У статті Валентини Бондаровської, опублікованій 20 і 21 грудня 2008 року в «Дні», аналізуються причини відсутності в Україні справжніх лідерів різних рівнів, зокрема й загальнонаціональних. У цій статті є багато правильних висновків і влучних, навіть чудових оцінок і зауважень. Але все-таки до неї хотілося б зробити деякі доповнення, а подекуди спробувати інакше розставити акценти.
Автор вбачає причини наших бід лише в останніх трьох сотнях років і пов’язує їх здебільшого з колоніальною Росією (СРСР), а також Австро-Угорщиною. І дійсно, ці роки й названі автором чинники дуже підточили український етнос, але... А чому, власне, наші предки потрапили під московську й австро-угорську владу? Чи не з тієї ж причини — через відсутність справжніх лідерів різних рівнів під час Визвольної війни? Ким були Потоцькі, Вишневецькі й інші князі й шляхта, які запекло воювали проти війська Богдана Хмельницького? «Руські люде», тобто вони належали до нашого етносу. А у військах цих князів значною частиною були також наші українські предки. У польському війську, розбитому під Жовтими Водами козаками й кримськими татарами, більша частина, так стверджують деякі дослідники, складалася з «руських людей», тобто українців.
Взагалі, в тій визвольній війні та в подіях після неї наші предки пролили дуже багато рідної крові й абсолютно марно.
А прихід варягів — чи був він випадковим? А розрізнений опір монголо-татарам? Якби князі об’єдналися — Київська Русь, можливо, відстояла б незалежність, відбитися ж поодинці за стінами дерев’яних, швидко спалахуючих фортець у них шансів не було... Уже тоді у наших предків щось було негаразд з лідерським капіталом.
Підступний жарт з українцями зіграло панування литовців — найдобріших іноземних «господарів» України-Руси. Саме в ті століття наші предки прониклися переконаністю, що жити під іноземним володарюванням — це цілком нормально й навіть має свої переваги: не треба думати про глобальні проблеми. Відтоді більшості наших предків (та й нашим поколінням) думка про те, що нами управляють чужоземці з далеких столиць, не приносила моральних незручностей. Напевно, лише в нас можна почути жарт на кшталт: якби нас свого часу захопили німці, то зараз ми б пили німецьке пиво! Страшний гумор — вигадка абсолютно скаліченої свідомості!
Отже, проблема, напевно, не лише в останніх трьохстах роках. І не лише у відсутності державності. Адже євреї жили без своєї держави майже дві тисячі років! При цьому, на відміну від українців, вони були розпорошені мало не по всьому світу. Проте вони не втратили почуття національної єдності й патріотизму як вияву вірності своїй єврейській спільноті. Мова хоча і є важливою частиною національної самосвідомості, але вона не є єдиною основою культури етносу та його самоідентичності. Адже євреї поступово втратили свою мову й відновили її знову (деякою мірою штучно) лише наприкінці дев’ятнадцятого століття, завершивши її створення вже після виникнення єврейської держави.
Роль об’єднувача євреїв відіграла не мова, а релігія. Саме іудейська віра була головним об’єднувачем і останнім оплотом євреїв у всіх найвіддаленіших куточках. КПРС, борючись з євреями й поставивши собі за мету під виглядом створення єдиного радянського народу русифікувати громадян СРСР, закрила абсолютно всі синагоги. І деякі євреї, позбавившись об’єднувального центру, почали швидко русифікуватися. Не випадково поляки намагалися православ’я витиснути зовсім або принаймні хоча б поставити під контроль шляхом церковної унії, а Москва одразу після приєднання України підпорядкувала собі й українську Церкву. Надалі саме православ’я стало головним духовним русифікатором українців. Унаслідок цієї й інших причин українські верхи почали швидко русифікуватися, ідеологами української ідентичності були лише окремі представники українського дворянства, а пізніше — і різночинної інтелігенції. Головним масовим носієм цієї самоідентичності було тепер селянство, яке, однак, перебувало повністю під впливом церкви. До того ж українці й у Лівобережній Україні часто називали себе «руськими людьми». Розділення з московітами у наших селян відбувалося за зіставленням: я хохол, а ти кацап (або москаль). Сама назва «українці» селянами практично не вживалася. Це змусило поета О. Олеся написати 1907 року про український народ:
А правда!
