Судячи з дій, Путін ненавидить Україну. Людина знань поверхневих, до того ж викривлених школою КДБ, він не розуміє національних спрямувань України, Естонії, Грузії, тому й не зумів вибудувати спокійні ділові відносини з усіма колишніми республіками Союзу. Як показує коротка історія безнадійного визнання Абхазії та Південної Осетії, політику Путіна не розділяють усі, без єдиного виключення, держави на просторі колишнього СРСР. Це дивний провал, рівного якому я не можу знайти в глибинах історії. Навіть у Гітлера, який безнадійно борсався на самому краю безодні й добивався могутньою світовою коаліцією, до кінця 1944 року ще залишалися союзники. У Путіна після десяти років неподільного правління їх немає.
Можливо, вони Росії не потрібні? Якось ніяково всерйоз відповідати на це запитання. Віщий Олег ще не збирався разити безрозсудних хазарів, а банальністю вже вважалося перше правило древньої дипломатії: зібрати навколо себе побільше друзів, зруйнувати скоріше коаліцію ворогів.
Якщо стосовно Китаю, Білорусі та Казахстану ще можуть бути якісь сумніви, то всі інші країни, що з нами межують, до нас явно не прихильні. Заперечувати це безглуздо. Тому влада каже, що так воно й повинно бути. Неначе іншого і не можна чекати від природних конкурентів, потривожених і розлючених зростаючим впливом путінської Росії. Такий дипломатичний варіант сталінської максими, згідно з якою класова боротьба загострюється в міру просування до соціалізму.
Навіть якби такий погляд був вірним, все одно дипломатія країни, що залишилася в самотності, заслуговує найнижчої оцінки. Все останнє десятиліття зовнішньою політикою керує особисто Путін. Нас оточують дуже різні країни і для того, щоб посваритися з кожною з них, потрібні стальна воля і гнучка уява. Кожний із сусідів у чомусь особливий і вимагає особливого підходу. Відносини з Естонією (блокує «Північний потік») не ті, що з Литвою (єдине сухопуття до Калінінграда). Для справ з Україною (помаранчева революція плюс Севастополь) не застосуємо грузинський варіант (революція троянд чимось нагадує «помаранчевий» Майдан, але домішуються Абхазія, кордон із Чечнею і яйця Саакашвілі).
Сусід із села, де я живу, випивши, засмучується: «Ех, просрали ми нашу Україну!» Якщо не гнівати його запереченнями, а розпитувати легенько, за шерстю, то з’ясовується, що на «нашій Україні» ні друзів, ні маєтків у нього не було й немає. Однак слово «Крим» при сусідові вимовляти не можна, впадає в буйство. Твердо переконаний, що української мови не існує — є та ж наша, лише зіпсована поляками. Прізвища українського Президента не пам’ятає, але не сумнівається, що той — американський шпигун. Цей же агент душить російську мову. Хохли над росіянами знущаються. Ну й так далі.
Абсолютно переконаний, що рівнозначний аналог моєму сусіду неважко знайти де-небудь на Подолі або в Коломиї. Темрява і пиха не є чиїмсь національним привілеєм. І мова, близька до рідної, а все ж не рідна, часто звучить якось пародійно. Мій сусід дуже обурився, дізнавшись від мене, що українці говорять «злий собака». Це ж треба, каже, як знущаються над твариною! А селяни в п’єсах класика української літератури Івана Микитенка від душі сміються над безглуздим російським словом «заявление»: ні, щоб по-людському сказати — «заява». Таких прикладів — безліч.
Тому я не розглядаю тут побутові вияви міжнаціональної ворожнечі. Йдеться лише про дії урядів. Більше того, голів уряду. Тобто — про найвищу політику.
Чи відомі вам випадки прямого втручання перших осіб України у вибори президентів Росії? Мені — ні. Але всі знають, що Путін особисто диригував президентськими виборами в Україні. Спроба ганебно провалилася, але Путін щедро винагородив своїх бездарних підручних — депутатством у Думі, членством у Громадській палаті, завсідництвом на ТБ.
У Бухаресті Путін палко втлумачував Дж. Бушу, що українська держава — непорозуміння. Не його провина, що американський президент залишився глухий до доводів кремлівського експерта. Нічого подібного не виходило з вуст високого київського начальства.
