1. КЛЮЧОВА ФРАЗА З «МАНІФЕСТУ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ»
Помаранчева революція послужила поштовхом для зміни поколінь в структурах влади. 60-літні політики витісняються 40-літніми. Чи позначилося це на ставленні правлячих кіл до минулого? Карта України дає негативну відповідь: понад два десятки міст названо іменами комуністичних діячів. Два міста носять ім’я засновника радянської політичної поліції — Дніпродзержинськ і Дзержинськ.
Ми жили при комунізмі, який з маскувальною метою назвали соціалізмом. Усі покоління, старші 20-літніх, є вихованцями радянської школи. Процес вичавлювання колишніх стереотипів із свідомості болючий. Немало людей взагалі намагаються не зазирати в минуле. Тим більше що комуністична ідея у відриві від жахливих обставин, пов’язаних з її реалізацією, мало відрізняється від цінностей християнської релігії. Треба взяти до уваги й те, що масові репресії не практикувалися за життя існуючих поколінь. Навіть покоління 70-літніх не має претензій до влади, яка опікувалася нами від дитинства.
Ми часто говоримо про тоталітаризм, не уявляючи собі, на що перетворювався абстрактний політологічний термін в реальному житті. Радянська влада була всепроникною, бо скріплювала народну товщу «передавальними пасами» — десятками мільйонів державних службовців, членів КПРС і профспілок, комсомольців, надпотужною організацією чекістів з мільйонами примусово набраних і всюди розставлених сексотів. Кожна людина була схоплена вертикальними зв’язками з центрами влади і позбавлена горизонтальних зв’язків — з іншими людьми, часто-густо навіть усередині власної сім’ї. Така структура суспільства в епоху будівництва комунізму дозволяла владі творити жахливі злочини. Але в наступні десятиліття вона змушена була виявляти непідробну турботу про матеріальний добробут, культурне дозвілля, здоров’я і навіть душевний спокій людини. Варто нагадати примусове лікування від алкоголізму або бесіди в парткомах з приводу подружньої зради...
Як розпізнати, в чому помилялися ми, колишні комуністи? «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса в радянські часи розійшовся на фрази, які стали крилатими. Одна з них звучить так: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» (К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори. — Т. 4. — С. 422). Твердження здавалося нам таким, що не потребує доказів. Чому ж тоді реалізований у трьох десятках країн комунізм приніс із собою політичний терор і економічний занепад?
Треба поставити питання руба: чи виникає після ліквідації приватної власності колективна власність на засоби виробництва? Тоді ми зможемо зрозуміти, чому пропагандистський вигляд комуністичного ладу відрізнявся від його реальної суті.
2. ДВІ ФОРМИ ВЛАСНОСТІ
Стоятиму на тому, що власність може бути тільки двох видів — колективна та індивідуальна. Індивідуальною власністю здатна розпоряджатися не тільки одна особа. Тому її називають приватною.
Правознавці заперечуватимуть такий висновок історика і назвуть немало інших форм власності, які передбачені кодексами. Вони мають рацію, але всі відомі людству форми власності можуть бути зведені до двох — колективної та приватної. Це спрощення допомагає досліднику в історичному аналізі.
Юристи визначають право фізичної або юридичної особи на майно як сукупність правомочностей (володіння, користування й розпорядження). Відносини власності кодифікуються відповідно до того, як формуються в суспільстві. Еволюція форм власності в часі та просторі перебуває в полі зору правознавчої науки.
Взаємозв’язок категорії власності з еволюцією самого суспільства — це вже поле досліджень істориків. Не маючи професійних знань з історії, навіть найвидатніші представники інших галузей науки можуть помилятися у висновках. Так трапилося з родоначальниками «наукового» комунізму. Наслідки помилки обернулися колосальними жертвами. Мабуть, найбільше постраждав від комунізму через певний збіг обставин український народ...
Радянське законодавство не визнавало категорії приватної власності. Реально існуючі правомочності фізичної особи щодо майна маскувалися фальшивою категорією особистої власності. Натомість у пострадянському законодавстві на очах зникає інша вигадана категорія — колективної власності. З’явилося поняття комунальної (в Росії — муніципальної) власності. Законом України «Про власність» (1991 р.) комунальна власність визначалася як різновид державної. Чинна Конституція України вже розглядає її як самостійну форму публічної власності. Визначені в Основному Законі засади функціонування комунальної власності цілком відокремлюють її від державної.