Мій народ смішний безкрає...
Сліпий, горбатий і чудний,
Він старцем з лірою блукає
І навіть — хто він, він не знає,
Такий... безпам’ятний такий!..
Саме православна церква, керована царськими чиновниками, сприяла вирішальною мірою безпам’ятству українців, і особливо селян. Адже якщо в селах хтось і вчився грамоти, то приватно у дячка або в церковно-приходській школі. Саме Православна церква навіювала українським селянам, що Петро Перший і Катерина Друга добрі, а Мазепа — поганий. За деякими свідченнями, слово «мазепа» було в українських селян лайливим і означало «погана людина», хоч хто такий був цей Мазепа, більшість селян не знала.
Своя незалежна Церква допомогла зберегти національну ідентичність і вірменам, які теж не мали своєї держави впродовж багатьох століть, але стійко чинили опір «деармянізації» під духовним керівництвом своєї Вірменської церкви. Саме в релігійній організації у багатьох підкорених народів народжувалися свої національні лідери. Зараз Церква не грає такої ролі, як у минулі віки, однак у нашій країні вона все ще є моральним авторитетом, саме тому всі антиукраїнські сили так люто перешкоджають створенню єдиної Української автокефальної церкви.
Іншими важливими чинниками, що сприяли збереженню євреями та вірменами своєї ідентичності, були сім’я й община. Єврейські сім’я й община, які перебували під впливом синагоги та віровчителів, були впродовж майже двох тисячоліть головними вихователями єврейської ідентичності. Величезну роль відігравав при цьому не лише батько, а й мати. Невипадково єврейська традиція визначає національну приналежність по матері. Саме мати робила своїх дітей євреями, навіть якщо батько був з іншого етносу.
Отож, наша біда не лише в тому, що багатьох українців виховали лише матері, а не батьки, а так само і в тому, що ці матері, як і батьки, не виховували своїх дітей свідомими патріотами, що можна було робити навіть під час найжорстокіших репресій. Наприклад, ті ж таки євреї за часів радянських утисків застосували своєрідну тактику маскування. Вони записувалися в паспортах росіянами або українцями, за яких себе й видавали публічно, але свою єврейську ідентичність зберігали таємно, збиралися у своєму колі, брали шлюби здебільшого поміж євреями й, по можливості, підтримували одне одного.
Чимало українських сімей (і селянська й міська общини), перебуваючи під впливом московської православної церкви, а потім і під впливом пропаганди КПРС, не виконували повною мірою своєї функції головного вихователя українського патріотизму.
Тому хотілося б закликати співвітчизників: не чекайте, що патріотів виховає школа або ВНЗ. Виховуйте українськими патріотами своїх дітей самі. Не перекладайте цю життєво важливу для нації задачу на інших. Суспільство за допомогою системи виховання та освіти, інших органів і організацій лише завершує й потім регулярно підтримує виховання, отримане в сім’ї. (У нас же суспільство не робить на повну силу навіть цього.) Навіть одна людина — батько або мати — може виховати національну ідентичність усупереч і чужій школі, і всьому чужому співтовариству.
Приклад — із власного життя. Я народився й ріс у Казахстані. Національну виховну роботу зі мною батько почав, коли мені було п’ять років.
Та перша розмова запам’яталася мені на все життя. Моя мати була пасивною з цього погляду; вона хоч і була етнічною українкою, але народилася в Сибіру й дуже любила російську мову та літературу, які викладала в школі; однак батько постійно підживлював українство своїх дітей в дуже різні способи. Коли я й дві мої сестри отримували перший паспорт, то всі ми взяли собі українську національність, хоча мене в паспортному столі переконували записатися росіянином. Пізніше молодша сестра слідом за мною повернулася до України. Українцями ми всі троє стали лише завдяки батькові й усупереч повоєнній радянській системі виховання й освіти.
