Мирослав ПОПОВИЧ
9 січня 1648 року спалахнуло повстання запорозьких козаків, з якого розпочалася Національно-визвольна війна України проти польського панування.
Сенс історичних подій можна зрозуміти тільки тоді, коли визначено, які можливості ходу історії ці події перекреслювали і які нові можливості відкривали. Кажуть, що історія не знає умовного способу, не знає слова "якби". Це неправда. "Вчора" - це померле "сьогодні", в ньому загинули можливості живого дня. У "вчора" немає альтернатив, все щільно пов'язане ланцюгами причин і наслідків. Але коли "вчора" було живим, у нього були варіанти майбутнього і був вибір.
Хмельниччина для України - більше ніж сторінка історії: вона стала тією легендою, яка визначала образ України, увібравши в себе всю міфологію козацтва. Козак був для поколінь українців символом їх сподівань ще задовго до повстання Богдана. Але перші козацькі ватажки залишилися в національній свідомості неясними спогадами, як от у думах про Байду Вишневецького. Героїчно-страдницький ореол надали козацтву потрясіння багаторічної визвольної війни.
Хмельниччина не закінчилася Переяславською угодою: повстання, що спалахнуло з утечею Богдана-Зиновія Хмельницького на острів Буцьк (Томаківку) у січні 1648 року, мало продовження в соціально-політичній катастрофі, яку народ назвав "Руїною". Йдеться про катастрофу швидше в математичному сенсі: катастрофа є проходження системи через певну критичну точку, "точку біфуркації", після чого вона, як кажуть математики, "звалюється" на одну із можливих структур. Це може бути кращий чи гірший, болісний си "оксамитовий" вибір.
Того ж року, коли почалося повстання на Україні, Вестфальський мир закінчив Тридцятилітню війну в Європі. Хмельниччина стала останнім актом кривавих релігійних війн на європейському континенті і має бути розглянута в цьому цілісному контексті.
Стало традицією засуджувати католицьку політику часів Реформації з позицій просвітництва і прогресу. Справа не така однозначна. Ватикан з часів хрестових походів залишався ініціатором об'єднання християнських держав проти наступу імперії Османів, і це відіграло чималу роль в утвердженні позицій католицизму в Австрії і Польщі, що становили східний і найбільш вразливий фланг європейської цивілізації. Католицький Захід зберігав роль потужного джерела культурного розвитку Європи, давши світові в епоху Контрреформації барокову музику, архітектуру, живопис. Реформаторські рухи були схильні до фундаменталізму, тобто до пошуків історичної правди шляхом повернення до основ, фундаментів віри, до простонародної релігійності і твердої моральності, невибагливої низової культури, Врешті, реформація використала всі досягнення католицької цивілізації, але це було справою наступного століття. Що ж до зовнішньо-політичних орієнтацій, то протестанти були більш нейтрально настроєні до ісламу, ніж католики, оскільки султани були релігійно незрівнянно терпиміші від католицьких властей.
В Україні і Білорусі православ'я виконувало ту саму роль, що й протестантизм. Антипапістська опозиція тут не потребувала перегляду віровчення чи системи культу, - хоча на Україні поширювався і протестантизм, основною формою ідеологічного протесту була стара своя віра. У зв'язку з цим не виникала і потреба у використанні в книжній культурі національної мови, що потім дорого коштувало Україні (перші спроби створювати книги українською мовою належать в цю добу протестантам-соцініанам). Сильним був в українському православ'ї і фундаменталізм, найяскравішим представником якого був знаменитий Іван Вишенський з його полум'яними проповідями на захист простого народу, проти не лише католицьких, а й "єллінських премудростей".
