вирок виконали 23 грудня 1953 року.
У вересні 1953 року з’явився указ Президії Верховної Ради СРСР, у відповідності з яким Верховному Суду надавалося право переглядати за протестом Генерального прокурора рішення колишніх колегій ОГПУ, «трійок» НКВC та «особливої наради» при НКВC — МДБ — МВC СРСР. Тоді ж було скасовано військові трибунали військ МВC, «особливу нараду» МВC і, як вже було зазначено, скасовано постанову ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів».
У наступні роки цю роботу було продовжено. 1954 року створюються центральна та місцеві комісії з перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 роках за політичними обвинуваченнями. У грудні 1955 року створено комісію для вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних на XVII з’їзді партії, та інших громадян в період 1935—1940 рр. У 1955 році з’явилась також постанова Ради Міністрів СРСР № 1655 «Про трудовий стаж, працевлаштування та пенсійне обслуговування громадян, необгрунтовано залучених до кримінальної відповідальності й згодом реабілітованих». За період з 1 квітня 1954 по 1 квітня 1959 року чисельність політичних в’язнів («контрреволюціонерів») скоротилась у 40,7 разу, а їхня частка у складі всіх ув’язнених — з 33 до 1,2%.
Були прийняті інші юридичні акти, які, за точним визначенням Абдурахмана Авторханова, мали на меті «поставити партію над поліцією з явною тенденцією у бік лібералізму режиму. Вони, звичайно, не змінювали природи радянської каральної системи, але зводили або були покликані зводити до мінімуму свавілля сталінської системи».
Невдовзі найбільш далекоглядних представників із хрущовського оточення почало дратувати те, що не виходило контрольованої критики: із місць ув’язнення повертались люди і розповідали, як все було, як і хто поводив себе «до того», до смерті тирана. Після XX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.), на якому Хрущов, попри застереження колег, виголосив «закриту» промову про злочини сталінської доби, та після розгрому «антипартійного угруповання» Маленкова, Кагановича та Молотова (червень 1956 р.) було розпочато нову атаку на сталінізм. Саме це засвідчила робота ХХII з’їзду КПРС (жовтень 1961 р.).
Зауважу: мотиви цієї хрущовської кампанії ще ніколи не були проаналізовані до кінця. Однак цілком очевидно, що розгорталась вона не тільки, а може, — й не стільки як логічний наслідок попередніх дій (вже у 1957 році Хрущов в інтерв’ю для закордонних журналістів заявив, що Сталін має величезні заслуги перед марксизмом- ленінізмом). На чергову ескалацію «десталінізації» Хрущова підштовхнула і реальна ситуація, що погіршувалася, негативні наслідки хибних, ексцентричних реформ.
Знов довелося шукати якесь пояснення ситуації. І його знайшли в минулому, в сталінізмі, оскільки Ленін тоді ще залишався недоторканним. Зрозуміло, що інтелігенція й ті, хто постраждав, з ентузіазмом сприйняли таку лінію.
І тоді Хрущов наважився на скандальний крок: ХХII з’їзд прийняв рішення винести саркофаг з труною Сталіна з Мавзолею на Червоній площі у Москві. Тоді й були переіменовані міста, селища, колгоспи, підприємства тощо, що мали ім’я Сталіна, був остаточно завершений демонтаж споруджених на його честь пам’ятників, статуй, бюстів.
ГЕНСЕКИ ПРИХОДЯТЬ І ЙДУТЬ — СТАЛІН ЗАЛИШАЄТЬСЯ
Із середини 1960 років, коли Хрущов уже був «персональним пенсіонером», Сталін знов почав говорити «з народом» з кіноекранів та зі сторінок книжок, санкціонованих брежнєвсько-сусловськими ідеологами. Це був уміло відредагований образ: люди бачили у незмінному френчі з люлькою в руках суворого, але далекоглядного керівника, який багато чого корисного зробив для країни.
Першою все зрозуміла інтелігенція. 14 лютого 1966 року відомі діячі науки і культури — Петро Капиця, Андрій Сахаров, Ігор Тамм, Валентин Катаєв, Віктор Некрасов, Володимир Тендряков, Корній Чуковський, Олег Єфремов, Майя Плисецька та багато інших — підписали листа до Брежнєва, підкреслюючи неприпустимість реабілітації Сталіна. Однак на цей лист у Кремлі не зреагували. З призначенням 19 травня 1967 року на посаду голови КДБ при Раді Міністрів СРСР Юрія Андропова посилився курс на «викорінення» інакомислення, дедалі більше порушувалися права людини.