3. ДЕРЖАВНА ФОРМА ВЛАСНОСТІ В ІСТОРИЧНОМУ ВИМІРІ
Подібні метаморфози змушують історика замислитися над питанням: в якому співвідношенні перебувають державна і приватна форми власності? Мова не йде про приватизаційні процеси, які відбуваються в посткомуністичних країнах. Історик дивиться на трансформацію форм власності з висоти пташиного лету й мусить мислити категоріями цивілізаційного масштабу. На першому плані у нього — дві всезагальні форми володіння, користування і розпорядження засобами виробництва та природними ресурсами — колективна і приватна.
У доцивілізаційну епоху право власності ще не розщепилося на окремі правомочності, які могли належати різним людям. Майном люди володіли колективно, так само як природними ресурсами. Економіка громад обмежувалася збиральництвом і полюванням.
Чи існувало поняття власності в ті часи? Якщо й існувало, то має бути предметом аналізу біологів, а не юристів. Людина тоді тільки відокремлювалася від тваринного світу, в якому всі істоти відстоюють право на певну територію, що рівнозначне праву на життя.
Стосунки між людьми почали ускладнюватися, коли з’явилися відтворюючі галузі виробництва: поряд зі збиральництвом — землеробство, поряд з полюванням — тваринництво. Первинна орда поступилася місцем родоплемінним колективам, які знаменували собою появу суспільства. Арнольд Тойнбі визначав динаміку історичного процесу короткою формулою: «виклик—відповідь». Коли людські спільноти опинялися перед викликом, вони повинні були мобілізуватися, щоб дати гідну відповідь. Ті з них, хто на таку відповідь не спромігся, розчинялися в історичній імлі.
Людство розвивається за кількома паралельними вимірами: соціально-економічним, технічним, суспільно-політичним. Вони взаємопов’язані, але у кожного — власна динаміка: позитивна (прогрес) або негативна (регрес). Появу приватної власності в соціально-економічному вимірі історичного процесу можна порівняти з винайденням колеса або використанням вогню в іншому — технічному вимірі.
Будучи монополією на володіння, користування й розпорядження майном та природними ресурсами, приватна власність формувала соціальні відмінності між людьми. У спільнотах з більш розвинутою структурою починалися процеси державотворення, внаслідок чого вони діставали перевагу перед іншими у боротьбі за територію. Коли за допомогою досконаліших засобів виробництва людина набула здатність виробляти матеріальні блага в більшій кількості, ніж було потрібно для її фізичного існування, вона сама стала ресурсом, придатним для володіння, користування і розпорядження. Боротьба за територію часто перетворювалася відтоді на боротьбу за привласнення рабської праці.
У державотворчому процесі головним об’єктом привласнення була не людина-бранець, яку перетворювали на раба, а населена селянами-общинниками земля. Давні держави, включаючи Грецію і Рим, не варто називати рабовласницькими. Античні держави спиралися на вільного землероба, якого змушували виконувати повинності, щоб забезпечити власне існування. Саме землероб складав основу війська, без якого держава була немислимою.
Соціально-економічний вимір розвитку характеризувався тривалим, аж до другої половини ХІХ ст., пануванням аграрного суспільства. На цій стадії держава могла набувати різні форми, але в основі її завжди (за винятком кочових суспільств) корінилася власність на землю. Як правило, державна власність на землю персоналізувалася в особі монарха, тобто була різновидом приватної власності. Монарх реалізував право власності на землю шляхом передачі частини правомочностей людям, які виконували державні функції — військові, адміністративні, судові тощо. Частина правомочностей передавалася й селянам: їм дозволялося за умови виконання повинностей спільно користуватися землею, яка в додержавні часи була їхньою колективною власністю. Необхідність примушування селян до виконання повинностей з часом розвинулася в кріпосницьку залежність. Так у Західній і Центральній Європі виникли багатоступінчасті феодальні відносини землевласників і землекористувачів. Завдяки правилу «васал мого васала — не мій васал» влада сюзерена була обмеженою. Тільки після того як монархи змогли спертися на буржуазні прошарки, що виникли завдяки розвиткові ринкових відносин, сформувався лад, який назвали абсолютизмом. Французький король Людовик ХІV міг сказати про себе: «Держава — це я». Натомість у Росії замість феодальних відносин виникла холопська залежність представників шляхетного стану від царя-самодержця, а кріпосницька залежність селян з часом виродилася мало не в рабство.
