Росія намагалася, шантажуючи президента Азербайджану Ільхама Алієва, змусити його не визнавати Голодомор геноцидом українського народу. Про це йдеться в документах, оприлюднених Wikileaks. «Алієв отримав документ від президента Медведєва, в якому зазначено: якщо Азербайджан визнає Большевистський штучний голодомор в Україні «геноцидом» в ООН, «то ви маєте забути про Нагорний Карабах взагалі», — так, згідно з документами, цю історію розповів сам Алієв британському принцу Ендрю. Принц також підтвердив, що й інші президенти отримували від Москви відповідні «директиви». Спростувань від офіційної Москви немає. Натомість, в Баку вчора під кінець дня заявили, що висловлювання, приписувані сайтом Wikileaks президенту Азербайджану, не відповідають дійсності.
Позиції Росії щодо визнання Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом українського народу давно відома — для них це загальна трагедія народів СРСР. За словами українського історика Людмили Гриневич, Україна в цьому плані пішла набагато вперед. Наші науковці, архівісти документально довели геноцидну сутність Голодомору, а політики на законодавчому рівні закріпили це в законі. Є також рішення українського суду, який назвав злочинців цієї трагедії — Сталіна та інших союзних керівників того часу. Тобто питання, був Голодомор геноцидом чи ні, знято.
Проте в нашому суспільстві ця дискусія знову розгортається. Звичайно, хотілося б рухатися далі й не повертатися до цього питання, але реальність така, що доводиться.
Як це було на п’ятничний передачі «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на «Інтері», де остання частина програми була присвячена саме темі Голодомору. Знову ж таки, завдяки таким представникам Партії регіонів (виникає питання — навіщо їх запрошує просунутий журналіст Євгеній Кисельов) як Вадим Колесниченко, Василь Кисельов, комуніст Валерій Солдатенко вона була зведена до того, що суспільство вже пройшло: був Голодомор геноцидом чи ні. Але були й інші, які намагалися достукатися мовою аргументів до «залізобетону»... Про враження та роздуми щодо програми, самої дискусії та заданої теми говоримо з одним із учасників цієї передачі — старшим науковим співробітником Інституту історії України НАН України Людмилою ГРИНЕВИЧ.
— Україна пройшла тривалий і болісний шлях, доки їй вистачило мужності визнати сутність сталінського злочину й назвати речі своїми іменами. Ми пройшли крізь десятиліття радянської політики «примусової амнезії», коли заперечувався сам факт Голодомору й переслідувалися ті, хто намагався зберегти та передати нащадкам пам’ять про ті трагічні події. Потім був досить довгий період так званого «в’ялого ігнорування» голоду-геноциду верховною владою вже сучасної України. Давайте пригадаємо, що в 1993 році 60-ті роковини Голодомору Верховна Рада України просто не помітила. Лише десятьма роками пізніше — в 2003 році питання про голод-геноцид уперше стало об’єктом розгляду наших депутатів, які через кілька років, після тривалих дискусій і зволікань нарешті прийняли такий довгоочікуваний у суспільстві закон про голод-геноцид. Нарешті наші народні обранці проявили національну гідність і відповідальність за майбутнє України. Головний урок, який ми всі повинні сьогодні винести з трагедії голоду-геноциду, це усвідомлення того, що головна цінність людини — це право на життя, яке можна реалізувати лише за умов існування демократичного суспільства й лише за умов існування власної держави.
Зрозуміло, що за прийняттям закону стояла копітка, довготривала праця багатьох людей, у тому числі науковців, архівістів. Величезна кількість виданих матеріалів дозволяють робити висновки, що Голодомор був геноцидом, оскільки він став знаряддям свідомого знищення союзним керівництвом української політичної нації, що в той час формувалася. Ця українська політична нація складалася не лише з етнічних українців і тих народів, що проживали на території України, а й тих українських етнічних груп, які мешкали за межами України — Північному Кавказі, Поволжі, Кубані. Вони, між іншим, найбільше і постраждали від Голодомору.