І ще про виховання жінками... У нашій школі майбутні українські чоловіки виховуються здебільшого також жінками. Це проблема не лише України, а й багатьох інших країн. Однак при аналізі особливостей нашого національного характеру стає зрозуміло, що для нас це особливо небезпечно. Дійсно, у багатьох наших чоловіків якісь чи то дитячі, чи то жіночні характери; їм властиві риси, які у багатьох народів асоціюються з жінками: надмірна балакучість, непослужливість і недисциплінованість, надто сильна зовнішня емоційність (пригадаємо поцілунки наших партійних босів за часів СРСР), деяка боязкість та інше. Але ця проблема ніяк не зводиться лише до безбатьківських сімей і шкіл без чоловіків.
Російський мислитель Микола Бердяєв говорив про жіночність російської душі ще в двадцятих роках минулого століття, задовго до Другої світової війни. У «Философии неравества» Бердяєв писав: «Русская земля все оставалась женственной, все невестилась, все ждала жениха со стороны. Она отдавалась многим мужьям, со стороны приходившим...» І далі:» Русский народ из своих недр никогда не мог родить мужественной власти, он искал ее на стороне, призывал варягов или немецких чиновников... Народ был безвластен, анархичен, и народ поддерживал, санкционировал власть державную, неограниченную». Бердяєв зауважив з приводу одного з національних російських лідерів: «Явлением мужественным в русском государстве был Петр. Но Петр был не столько мужем, сколько насильником. Он изнасиловал женственную душу русского народа». Причину цієї жіночності росіян Бердяєв бачив у двох чинниках: у тому, що «в русской истории не было рыцарства, и потому не пройшла Россия через закал и дисциплину личности, через культуру личной чести» й у тому, що «...православное религиозное воспитание не давало того закала личности, той самодисциплины души и культуры души, которое давало на Западе католическое религиозное воспитание, а по-своему и протестантское». Значною мірою сказане Бердяєвим, ймовірно, можна віднести й до української душі.
У статті пані Бондаровської говорилося про те, що українському національному характеру властива веселість. Але це лише половина істини. Друга половина української душі — це песимізм і глибока меланхолія. Чехов в оповіданні «Людина у футлярі» писав напівжартома про те, що хохлушки завжди або плачуть, або сміються. Напевно, це не дуже велике перебільшення й стосується воно не лише наших жінок, а й чоловіків. Сучасний літературознавець Петро Ляшкевич писав про поета Олександра Олеся й українську ментальність. «Олександр Олесь був людиною контрастного світовідчуття. У творчості він перелив екстремально притилежні відчуття й емоції — захоплення й розпачу, радості й смутку, вітаїзму й безнадії. Це світовідчуття, характерне для людей емоційного, суб’єктивного складу, і є домінантним у ментальності нашого народу.» (Цитується за книжкою «Олександр Олесь. Вибране», Київ 2007.)
І це дійсно так. Які в нас сумні народні пісні про нещасне кохання й інші біди. Мелодії більшості з них цілком можна використати на похоронах як реквієм. У жодного вільного західноєвропейського народу немає таких сумних народних пісень. Шведи, німці або французи навіть про нещасне кохання примудряються співати в мажорі, тобто веселою мелодією. Ми дуже любимо сумувати й робимо це зі смаком (комплекс жертви?). Чудовий публіцист і український патріот Донцов писав, що українські поети дуже люблять сумувати й лити сльози. Він стверджував, що в усій українській поезії є лише два «справжні чоловіки» — Тарас Шевченко й Леся Українка.
Глибокий смуток, тужливе голосіння (й усі інші прояви комплексу жертви) нам суворо протипоказані. Вони розслабляють і позбавляють здатності стійко чинити опір і мужньо боротися до кінця. Варто було б негайно переривати всіх песимістів, скигліїв, що вічно ллють сльози або постійно скаржаться на злу долю, на Польщу, на Росію, на Євросоюз і т.д. Зрештою, з кожним народом поводяться так, як він це дозволяє. Ми повинні навчитися досягати мети гідним чином, а не вимолюванням навколішках.