На стадії переростання аграрного суспільства в індустріальне (соціально-економічний вимір) і традиційного — в громадянське (суспільно-політичний вимір) державна власність перестала уособлюватися монархом. Навіть у дореволюційній Росії, яка до кінця зберігала самодержавну форму правління, вона відділилася від власності царської сім’ї. За указом Павла І, державні селяни, які працювали на виділеній у власність імператорської родини землі, проголошувалися окремим станом («сословием») удільних селян. Та в усіх випадках державна власність на засоби виробництва залишалася за своєю суттю різновидом приватної, тому що функціонувала в ринковому середовищі.
4. ПОМИЛКА ОСНОВОПОЛОЖНИКІВ МАРКСИЗМУ
У період від Великої французької революції до революцій 1848—1849 рр. різко прискорилася хода історії у Європі. У мислителів того часу склалося уявлення про те, що в найближчому майбутньому перед людством розкриються нові перспективи. Варто тільки скасувати приватну власність!
Ми звикли уявляти собі К. Маркса і Ф. Енгельса сукупною інтелектуальною одиницею, яка напередодні європейських революцій сформулювала концепцію матеріалістичного розуміння історії (історичний матеріалізм) і поклала початок теорії наукового комунізму. Дійсність виявляється дещо іншою.
В економіко-філософських рукописах 1844 року 26-літній К. Маркс взяв у багнети ідею скасування приватної власності. Утвердження спільності майна він вважав запереченням особистості людини. Далі по тексту натрапляємо на фразу, яка тоді не випливала з практичного досвіду людства, а була геніальним прозрінням: «Цей комунізм, який скрізь заперечує особистість людини, є лише послідовне вираження приватної власності, яка є цим запереченням» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. — Т. 42. — С. 106). Іншими словами, Маркс стверджував, що знищується тільки власник, а приватна власність незнищенна.
Ф. Енгельс таких прозрінь не мав, про що свідчить його захоплений опис колонії Роберта Оуена в Гемпширі. Суперечність в оцінках наслідків ліквідації приватної власності Маркс і Енгельс подолали, коли спільними зусиллями створювали найбільш відомий документ революційного марксизму — «Маніфест Комуністичної партії» (1848 р.). Ліквідація приватної власності на засоби виробництва — такою була основна ідея цього документу. У насиченій революційною грозою атмосфері ідея експропріації експропріаторів здавалася простою і зрозумілою. Пролетарі під керівництвом своєї партії повинні були зруйнувати традиційне суспільство.
Як працювало б суспільство, засноване на запереченні приватної власності й пов’язаних з нею товарно-грошових відносин та ринку, Маркс і Енгельс не повідомляли. Вони вважали тільки, що після захоплення влади пролетаріат налагодить планове виробництво та розподіл матеріальних і культурних благ між людьми на зрівняльних засадах. Допускалася лише певна динаміка в організації споживання, пов’язана з рівнем виробництва матеріальних благ. У зв’язку з цим розрізнялися нижча фаза комунізму (комунізм виробництва) і вища фаза (комунізм споживання). На першій фазі матеріальні блага мали розподілятися по труду, на другій — за потребами. Нижча фаза комунізму почала ототожнюватися марксистами із соціалізмом — популярним в масах поняттям. Немарксисти під соціалізмом здебільшого розуміли політику державної допомоги незахищеним верствам, здійснювану додатковим обкладанням податками заможних верств.
«Маніфест Комуністичної партії» фактично ототожнював ліквідацію приватної власності з утворенням колективної власності на засоби виробництва. Що могло бути більш зрозумілим: переможна Комуністична партія бере в свої руки владу, експропріює власників засобів виробництва, оголошує їхню власність власністю всього суспільства і створює органи управління нею, а також органи розподілу матеріальних благ серед тих, хто працює.