Сама програма у Євгенія Кисельова, проведене редакцією опитування громадської думки засвідчили, що в українському суспільстві очевидною є тенденція до встановлення консенсусу в сприйнятті Голодомору-геноциду. 76% опитаних телеглядачів заявили, що вони будуть вшановувати роковини Голодомору. Щоправда, редакція телепрограми не ставила питання: чи вважають люди голод геноцидом, чи ні? Але ми маємо результати опитування соціологічної групи «Рейтинг», проведеного в березні цього року, де Голодомор визнали геноцидом 60% мешканців України. Навіть серед прихильників Партії регіонів, за цим опитуванням, приблизно 40% людей усвідомлюють, що голод був геноцидом. Тому ми вочевидь можемо говорити про те, що до певної міри є штучним «розкручування теми» про наявність серйозного протистояння в українському суспільстві з приводу визнання чи невизнання голоду-геноцидом. Думаю, що українське суспільство вже визначилося з приводу цієї проблеми. А тому переконана, що для нас усіх, особливо політиків, не може бути прийнятною формула на кшталт — пам’ять їм ніколи не зраджувала, але вони зраджували їй коли вважали за потрібне або коли це було їм вигідно.
Програма на «Інтері» мене переконала і в тому, що на сьогодні в нас є політичні сили, для яких ця формула працює. Але тут не це важливо. Як на мене, головне протистояння в питанні про голод-геноцид проходить якраз не по лінії заходу чи сходу, півдня чи півночі України, а по міждержавній лінії російсько-українських взаємин. Про це нам потрібно чесно сказати. Багато спільних українсько-російських позитивних і негативних сторінок історичного минулого вимагають величезної духовної праці для того, щоб зрозуміти й просто прийняти це минуле — спокійно, чесно і відповідально. Насамперед це стосується трагедії 1932—1933 рр. Україна зробила важливі кроки в цьому напрямку, тому що ми чітко заявили, що не маємо жодних матеріальних претензій до Російської Федерації, що ми в жодному разі не звинувачуємо російський народ в організації голоду-геноциду. Винуватцями цього лиха ми вважаємо сталінське союзне керівництво, котре за допомогою штучного голоду-геноциду розгорнуло війну не лише проти селянства, а й проти усього українського народу, яке мала на меті унеможливити проект під назвою Україна.
Я переконана, що Російська Федерація рано чи пізно, як правонаступниця СРСР, визнає Голодомор-геноцид і принесе вибачення Україні. Утім, ми в жодному разі не можемо пропонувати це робити Росії, адже вибачатися чи ні — це моральний вибір держави і кожного громадянина. Але надії справді є, тому що в травні 2010 року аналітичний центр «Левада» провів у Росії опитування й на запитання: чи потрібно Росії принести вибачення Україні за Голодомор? 25% людей, причому, в абсолютній більшості це молодь, відповіли схвально. Гадаю, що молоді росіяни цим демонструють відповідальне ставлення до майбутнього через відповідальне ставлення до свого минулого. Знову ж таки, нещодавня заява Держдуми РФ про відповідальність союзного керівництва за Катинську трагедію. Ця заява має величезне значення не лише для поляків, а й для українців. Вона ясно свідчить про те, що російська Дума здатна на мужні кроки й може переглядати складні сторінки історичного минулого...
— Може, але поки не переглянула по відношенню до України. Як ви думаєте, чому Росія визнала Катинь, але не визнає Голодомор?
— Польща — член НАТО і член Європейського Союзу. Вочевидь її голос звучить голосніше й переконливіше, ніж голос України. До того ж у Польщі, на відміну від України, існує одностайність думок в оцінці Катинської трагедії — і в політикумі, і серед населення. Так що нам, громадянам і політикам України, вочевидь варто подумати про більш консолідовану позицію при обстоюванні на міжнародній арені принципово важливих питань, особливо таких як голод-геноцид.
— А яким взагалі є ваше ставлення до телебачення, зокрема до політичних шоу, які саме таким чином висвітлюють гуманітарні питання?
— Телебачення, електронні засоби масової інформації справляють колосальний вплив на масову свідомість. Потрібні вони чи ні? Вважаю, що, безперечно, потрібні. Ефективні вони чи ні? Думаю, що ефективні. Тут є плюси і мінуси. Плюси в тому, що за допомогою цих телепрограм можна справді донести думку до мільйонів людей. Мінуси ж в тому, що такі програми — прекрасне поле для політтехнологічних маніпуляцій. На програмі з Євгенієм Кисельовим я особисто це відчула. Незважаючи на те, що ведучий програми «Велика політика» — це об’єктивна людина, професійний журналіст, якого ми поважаємо і пам’ятаємо іще з часів НТВ, усе ж гості, які прибувають на цю програму, подекуди явно вдаються до спланованих маніпуляцій суспільною свідомістю. Маю на увазі депутата Колісниченка і спробую пояснити, чому я так вважаю.