У березні 1968 року до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та Президії Верховної Ради СРСР надійшов лист із протестом проти нової хвилі політичних репресій другої половини 60-х років, який підписали 139 осіб, з яких 26 були працівниками Академії наук УРСР. Серед авторів звернення були кінорежисер С.Параджанов, лауреат Ленінської премії, доктор фізико-математичних наук А.Лубченко, літератори І.Світличний, Г.Кочур, В.Шевчук, Л.Костенко, М.Коцюбинська, Б.Харчук, З.Франко, кандидат історичних наук М.Брайчевський, члени-кореспонденти АН УРСР А.Скороход, Ю.Березанський, А.Сітенко, К.Толпиго та інші. У квітні 1968 року представники української інтелігенції (близько 150 осіб) звернулися з листом до ЦК КПРС, висловлюючи протест проти закритих судових процесів над представниками інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську. В Україні, особливо з початком 70-х років, розгорнулося справжнє полювання на представників правозахисного і національно-визвольного руху.
Після смерті Брежнєва у листопаді 1982 року і під час короткого панування Юрія Андропова і Костянтина Черненка пієтет до «вождя народів» не зник. Він був латентним, але відчутним. Із приходом до влади Андропова поширеним став жарт-вітання: «З новим 1937 роком вас, товариші!». А безнадійно хворий Черненко зробив недвозначний крок — поновив у партії фанатичного сталініста Молотова. Ситуація змінилася з приходом до влади Михайла Горбачова.
...Травень 1985 року. На урочистому засіданні на честь сорокаріччя перемоги над фашизмом Михайло Горбачов поштиво згадує ім’я Сталіна і викликає оплески присутніх. У 1986 році в інтерв’ю газеті «Юманіте» категорично заперечує наявність... сталінізму, запевняючи, що це — поняття, винайдене буржуазною пропагандою для дискредитації соціалізму.
Однак наприкінці наступного, 1987 року ініціатор «перебудови» внаслідок органічно властивої йому «діалектики» піддається тиску інтелектуалів, які вимагають від партії й тодішньої суспільно-політичної системи публічного каяття, і санкціонує нову хвилю викриття. Починається реабілітація тих, кого хотів, але не встиг реабілітувати Хрущов (наприклад, Бухаріна), і кого він не хотів вважати «своїми» (Каменєв, Зінов’єв та ін.).
У березні 1988 року проти цього у пресі виступає нікому не відомий викладач (згодом занадто відома) Ніна Андреєва. Лейтмотив її думок: разом з критикою Сталіна перекреслюється праця багатьох поколінь, навіть Черчілль вважав його видатною особою, котра імпонувала жорсткому періоду, в якому він жив.
Розпочинає роботу створена восени 1987 року Комісія Політбюро ЦК КПРС з додаткового вивчення матеріалів, пов’язаних з репресіями, що мали місце в період 1930—1940-х і початку 50-х років. Починають друкуватися довідки про сфабриковані справи і процеси сталінської доби, публікуються твори західних дослідників сталінізму, що раніше ретельно ховалися в сумнозвісних спецфондах, у СРСР виходить друком «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.
13 серпня 1990 року перший і останній президент СРСР підписує указ про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 20—50-х років, які визнаються незаконними, такими, що суперечать основним цивільним і соціально-економічним правам людини; репресій, що здійснювалися щодо селян в період колективізації, а також всіх інших громадян за політичними, соціальними, національними, релігійними й іншими мотивами в 20—50-х роках, повністю відновлюються права цих громадян. Здавалося, все йде за планом, викриваються злочини, підтверджується те, про що давно говорили між собою політики та суспільствознавці (скажімо, наявність цинічної змови між Сталіним і Гітлером у 1939 році, співпраця між НКВC і гестапо в обміні «досвідом» тощо).
Саме в цей час один із публіцистів відверто зізнається: критика Сталіна «на певному етапі визрівання гласності була свого роду «евфемізмом» більш серйозної, концептуальної критики», тобто критики всієї системи, а не певного часу її розвитку. Не випадково «гільйотина» критики невдовзі зависла не тільки над Сталіним, а й над Леніним, якого не наважився чіпати Хрущов і в повазі до якого клявся Горбачов. Невдовзі аксіомою став висновок: сталінізм — не перекручення, а логічне продовження ленінізму.
НЕВЖЕ ЖИВИЙ?
Хрущов критикував Сталіна в ім’я збереження системи. Горбачов, а ще більше «горбачовці» — заради її знищення. В обох випадках наслідком був відповідний пафос і ригоризм, які не давали повноцінного розуміння проблеми. Отже, Сталін був приречений на реанімацію у свідомості тих, хто, спостерігаючи й відчуваючи хибні наслідки дій новоявлених (псевдо)реформаторів, дедалі голосніше заявляв(є): раніше був порядок, можливо, когось і репресували, але чутки про це перебільшені, голоди в Україні спричинила погода, а не система, у таких масштабах не крали, а з тими, хто думає лише про власну кишеню і нездатен думати про народ, «слід розібратися»...
І в мене, якому зовсім нещодавно здалося, що сталінська проблемика майже вичерпана, раптом виникає сумнів: а чи це так? Може, знов і знов варто згадувати про Сталіна, про його життя та смерть? Може, тільки тоді втратить значення його страшний передсмертний жест — погроза, яким він закінчив свій земний шлях 5 березня 1953 року? Може, тоді виникнуть умови для того, щоб тиран, за його ж словами, «пал, как прах на землю»...
