10 грудня 2008 року Україна разом із усім світом відзначатиме 60-ту річницю Загальної декларації прав людини. На мій погляд, цей день є приводом для серйозного політичного і правового аналізу стану справ із прав людини в нашій державі. Адже проголошений Конституцією України принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, в тому числі щодо виконання свого головного обов’язку — утвердження і забезпечення прав і свобод людини — є визначальним.
Основний Закон України в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» закріпив доволі досконалу систему прав і свобод людини, а також загальні принципи та положення, які мають на меті визначити зміст гарантій і механізмів реалізації цих прав і свобод. Разом із тим, окремі з них, особливо у соціально-економічній сфері (право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48), право на доступне медичне обслуговування (ст. 49) та ін.), залишаються на сьогодні переважно декларативними. Це сприяє поширенню правового нігілізму в суспільстві та сумнівів громадян у спроможності держави забезпечити їхні конституційні права.
Проблема вдосконалення існуючої системи конституційних гарантій прав і свобод людини в Україні набуває нині особливої гостроти. Розв’язання цієї проблеми передбачає вдосконалення існуючих юридичних механізмів закріплення та реалізації конституційних прав і свобод людини в процесі системного оновлення Основного Закону. Зволікання з вирішенням цієї проблеми ставить під сумнів ефективність функціонування ряду державно-правових явищ.
В умовах сучасних політико-правових реалій основними шляхами удосконалення юридичних гарантій прав і свобод людини може бути:
— розширення змісту політичних прав громадян України, які сприятимуть їхній участі в управлінні державними справами та участі в місцевому самоврядуванні;
— переосмислення та оптимізація широкого спектру соціальних прав і свобод людини та громадянина з метою їхнього наближення до реальних можливостей держави забезпечувати і гарантувати ці права;
— створення законодавчих механізмів реалізації т.з. новітніх конституційних прав людини — права на мир, екологічну та ядерну безпеку тощо; унормування в законах України дієвих механізмів реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина, які можуть бути реалізовані колективно (права на вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, страйки тощо);
— створення конституційних механізмів для забезпечення належної реалізації конституційних прав і свобод для людей зі спеціальним соціальним (біженці, переміщені та повернуті особи, особи без громадянства, трудові мігранти, особи, позбавлені волі в судовому порядку, особи з обмеженими можливостями), віковим (діти, люди похилого віку) чи професійним (військовослужбовці) статусом; узгодження індивідуальних прав людини з правами колективних суб’єктів;
— створення належних гарантій для діяльності неурядових, зокрема, й міжнародних правозахисних організацій;
— посилення юридичної відповідальності, зокрема, й держави перед особою, за порушення прав і свобод тощо.
Слід також зазначити, що удосконалення відповідних положень Конституції України не заперечує необхідності законодавчого врегулювання реалізації конституційних прав людини. Деякі, навіть особисті та політичні права людини, передбачені Загальною декларацією прав людини і закріплені в Основному Законі, роками залишаються без належної уваги законодавців і суб’єктів законодавчої ініціативи. Долаючи ці недоліки, Міністерство юстиції України розробило та продовжує розробку цілої низки законопроектів: «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», «Про всеукраїнський референдум», «Про порядок організації і проведення мирних заходів», «Про звернення громадян», «Про громадські організації», «Про внесення змін до деяких законів України щодо участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики, вирішення питань місцевого значення», «Про місцевий референдум та інші форми безпосереднього волевиявлення територіальної громади», Адміністративно-процедурного кодексу та ін., спрямованих на формування досконалих законодавчих механізмів реалізації та гарантування конституційних прав людини.
У свою чергу, кожен із названих шляхів удосконалення юридичних гарантій прав і свобод людини вимагає комплексного підходу. Зокрема, не можна уявити ефективний захист прав людини без ефективної роботи судової системи. При цьому удосконалення судового захисту прав людини передбачає проведення судово-правової реформи з чіткою акцентуацією основного завдання судів загальної юрисдикції на захист прав і свобод людини та громадянина. На жаль, сучасний стан судової системи не здатний повною мірою забезпечити належний судовий захист, що, як наслідок, призводить до порушення прав людини та взятих на себе Україною міжнародних зобов’язань.
Особливе занепокоєння викликає те, що на сьогодні в суддівському корпусі мають місце випадки, які вказують на непрофесійність суддів, а в деяких випадках і на зловживання з їхнього боку. Це, в свою чергу, негативно впливає на стан судового захисту, а також призводить до втрати довіри громадян до держави, зниження авторитету державної влади в цілому та судової зокрема. Для усунення цих недоліків та з метою успішного завершення в Україні судової реформи необхідно удосконалити законодавство у сфері судоустрою та стосовно статусу суддів, зокрема, в частині процедури добору та навчання суддів, механізму притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, у системі побудови судів.