Нафтовики і газовики з Дрогобича і Борислава тисячами переселялися освоювати Самотлор і Ямал. Досі на бурових нерідко звучить українська мова. Але не було прикладу, щоб українська влада наполягала на спільному володінні сибірськими родовищами. Путін же рветься до українських газотранспортних мереж напролом.
Добре б рвався — і прорвався. Так ні ж, обрив за обривом. Із кожної чергової сутички з Україною Росія виходить з моральним і фінансовим збитком для себе самої. Остання газова війна коштувала Росії два з половиною мільярди доларів миттєвого збитку. Ганьба, яку витончено називають репутаційними втратами, обійдеться багато дорожче. Найсвіжіша угода України з Європейським співтовариством у зв’язку з модернізацією газотранспортних мереж — тому переконливе підтвердження.
Із Москви тече антиукраїнська жовч часто нічим не пояснювана. Що тому причина? Чи банківська непрозорість «Газпрому» і «Роснефти»? Особистий інтерес Путіна до вуглеводнів? Сталінська маячня радянської шкільної історії, де все перекручене донезмоги? Бездарність путінських спецслужб, які й брешуть якось сумовито, по-радянському? Особливо виразно все це видно на прикладі Голодомору.
Важко вигадати щось образливіше для будь-якої нації, ніж відношення офіційної Москви до цього найбільшого з нещасть роду людського. Якби шість мільйонів українських солдат загинули внаслідок ядерного вибуху, хімічної атаки або під мечами завойовників — це, пробачте за цинізм, ще якось терпимо. Але ці шість мільйонів померли найстрашнішою, найповільнішою і найболіснішою смертю — від голоду. Вони померли не в окопах, а в себе вдома. Вони вмирали з вмираючими дітьми на руках. Вони вмирали на своїх кухнях, біля каструль і казанів, які були тисячократно вилизані, що знавали і наваристий борщ зі старим (саме старим, у тому весь смак!) салом, і вареники з вишнями та сметаною, і запашний український «хлiб», який хоч через тиждень наріж скибками, а він усе свіжий і як пахне!.. Тисячі, десятки тисяч жінок, дітей, старих перед тим як померти божеволіли.
Коли настала річниця цього космічного нещастя, Д. Медведєв відмовився приїхати до Києва. У листі Ющенку він засудив політиканство та іншу негідну суєту. Звичайно, був би він обранцем Росії, а не злого прем’єр-міністра, він би пішки приволікся під Дніпровські кручі — і не до Ющенка, а до шести мільйонів пам’ятних свічок, якими слід би осяятися в той день Україні. Залишивши в стороні й суперечливий газ, і замусолену, тричі перебрехану СРСР Переяславську раду, і слиняве слов’янське братство, і те, що Україна — найбільша європейська країна... Не до Ющенка, не в Раду — просто до нещасних жертв зобов’язаний був прибути російський президент. Просто до шести українських мільйонів.
Після цього ганебного нез’явлення жорстка атака проти Голодомору набула рис чітко організованої кампанії. Особливий гнів офіційної Москви викликала та обставина, що українці вважають Голодомор геноцидом. Декілька недавніх сюжетів у «Вестях», яким відведена провідна роль у викритті київських підступів, оголяють скелет нашої пропаганди. Українці звинувачуються в нагнітанні антиросійського психозу на наступних підставах.
1. Голодомор не можна вважати геноцидом, оскільки такий самий голод і в ті самі часи лютував і в інших частинах СРСР — на Дону, в Казахстані, в Поволжі. Тобто справа не в Україні.
2. Голодомор не можна вважати геноцидом, оскільки постраждали, переважно, українські селяни, а не просто українці. Тобто тут був класовий підхід, а не національний.
3. Голодомор не можна вважати геноцидом, оскільки його жертвами стали не лише українці, але й етнічні росіяни, німці, греки, євреї.
4. Голодомор не можна вважати геноцидом, оскільки в його практичному здійсненні брали участь, у чималій мірі, представники українського етносу.