Скасування існуючих форм приватної власності докорінно змінювало спосіб життя суспільства. Чи в кращий бік? На це запитання могли б відповісти три покоління радянських людей. Точніше, тільки перше, яке було переполовинене в ході комуністичного будівництва. Два наступні вже не знали, з чим можна порівняти життя в країні побудованого комунізму. Пропагандисти переконували їх, що країни Заходу не відрізняються від дожовтневої Росії, тому що капіталізм може тільки загнивати. Коли «залізна завіса» впала і мільйони гастарбайтерів опинилися на Заході власною волею (на відміну від остарбайтерів воєнної доби), то вони з подивом переконалися, що соціалізм виник зовсім не в їхній країні. Соціалізм із капіталістичним обличчям не назвали на Заході соціалізмом тільки тому, що популярний термін привласнили більшовики та націонал-соціалісти.
5. КОМУНІСТИ І СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ
Російські марксисти утворили 1903 року Соціал-демократичну партію, яка одразу розкололася на більшовиків та меншовиків. Обидві партії називали себе соціал-демократичними і входили в ІІ Інтернаціонал, аж поки він не розвалився з початком Першої світової війни. Після Лютневої революції вождь більшовиків В. Ленін захопив владу, перейменував свою партію з соціал-демократичної на комуністичну, заснував Комуністичний інтернаціонал і почав будувати державу-комуну. Натомість європейські соціалісти відновили після війни Соціалістичний інтернаціонал, який протистояв Комінтерну.
Отже, всі марксисти спочатку були комуністами, а потім стали соціал-демократами. Натомість частина російських соціал-демократів зазнала зворотної еволюції. Вона проголосила відданість комуністичній ідеї, перетворилася на державну партію і почала використовувати ресурси величезної країни для утворення комуністичних партій в усьому світі. Незважаючи на полярну протилежність програм, соціалісти й комуністи вважали себе послідовниками Карла Маркса. Хто з них мав рацію? Чи вони клялися у вірності двом різним Марксам?
6. ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ К.МАРКСА І Ф.ЕНГЕЛЬСА
Коли К. Маркс і Ф. Енгельс писали «Маніфест Комуністичної партії», вони ледь-ледь вийшли з юнацького віку. Після «Маніфесту» Маркс прожив ще 35, а Енгельс — 47 років. Обидва не знайшли часу, щоб роз’яснити головну загадку «Маніфесту»: специфіку, механізм, форми переростання приватної власності, на якій грунтувалася вся попередня історія людства, у власність колективну, суспільну, комуністичну.
Вони не знайшли на це часу, хоча вдвох написали дві передмови до перевидань «Маніфесту», а потім Енгельс написав ще п’ять передмов. Ніколи прямо не відмовляючись від висунутих у «Маніфесті» прогнозів, вони зосередилися на дослідженні сучасного їм суспільства, яке називали капіталістичним. Можна сказати навіть більше: головна праця К. Маркса «Капітал» містила в собі фундаментальний постулат, який перекреслював революційне нетерпіння «Маніфесту»: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами» (К.Маркс і Ф.Енгельс. — Твори.— Т. 23. — С. 12).
Революція 1848—1849 рр. покінчила з гострою соціальною напругою у країнах Європи і створила умови для розвитку громадянського суспільства. Комуністи перетворилися на соціал-демократів, тому що обрали демократичні, а не революційні форми політичної діяльності. Вони переконалися, що краще рухатися в напрямі узгодження інтересів праці й капіталу, ніж знищувати капітал, який був рівноправним з робочою силою агентом виробничого процесу.
У своїй практичній діяльності соціал-демократи не заперечували ринку. Вони могли пропагувати посилення державного контролю за підприємництвом, перерозподіл бюджетних коштів на користь людей з низькими доходами або навіть націоналізацію засобів виробництва (як правило, з викупом). Але ці та інші соціалістичні заходи були для них тільки методами оздоровлення ринкової економіки і зниження соціальної напруги. Економічну діяльність, пов’язану з використанням і примноженням капіталу, вони вважали полем для прикладення інтелекту, як і діяльність у сфері науки, культури, релігії. Більше того: приватне підприємництво розглядалося як найважливіша сфера занять, тому що воно давало можливість здійснювати соціалістичні заходи.