По-перше, він активно намагався дискредитувати роботу багатьох людей, українських науковців, архівістів, які протягом десятиліть готували і видавали численні документальні збірки, які в комплексі доводять геноцидну сутність Голодомору. «Документів нема», «документів нема», «де документи» постійно повторював депутат, наче не знаючи про існування десятків томів документів, виданих в Україні. Невже пан Колісниченко не бачив їх, невже не тримав у руках, скажімо, збірник документів і матеріалів про Голодомор 1932—1933 рр. на 1128 сторінках, упорядкований відомим дослідником і архівістом Русланом Пирогом? Цей збірник побачив світ іще в 2007 році, але ж після цього були і десятки інших.
Звичайно ж, депутат-історик не міг не знати про ці документи, але заперечував їх існування з метою рекламування російського збірника документів із «спростуванням» голоду-геноциду. Того самого, що його поширювала російська делегація напередодні засідання в ПАРЕ, де мало розглядатися питання про український Голодомор. Чому рекламу депутатом цього збірника документів можна вважати політично вмотивованою справою? Тому, що вихід цього збірника супроводжувався гучним скандалом, причому депутат-історик Колісниченко не міг про це не знати. Так само, як і професор Солдатенко — нинішній голова Українського інституту національної пам’яті. Суть у тому, що підготовка цього збірника здійснювалася за спеціальною інструкцією, в якій буквально прямо пропонувалося не відбирати документи, які можуть доводити «українську специфіку», а отже, доводити геноцидну сутність Голодомору. Депутат Колісниченко під час програми усіма силами намагався не дати мені зачитати витяг з цієї інструкції.. Отже, маємо справу із специфічним видом, так би мовити, подвійної маніпуляції: спочатку — на рівні комплектування збірника документами «під певне політичне замовлення», а потім — на рівні популяризації певними політиками цього видання як такого, що доводить «істину в останній інстанції».
Інша маніпулятивна технологія з боку депутата Колісниченка справила на мене по-людськи гірке враження. Депутат доволі цинічно намагався дискредитувати вісімнадцятитомну Книгу пам’яті України, зганьбити старання тисяч людей, які буквально по краплинах збирали імена загиблих під час Голодомору. Не можна забувати, що складовою злочину-геноциду було його приховування. Медикам прямо забороняли фіксувати правдиву причину смерті нещасних. Є чимало свідчень цього. До того ж в умовах колапсу на селі смертей взагалі не рахували, людей тоді просто як непотріб скидали в спільні ями. Тому зібрати точні відомості про причину смерті мільйонів жертв — об’єктивно неможливо. Але при підготовці Книги пам’яті частину імен все ж вдалося повернути. Так, можливо, при цій масштабній роботі були допущені якісь технічні помилки, але з цього є простий вихід: виявляємо їх і виправляємо їх. Проте депутат Колісниченко висмикує окремі негативні факти, гіперболізує їх, намагаючись «поховати» під ними усе видання. Між іншим, як видно з повідомлень преси, і директор Інституту країн СНД Корнілов сьогодні намагається дискредитувати мартиролог. Кепкує над тим, що у Книгу пам’яті внесено більше 800 тис. імен жертв. «А чому до мільйона не дотягнули?» — питає. Ось би і звернувся до дослідників Голоду, то вони б йому і пояснили, чому і як.
Останнім часом на наших каналах досить часто з’являються поважні гості з Росії. Культурний взаємообмін — це дуже добре. Але подекуди такі візити проходять начебто під маркою культурного обміну, а насправді є виразно політичними. От був, наприклад, на цій передачі російський драматург і автор Гришковець. Людина прийшла на цю передачу у виразній футболці, яка рекламувала «Русский флот». Я як науковець, який добре може читати такі сигнали, добре розумію, що ця людина хотіла цим донести до української публіки. Вона хотіла надіслати меседж — «Слава російському флоту!», — додамо «в Україні!». Звичайно, кожна людина має право доносити до спільноти свої думки. Проте, що мене особисто насторожує і дивує, то це те, що в Україні, наприклад, присутні різні думки стосовно Голодомору, а от у Росії — судячи по наших гостях — існує абсолютна одностайність думок у контексті несприйняття голоду-геноциду. Проте це ж не так. Я просто заради цікавості хотіла б побачити когось на українському телебаченні — представників з тих 25% росіян, які висловилися за принесення вибачення Росії перед Україною за Голодомор.