Це добре, що ми не завойовували інші народи. Але дуже погано, що наша миролюбність і наша анархічність і неорганізованість заважали нам відстояти свою свободу й незалежність. Такою миролюбністю пишатися не варто. Інакше ми знову годуватимемо чужі армії на своїй території. У наших сім’ях мають рости не лише лідери й патріоти, а й мужні воїни, готові, якщо треба, померти за свободу свого народу. До речі, в Ізраїлі воюють навіть дівчата за обов’язковим призовом (!), і воюють непогано. Нас не захистить ніяке НАТО, якщо всім буде відомо, що ми, сорокасемимільйонний народ, не здатні захищати себе самі. НАТО може нам лише допомогти, а воювати замість нас за нашу свободу ніхто не буде.
Ще деякі зауваження стосовно лідерів. У переліку рис лідера в статті згадана мудрість, але зміст цього поняття не розкрито, тому не зазначена дуже важлива риса лідера, згадана Бердяєвим, — самодисципліна. Лідер має вміти підкорятися в інтересах спільної справи вищестоящому лідеру або органу, а національний лідер також зобов’язаний, у свою чергу, бути організованим і дисциплінованим, він не повинен порушувати закони й правила, які часто сам же й ініціює, інакше їх не дотримуватимуться й інші. Адже лідерів наслідують.
Взагалі ж, лідер — це не самодостатня величина. Лідер є керівником чогось, тобто визначеного співтовариства і сам є його частиною й породженням. У потенціалі цього співтовариства містяться й межі можливого для лідера. Тому лідер мусить уміти допомогти своєму співтовариству (народу) розкрити весь свій потенціал. Але якщо народ надміру пасивний, анархічний, несвідомий і недисциплінований, то навіть обдарований лідер не зможе цьому народові допомогти, — або, як Петро Перший, він мусить стати лютим насильником, що дуже ризиковано.
Однак там, де є лідер, завжди є й «фронда», тобто бажаючі зайняти місце лідера або, в крайньому випадку, послабити його владу. І це непогано. Лідер має знати, що в разі поганого виконання обов’язків він може позбутися влади. Простий народ, що потерпає від пригнічення еліти, часто підтримує лідера, який є символом центральної влади, що гарантує дотримання законності, й гарантом єдиної держави. Але українська фронда завжди була надто численною, підступною або просто підлою (через відсутність поняття особистої й національної честі). Наші лідери у вирішальні моменти історії не мали загальнонаціональної підтримки свого народу.
Крім цього, наші нинішні державні мужі (й жони) не вміють працювати на повну силу, працювати жертовно; якщо це треба для загального блага. Вони не вміють працювати для народу (а вже потім і для себе) з другої або третьої позиції, як це часто бувало в історії інших народів. Пригадаймо кардинала Рішельє, Гарібальді, соратників Вашингтона й Петра Першого... Наші політичні діячі почуваються щасливими, перебуваючи лише на самій вершині владної піраміди, тобто в них немає цієї самої державної мудрості й жертовності. Свого часу еліта Фінляндії, яка щойно досягла незалежності, тверезо оцінила ситуацію й дійшла висновку, що сильного лідера, вкрай необхідного в перші роки незалежності, у Фінляндії немає; тому запросили колишнього генерала царської армії Карла фон Маннергейма, в якого батько був німцем, а мати — фінкою. Маннергейм приїхав до Фінляндії й виконав взяту на себе задачу, згуртувавши фінів у перші десятиліття незалежності й уберігши їх від міжусобної боротьби й хаосу.
І, нарешті, лідер має вміти вчасно поступитися місцем іншому. У кожного лідера є свій оптимальний термін. Один може керувати успішно вісім років, інший — лише чотири. Треба вміти тверезо оцінити свої таланти й можливості.
Люди, здатні стати лідерами різних рівнів, зокрема, й загальнонаціональними лідерами, в нас були. Назвемо хоча б першого міністра оборони України генерала Морозова. Це був чудовий організатор, мужня людина й патріот України. Або Євген Марчук. Їх обох з’їла об’єднаними зусиллями наша владно-кримінальна фронда, оскільки для неї смертельно небезпечним був сильний лідер, здатний навести лад у країні. Адже ця фронда знала, що на черзі приватизація, й збиралася провести її за своїми власними правилами. Євген Марчук хоч і виставив свою кандидатуру на президентських виборах, але народ недогледів... Обрали того, кого потім ледве позбулися...
