Цього тижня у Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) знову слухали «українське питання». Як з’ясувалося після обговорення — не востаннє. Рішенням ПАРЄ процедуру моніторингу по відношенню до України продовжено. Для читачів, незнайомих із тонкощами європейської дипломатії, пояснимо: моніторинг — це контроль, нагляд за дотриманням країною, яка стала членом Ради Європи, своїх зобов’язань перед даною організацією, а також демократичних принципів і стандартів у різних сферах суспільного життя. Здавалося б, у самій процедурі контролю за дотриманням зобов’язань, узятих перед певною міжнародною організацією, немає нічого недостойного і негожого. У процесі взаємодії з ООН, Світовою організацією торгівлі, Європейським Союзом, Міжнародним Валютним Фондом, НАТО й іншими міжнародними організаціями Україна бере на себе конкретні зобов’язання. Як показує практика, виконання цих зобов’язань — справа дуже не проста, часто пов’язана з певними поступками і витратами. Проте інтеграція у міжнародне співтовариство вимагає цих жертв.
Чому ж обговорення питання про зняття моніторингу Ради Європи за ситуацією в Україні викликало таку бурхливу критичну реакцію і з боку членів української делегації на Парламентській Асамблеї Ради Європи, і в засобах масової інформації, які висвітлювали роботу осінньої сесії ПАРЄ?
Річ у тому, що Україна розрахувалася з більшою частиною своїх «боргів» перед Радою Європи. Із понад 30 зобов’язань, узятих Україною перед вступом до Ради Європи, не виконали поки що всього лише три — не прийняли Кримінально-процесуальний і Цивільно-процесуальний кодекси, не закінчили реформування пенітенціарної системи. Причому два вищезазначених кодекси Верховна Рада розглянула у першому читанні. Над ними триває напружена робота, і немає сумніву, що у найближчому майбутньому народні депутати приймуть ці документи в остаточному вигляді.
Як виявилося, деяких депутатів ПАРЄ цікавило не стільки виконання Україною своїх зобов’язань перед Радою Європи, скільки реалізація власних політичних інтересів. З подачі нашої опозиції як основну проблему, яку тепер моніторитиме Рада Європи, заявлено президентські вибори 2004 року. Але це ще туди- сюди. Вибори — улюблений об’єкт для контролю з боку різних міжнародних організацій. Але виникає враження, що для декого у Раді Європи пошук зауважень на адресу України став своєрідною самоціллю. Вимогу про захист прав українських геїв та лесбійок, що прозвучала на сесії ПАРЄ, можна списати на особливості європейського правозахисного постмодернізму. З європейської дзвіниці цілком природно вимагати, щоб у кожній в’язничній камері був телевізор і холодильник. Але як поставляться до такого витрачання державних коштів наші пенсіонери, багато із яких не мають коштів не тільки на нову побутову техніку, а й на ремонт стареньких «Рекордів» і «Мінськів»? У Страсбурзі, очевидно, і не підозрюють, що ми можемо мати дещо інші пріоритети з погляду забезпечення соціальних та інформаційних прав наших громадян.
Мене як керівника Асоціації національно-культурних об’єднань України особливо обурює відверта спекуляція на питаннях міжнаціональних відносин і правах національних меншин. Під час обговорення «українського питання» на сесії ПАРЄ депутат із країни на наших західних кордонах почав звинувачувати Україну в пригноблюванні національних меншин. Тим часом, саме у сфері міжнаціональних відносин немає підстав для принципових критичних зауважень на адресу України з погляду дотримання європейських стандартів. На відміну від цілої низки посткомуністичних країн нашій країні вдалося уникнути кривавих етнічних конфліктів. Навіть порівняно з деякими східноєвропейськими країнами, які у цей час здійснюють процедуру вступу до Європейського Союзу, рівень напруження у міжнаціональних відносинах в Україні набагато нижчий. Україна підписала і ратифікувала основоположні документи міжнародного та європейського права, що гарантують права національних меншин: Європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Рамкову конвенцію про захист національних меншин і, зовсім нещодавно, Європейську хартію регіональних мов і мов меншин. Україна послідовно і повною мірою виконала свої зобов’язання перед Радою Європи. Незадовго до осінньої сесії ПАРЄ, у Києві відбувся семінар, присвячений імплементації положень Рамкової конвенції із захисту національних меншин. У роботі цього семінару взяли участь і представники Ради Європи. Хід обговорення питань, пов’язаних із виконанням Україною положень Рамкової конвенції, показав, як багато зроблено у цьому напрямі. Наявні проблеми зумовлені насамперед браком фінансових ресурсів.