Робота нашого телебачення повинна бути спрямована не лише на інформування суспільства, а й на те, щоби виховувати його, зокрема, виховувати повагу до російських громадян. Зробити це можна, зокрема, й через демонстрацію українцям людей, які нас розуміють і які нам співчувають — і в питанні про державну українську мову, і в питанні про Голодомор. В Росії вони є, їх просто не може не бути.
— Але чому ведучий Євген Кисельов запрошує саме таких російських гостей? Хто, наприклад, його змушує напередодні Дня вшанування пам’яті жертв Голодомору, коли є Закон і рішення суду про Голодомор-геноцид, запрошувати таких, як регіонал Вадим Колісниченко?
— Я думаю, що Кисельов не підбирає учасників «з певними політичними намірами». Як журналіст, який уважно спостерігає за подіями в Україні, він не може не побачити і, відповідно, не відреагувати на думки, що їх доволі голосно пропагує депутат Колісниченко. Він, звичайно, не міг також не відреагувати і на те, що наш Президент заявив у Страсбурзі — Голодомор не є геноцидом. Саме з цього виступу Президента і розпочалася програма. Але, до речі, буквально за кілька годин до цього Віктор Янукович виступив із заявою, в якій він назвав Голодомор національною трагедією. Це, звичайно, іще не визнання геноцидної сутті голоду, але це вже і не декларування історико-політичної концепції про Голодомор як спільне горе усіх радянських народів. Тому тут справа зовсім не в журналісті, а в нас і в нашому політикумі. Про що можна говорити, якщо тезка ведучого Євгена Кисельова депутат Василь Кисельов пропонує змінити Закон про Голодомор-геноцид на Голодомор-трагедію? Як я вже говорила, замість того, аби рухатися вперед, окремі депутати намагаються повернутися назад, намагаються «повернути течію Дніпра в іншу сторону». Але цього ніколи не буде. Все врешті-решт закінчиться тим, що ці депутати заспокояться і ми просуватимемося далі.
— Стосовно суспільства. Як далеко, з вашої точки зору, пішло наше суспільство, історична наука в розумінні трагедії Голодомору-геноциду?
— Подивиться, скільки людей прийшло в День вшанування жертв Голодомору до меморіалу — тисячі. З року в рік я спостерігаю за тим, як зростає кількість людей, що в скорботні дні виставляють на підвіконня в своїх помешканнях поминальні свічки. Наше суспільство, звичайно, потребує додаткової інформації про Голодомор, бо багато чого іще невідомо, однак йому не потрібно «готуватися» до сприйняття цієї трагедії. Можливо, ми б і хотіли забути про неї, але ж пам’ять про Голодомор нас не відпускає. Не відпускає тому, що іще залишаються непохованими належним чином жертви трагедії, тому що багато людей і досі мають на душі тягар, з яким не можуть впоратися.
Що стосується української історичної науки, то вона просунулася далеко вперед у дослідженнях голоду-геноциду порівняно, скажімо, з російською історичною наукою. Хоча в Росії багато талановитих науковців, але тема ця довгий час чомусь не була пріоритетною. У нас же традиція дослідження Голодомору дуже давня, досліди ведуться багато десятиліть, велися навіть за радянських часів, хоча й у діаспорі. Ми маємо серйозні дослідницькі праці на тему голоду-геноциду. Роботи Станіслава Кульчицького, наприклад, який, до речі, іще на початку 90-х рр. обрахував біль-менш точну цифру померлих від голоду. З нею тепер погоджуються і солідні західні науковці. Із року в рік дедалі більше й західних вчених, які мають світові імена, авторитет, приходять до висновку, що український Голодомор слід кваліфікувати як геноцид. Італійський дослідник Андреас Граціозі справедливо пропонує розводити поняття «загальносоюзний голод в СРСР» і «голод-геноцид в Україні». Лише в цьому році побачили світ дві важливі роботи відомих американських дослідників — Тімоті Снайдера і Нормана Наймарка. Потрібно ці книжки перекласти для широкого українського читача. Бо, на жаль, чи не єдиним «західним авторитетом» для певних кіл щодо теми голоду в цьому питанні в Україні виступає професор Марк Таугер, статті якого із «спростуванням» геноциду редакція газети «2000» швиденько збила в книжку, переклала російською і видала чималим тиражем.
Взагалі кажучи, нашій академічній науці усе ще не вистачає ані державної підтримки, ані благодійників, які б могли взяти на себе системну підтримку важливих наукових проектів, присвячених темі голоду-геноциду.