Демократичний вибір європейських марксистів знайшов узагальнене визначення в афористичному висловлюванні молодшого друга і найближчого співробітника Ф. Енгельса Едуарда Бернштейна: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, є для мене ніщо, а рух — це все». Енгельс підтримував Бернштейна, хоч прилюдно відмовлятися від догм революційного марксизму не бажав. У цьому з ним був солідарний Карл Каутський, під впливом якого німецька соціал-демократія прийняла 1891 року Ерфуртську програму. Кінцевою метою соціал-демократичного руху вона оголошувала усуспільнення засобів виробництва і заміну анархії ринку централізованим розподілом продукції, тобто встановлення комунізму.
Отже, все-таки йшлося про ліквідацію приватної власності. Засоби виробництва повинні були стати колективною власністю. Ерфуртська програма, так само як створений за 43 роки до неї «Маніфест Комуністичної партії», не пояснювала механізму трансформації власності. Однак принципова різниця між обома документами полягала в тому, що Ерфуртська програма передбачала досягти кінцеву мету реформами, а не революціями.
Е. Бернштейн та інші лідери європейської соціал-демократії відмовилися від догм «Маніфесту» через те, що зрозуміли конструктивну роль капіталу у виробництві й можливість встановлення соціального миру в суспільстві. Основоположники марксизму не сперечалися з учнями з цього приводу, але не змогли переступити через погляди, які поділяли раніше. Але в них знайшлися й такі учні, особливо у середовищі російських соціал-демократів, які проігнорували тезу про неможливість перескочити через природні фази розвитку або скасувати їх революційними декретами. Вони підняли на щит умоглядні догми революційного марксизму і зробили спробу втілити їх у життя. Озвучена В. Леніним ідея держави-комуни була утопією, але реалізованою утопією. Більшовики спромоглися реалізувати її за допомогою терору.
Що сталося з приватною власністю на засоби виробництва, коли більшовики оголосили її загальнонародною власністю? У відповідності з марксовою тезою про неможливість скасування природних фаз розвитку декретами, приватна власність на засоби виробництва збереглася. Декрети змінили тільки власника, яким стала верхівка більшовицького керівництва. Поєднання політичної диктатури з економічною зробило державу всесильною, а суспільство — абсолютно безсилим перед обличчям влади.
7. ЩО ДАЛІ?
Історія цивілізації з усіма її темними та світлими сторонами пов’язана з приватною власністю. Успіхи або провали у суспільному житті пояснюються не наявністю приватної власності як соціально-економічної категорії, а рівнем її централізації. Коли контроль за ресурсами зосереджується в руках небагатьох людей, які перебувають на вершині влади, то суспільство борсається в тенетах рабської залежності. І навпаки: демократія ѓрунтується на економічній незалежності членів суспільства.
Ті, хто володів усіма ресурсами, мали власні уявлення про те, як ними скористатися. Історія повниться прикладами сваволі можновладців. Зупинімося на двох.
Стародавній Єгипет не мав сильних ворогів, а тому не потребував великих витрат на військо. Щорічні розливи Нілу забезпечували високі та стабільні врожаї. Фараони недовго думали, як скористатися ресурсами, і почали будувати піраміди. Інколи кажуть, що піраміди — це матеріалізація уявлень про загробне життя. Але ж ці уявлення сформувалися до епохи пірамід і залишилися після неї.
Зосередивши у своїх руках ресурси колишньої Російської імперії, Раднарком почав розбудовувати багатомільйонну армію, щоб під гаслами світової революції поставити Європейський континент під свій контроль. Це не вдалося через об’єктивні обставини, але радянський комунізм зберігав месіансько-агресивний характер до кінця.
Чи означає все сказане вище, що колективна власність на засоби виробництва могла існувати тільки в умовах первісно-общинного ладу? Чи є можливим повернення людства до неї в ході тривалої еволюції?
Можна сказати тільки одне: комунізм приречений надовго залишитися не науковим, а утопічним вченням. Людство не дозріло до колективної власності. Мабуть, успіхи у сфері техніки і технології, які вражають нас, все-таки не є для цього достатніми. Мабуть, колективна власність несумісна з характером відтворення самого людства, адже воно залишається таким, як у тваринному світі. Мабуть, існують й інші причини, завдяки яким тільки приватна власність і пов’язані з нею товарно-грошові відносини та ринок забезпечують суспільний прогрес.
Треба засвоїти просту істину: штучне наближення «світлого майбутнього» силовими засобами потягне за собою, як це вже трапилося у ХХ ст., колосальні жертви, причому без всякого позитивного результату. Сучасні комуністи мусять це зрозуміти.