Були й інші господарські й навіть колишні партійні працівники, які могли б узяти на себе важливу роль організаторів у перші роки незалежності; але їх або швидко відтіснили більш корумповані й зухвалі побратими, або просто «прибрали» за допомогою криміналу. У ті роки керівників підприємств убивали одного за одним, поки ці підприємства не позахоплював кримінал або корумпована партгоспноменклатура, яка його використовує. Тому чимало наших нинішніх лідерів могли б за своїми рисами бути непоганими отаманами або атаманшами у бандах повітового або навіть губернського масштабу в роки громадянської війни.
І ще про одну рису, втрачену нашим народом і його лідерами, — про працьовитість і вміння ефективно організувати свою роботу. Той, хто довго не працював або працював упівсили, дуже важко звикає знову до напруженої праці, дисципліни й порядку. Свій «чудовий шлях» ми можемо знайти лише в добросовісній, напруженій й добре організованій праці, в наполегливому навчанні, в розвитку національної культури, а також у запозиченні чужого досвіду — творчого запозичення, а не сліпого наслідування. І Японія, і Китай, і південно-азійські «тигри» дуже багато чого взяли у розвинених країн Заходу, але й зберегли все найкраще, що було в них самих.
Не треба наші біди звалювати лише на поганих і «войовничих іноземців» — поляків, литовців, турків, росіян... Треба було нам самим добре воювати.
Росіяни й поляки по відношенню до українців поводилися не гірше, ніж, скажімо, англійці по відношенню до ірландців, шотландців, валійців або індійців, а іспанці — по відношенню до своїх колонізованих народів. Росіяни були звичайними колонізаторами (як англійці, іспанці, французи, португальці, бельгійці...), які, до того ж, унаслідок зовнішньої й культурної схожості, відкривали перед русифікованими малоросами шлях до вершин державної влади, чим наша знать охоче користувалася. Наша релігійна, мовна й зовнішня близькість з поляками й росіянами була найзлішим ворогом української ідентичності. Надто вже легко більш-менш освічений українець міг, за бажання, перетворитися на поляка або росіянина.
І все-таки в українцях є якась особлива життєва сила, специфічна національна живучість. Навіть не маючи своєї держави й власної Церкви, ми зберегли почуття історичної спільності. Бердяєв визначив націю як спільноту, що «усвідомлює єдність історичної долі». Дивно, що так багато українців все-таки — незважаючи ні на що — зберегли усвідомлення цієї своєї єдності долі. І, хоч би що там казали, а більшість із нас не втратили своєї національної ідентичності, не втратили свою національну мову. Адже за той час, коли в нас не було своєї держави, деякі європейські народності зникли назавжди, розчинившись серед народів-завойовників. Нам вдалося те, що не вдалося ірландцям, які втратили свою мову, шотландцям, валійцям, каталонцям, баскам, курдам... Та й доля, бачачи нашу завзятість, змилувалася над нами, зібравши нас зрештою в одній державі (Росії), а потім давши незалежність без пролиття крові.
І, однозначно, в українському народі є величезна приваблива сила, адже в історії було багато й видатних особистостей, і простих людей різних національностей, і, що особливо важливо, «чистокровних московитів», які свідомо збагачували принижену українську культуру, сміливо відстоювали право на свободу й незалежність нашого народу. Дійсно, як пише пані Бондаровська, у нас є своя особлива ментальність, своя культура, своя серцевина, що відрізняє нас від усіх інших, зокрема, й від близьких «родичів».
Тому в нас є всі підстави для історичного оптимізму. І лідери в нас з’являться. Вони вже є на різних рівнях. Це не лише етнічні українці, а й росіяни, євреї, кримські татари та представники інших етносів. І це чудово. Адже славу й благополуччя Росії творили й продовжують творити не лише росіяни, а й сотні тисяч українців і представників інших етносів. Чому б російським та іншим національностям тепер не зробити щось корисне для України, країни де вони живуть? Хороших лідерів і гідних кандидатів у лідери з’являється дедалі більше. Нам треба лише вимагати від них набагато більшого, ніж вони роблять зараз, і допомагати їм усім, чим ми можемо. А також вчасно робити правильний вибір.