До фундаменталізму були схильні і козацтво, і міські православні братства. Братства релігійні за своєю структурою подібні до братств професійних - цехів, які в свою чергу дуже близькі до організації університетів - і, що вже зовсім несподівано, до організації Запорозької Січі: скрізь є виборний "батько", старшина, рядові члени, "учні", система посвят і святкових ритуалів-братчин. Всі ці різнорідні організації продовжували традиції, витоки яких криються в глибині віків. Так само і в козацькій організації було багато таємничого і навіть містичного, справжній козак вважався причетним до "нижнього світу", напівчаклуном ("характерником"). Низовики швидше грали в неписьменність, як і в пияцтво і нецерковність; це були елементи демонстративної поведінки, пов'язані з загальною роллю мало не потойбічних охоронців культурного, освоєного світу на краю землі. Може, сьогодні ці речі здадуться неістотними тонкощами самосвідомості. Тоді вони важили дуже багато. Вони визначали не тільки культурно-релігійні, а й політичні орієнтації на консервативне афонське і царгородське православ'я - і на Москву.
Чи була альтернативна позиція в українському суспільстві? Так, і пов'язана вона була з інтересами і соціальною психологією вищих верств, або, як кажуть, еліти - верхівки кліру та князівської аристократії. Політика еліти полягала в тому, щоб відновити хоча б відносну самостійність "руської" церкви і водночас зберегти культурний союз із католицькою Європою. Вождь української православної громади Костянтин-Василь Костянтинович князь острозький хотів цього так само, як і ті православні ієрархи, що наважились на унію. Однак, він не приймав того варіанту унії, який був продиктований тоді католиками. Пізніше православний митрополит Петро Могила викошував екуменічні плани конфедеративного об'єднання церков. Західницькі тенденції митрополити зустрічали опір в міському та особливо козацькому середовищі. Однак, Петро Могила подолав спроби братств підпорядкувати собі церковну організацію і витворив систему православної освіти за кращими католицькими зразками. Мжливо, Могила мав би більші успіхи, якби католицький максималізм одержав поразку в Тридцятилітній війні трохи раніше або якби митрополит пожив трохи довше. На жаль, він помер за шість років до початку повстання Хмельницького.
Кожне повстання піднімає величезні товщі людських мас, виносить на поверхню людей сміливих і жорстоких, іноді розумних і рішучих, іноді пустопорожніх і безтолкових. Жертвами повстанців були євреї, поляки, українці-уніати, українська шляхта. Про нещадність польської сторони говорить уже універсал Потоцького в лютому 1648 року, де коронний гетьман погрожував повстанцям пограбуванням усього майна і поголовним "стинанням" їх жінок і дітей. Все це - загальні місця епохи релігійних війн, що відзначалися безмежним фанатизмом.
Я уникаю виразу "національно-визвольний", оскільки це була і війна громадянська. Але щодо політики гетьмана Богдана, якого вже тоді порівнювали з розумним і нещадним Кромвелем, то можна сказати, що він намагався добитись національної єдності. не проголошуючи незалежності козацької України, що було б тоді нечуваним викликом політичним звичаям, Хмельницький уже самим фактом вільного вибору суверена, оформленого майже як договір, наближав гетьманщину до статусу держави. У його оточенні були і ватажок найбільш войовничих простонародних елементів Кривоніс, і аристократ Виговський, і колишній протестант із багатих дідичів, випускник Сорбонни Немирич, який, мабуть, найчіткіше побачив трагічну безвихідь вибору. Коротше кажучи, не можна сказати, що Хмельницький орієнтувався на православний простонародний фундаменталізм, а не на елітарне західництво. Але шлях повстання визначили саме ці антипольські і антикатолицькі настрої і сподівання найширших мас.
Перемога московської орієнтації ліквідувала одні історичні можливості й відкрила інші. Найбільше програли, як завжди, прості люди, - вони одержали статус раба, що його можна продати окремо від сім'ї, як худобу. Верхівка українського суспільства утворила імперську номенклатуру, вищі класи якої давали право на спадкове дворянство. Зрештою, немає сенсу мріяти, що втрачено. Повернути історії не можна, і сьогодні перед нами - нові альтернативи.
Може, найголовніше, що треба усвідомити, - це те, що Україна дуже різна. Всі ці сили, що в такій розхристаній нерівновазі добивалися якогось балансу, - це історичні МИ. Про це варто пам'ятати й сьогодні, коли суспільство знову має альтернативу вибору.