І хід обговорення, і сама форма подачі «українського питання» на Парламентській Асамблеї Ради Європи свідчать про його навмисну політизацію. Доповідачі Ради Європи з «українського питання» дедалі сильніше підіграють певним політичним силам в Україні. І вітчизняні опозиціонери, і деякі «фахівці» з українських справ із зарубіжних парламентів використовують трибуну Ради Європи не просто для морального тиску на керівництво нашої країни, а фактично для цинічного політичного шантажу.
Гидливо-зневажливе ставлення до України зі сторони деяких єврочиновників та євроделегатів (це однаково стосується представників і Європейського Союзу, і Ради Європи) примушує всерйоз замислитися над характером наших відносин із низкою міжнародних організацій, що виступають від імені Європи. Скільки можна виступати у ролі «хлопчиків для биття»?
Задля справедливості слід визнати, що ми самі часто даємо привід для такого сприйняття України за кордоном. З одного боку, цьому іміджу сприяють скарги з табору опозиції. Не знаходячи відгуку у виборців, вони дедалі частіше вважають за краще йти з «чолобитною» до зарубіжних візитерів. З іншого боку, у багатьох наших чиновників і політиків сформувалася погана «звичка» — по-свинськи ставитися до взятих на себе зобов’язань. Якби ж йшлося тільки про свої власні зобов’язання. На жаль, із легкістю «розкидаються» іменем України й інтересами держави. Останній яскравий приклад — дискусія стосовно Угоди про формування Єдиного економічного простору з Росією, Республікою Білорусь і Казахстаном. Із вуст деяких політиків і експертів прозвучав такий «втішливий» аргумент — не треба, мовляв, боятися підписання документів щодо ЄЕП, ми і раніше не виконували більшість угод у рамках СНД і тепер не будемо. З такою «державною логікою» можна забути про міжнародну репутацію України. Потрібно дорожити честю країни, якщо ми беремо на себе зобов’язання — їх слід виконувати.
В Україні багато і всує говорили про європейський вибір нашої країни, по суті заговоривши це поняття. Але будь-яка інтеграція — це взаємний рух назустріч одне одному. Якщо йдеться про односторонній процес, то правильніше використовувати інші терміни.
Ми весь час принизливо просимося до Європи, випрохуючи у добродіїв із Брюсселя і Страсбурга новий, сприятливіший для України статус. А нам щонайбільше відводять роль швейцара біля воріт об’єднаної Європи.
Може, час змінити тактику і від оборони перейти у наступ? Нам необхідна нова європейська політика, жорсткіша і послідовніша. Звичайно ж, самим нам не під силу вибудувати відносини з Європою по-новому, але у ЄЕП цього можна досягти. Є і найближча перспективна мета — формування зони вільної торгівлі не тільки з країнами ЄЕП, а й із країнами Європейського Союзу.
Що стосується Ради Європи, то і в цьому випадку необхідні нові підходи. Зважаючи на явну політизацію «українського питання» під час обговорення на сесії ПАРЄ і дедалі помітнішу упередженість доповідачів по Україні від Ради Європи, чому б не поставити питання про їхню ротацію? Це звичайна дипломатична практика. А оскільки в нашому випадку простежується конфлікт інтересів, то необхідність такої ротації стає ще актуальнішою. Нарешті, є сенс усерйоз подумати про реформування цієї організації. Нові політичні реалії (розширення ЄС, пошук нових форм у відносинах між Євросоюзом та іншими країнами континенту) вимагають і нових підходів у діяльності Ради Європи. Україна може виступити ініціатором дискусії про реформування і змістовне оновлення діяльності Ради Європи.
Переконаний, нова європейська політика України дозволить на краще змінити ставлення європейських організацій до нашої країни. Нам не потрібен додатковий штамп, що підтверджуватиме «європейськість» України. Щоб усерйоз йти до Європи, ми повинні не тільки зробити капітальний євроремонт нашої економічної і політико-правової системи, а й виробити у собі європейську гідність.
Олександр ФЕЛЬДМАН, народний депутат України, президент Асоціації національно-культурних об’єднань України