Безумовно позитивним надбанням України останніх років стало прийняття Кодексу адміністративного судочинства, який визначив порядок оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх службових та посадових осіб, що безумовно позитивно вплинуло на можливість для особи захистити свої права від свавільних дій з боку держави.
Разом з тим, на сьогодні залишається необхідним прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, що має завершити реформу процесуального законодавства з урахуванням стандартів дотримання прав людини. Зокрема, йдеться про:
— забезпечення в новому КПК процесуальної рівності сторін у кримінальному провадженні;
— реалізацію принципу змагальності сторін протягом усього кримінального провадження;
— запровадження нової, позбавленої обвинувального ухилу процедури досудового розслідування.
Найбільш актуальним питанням в цьому зв’язку видається ефективна реалізація Концепції реформи кримінальної юстиції з метою переорієнтації всіх учасників кримінального процесу з карально-репресивної на правозахисну функцію.
Аналізуючи питання дотримання прав людини в Україні, не можна не згадати і міжнародні зобов’язання України в галузі прав людини, які потребують постійного контролю з боку державних органів з метою уникнення порушень. Вже 11 років Україна є стороною Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка є регіональним, європейським втіленням Загальної декларації з прав людини і на відміну від рекомендаційного характеру Загальної декларації має обов’язковий характер та власний контрольний механізм — Європейський суд з прав людини. Необхідно зазначити, що Україна стала першою державою в Європі, яка на законодавчому рівні визначила алгоритм кроків держави на виконання рішень Європейського суду. Ухвалений 2006 року Верховною Радою України закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріпив положення ключових документів комітету міністрів Ради Європи з цих питань.
Цим законом прямо визначено обов’язок держави вживати заходів щодо усунення системної проблеми, яка лежить в основі констатованого Європейським судом порушення, а також вживати заходів для попередження нових порушень Конвенції. У зв’язку із цим в Україні склалась унікальна ситуація: констатація Європейським судом порушення з боку держави має й позитивне значення — і не тільки для заявника, а й для держави, яка виправляє власне законодавство завдяки висновкам Європейського суду. Одним із найбільш позитивних моментів цього закону є запровадження обов’язкової експертизи всіх проектів нормативних актів щодо їхньої відповідності Конвенції про захист прав і основних свобод людини та практиці Європейського суду. На сьогодні Міністерство юстиції, яке відповідає за проведення цієї експертизи, може констатувати, що механізм такої перевірки налагоджений і ефективно діє. Саме цей факт дає підстави сподіватися на уникнення порушень прав людини, принаймні в частині законодавчого врегулювання тих чи інших питань.
Проте станом на сьогодні є певні проблеми в частині виконання міжнародних зобов’язань України в галузі прав людини. Так, вже протягом двох років, що пройшли з моменту набуття чинності Факультативним протоколом до Конвенції ООН про запобігання катуванням, в Україні до цього часу вирішується питання про створення превентивного механізму запобігання катуванням. Створення такого превентивного механізму дозволило б не тільки виконати міжнародні зобов’язання, але й зробити перші кроки для викорінення цього ганебного явища.
Не менш проблемним, на мою думку, є виконання Україною свого обов’язку, який було взято ще 1995 року під час вступу до Ради Європи: протягом одного року з моменту вступу прийняти відповідно до принципів Ради Європи рамковий документ про правову політику щодо захисту прав людини. Якщо проаналізувати сучасний стан законодавства України, то можна знайти низку документів, які регулюють напрямки дії держави в різних сферах — від культури до забезпечення житлом. Але немає єдиного документу, в якому містився б аналіз сучасного стану дотримання прав людини в Україні як на законодавчому рівні, так і в частині практичного застосування цього законодавства. На мою думку, такий документ є важливим не тільки з погляду виконання міжнародних зобов’язань. Він є життєво необхідним для реалізації принципу, закріпленого в статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави».
Виходячи із розуміння цього, 10 грудня 2008 року, в день 60 річниці Загальної декларації прав людини, Міністерство юстиції України має намір презентувати проект Концепції державної політики в галузі прав людини, який стане важливими дороговказом для подальшого розвитку України як держави та послугує основою нових законодавчих ініціатив, незалежно від політичних амбіцій та переконань.