5. Українці явно перебільшують, з метою політичних спекуляцій, суворість Голодомору й чисельність жертв. Вони використовують сумнівні доводи, охоче вдаються до фальсифікацій документів і фотографій, щоб виставити Голодомор як навмисний захід, спланований у Москві.
Повинен із смутком визнати, що ці п’ять пунктів на дуже багатьох росіян діють. Злорадіють лише пропащі ідіоти. Але навіть розсудливі громадяни сумніваються щодо Голодомору. Мовляв, так, люди страждали. Так, умирали. Але називати це геноцидом, як в Освенцимі? Ні, ось тут ми проти.
Особисто я, побувавши (на щастя, не тоді, а набагато пізніше) і під Краковом, і на Колимі, прийшов до переконання, що Освенцим був би своїм у дружній сім’ї ГУЛАГу. Але залишимо цю тему іншим. Зараз важливо зрозуміти, що воно таке — геноцид.
Це слово, в його нинішньому сприйнятті, уперше з’явилося в документах ООН 1949 року. Хоч поголовне знищення етносів фізично, біологічно, культурно старе, як світ. Біблійний Мойсей ретельно проводив етнічні чистки, що не заважало йому стати пророком. Позбавляти життя не лише цілі народи, але й худоба їхню, волів і кіз — це було спеціалізацією Ісуса Навіна. Трагедію початку ХХ століття вірмени називали різаниною, а турки — утихомиренням бунту. Тепер вірмени перекваліфікували різанину на геноцид, а турки запевняють, що боролися проти сепаратистів. Тож наполягати на термінологічній чистоті цього слова — значить виявляти неповагу до історії.
Але українське нещастя саме відповідає терміну. Судіть самі. Три століття українська культура відтіснялася на задвірки суспільного життя. Село залишалося не лише колискою «холопської мови», але й хранителькою національної культури. Ставши городянами, люди часто перетікали в іншу мову і вдачі. Відтворювання української національної свідомості залишалося за селом. Його знищення означало перелом культурного хребта українського етносу. Тобто, згідно з ООН, — типовий геноцид.
Страшний голод на Дону і в Казахстані ніяк не позбавляє Голодомор властивостей геноциду. Гітлерівці методично знищували циган, але ніхто на цій підставі не заперечував геноциду проти євреїв. Геноцид проти калмиків не може служити спростуванням паралельного геноциду чеченців і інгушів. Серед жертв Бабиного Яру були українці та росіяни, але це не позбавило трагедію мученицького єврейського вінця.
Жонглювання логікою насторожує, але маніпуляції з цифрами жертв особливо огидні. «Вести» вдаються до цього часто й охоче. Російська державна (тобто яка живе на гроші платників податків) корпорація без втоми порівнює кількість загиблих із відсотками. Відсотки — з неправильними дробами. Тут «45» — це «більше сорока». Трохи далі «45» — «без малого п’ятдесят». Ну, типові трюки безпардонного агітпропу!
Або ось ще: «Навіть неупереджені західні вчені вважають...» Зрозуміло, що вони вважають. Зовсім не так, як поганий Ющенко. Ось, прошу, американський професор Таугер. Цитую: «Улюблений міф українського Президента про рекордний урожай 1933 року Марк Таугер перетворює в руїни на першій же сторінці».
Послухайте, «Вести», але не можна ж так брехати в епоху інтернету. І навіть не в тому суть, що цей Таугер — він насправді Тоджер. І не професор він, а нібито доцент. І служить у глухому університеті Західної Вірджинії. І сам себе вважає фахівцем із Латинської Америки. У Києві був раз проїздом. Мови не знає. Найвидніші американські експерти (Конквест, Мейс, Кравченко, Кузьо) вважають Тоджера неуком. Де його наздогнали наші пропагандисти, чому тихий доцент заговорив мовою обуреного Путіна — справа поки що темна.
І вже зовсім мерзотну витівку поклало наше ТБ в основу серії страшних фотографічних викриттів. «Липа!» — радісно залементували кремлівські правдолюби. Це коли на севастопольській виставці «випадково виявилася» нечувана підступність. З шести фотографій чотири — з Америки. Це там фотографи відобразили худі дитячі обличчя, запалі щоки страждальника під капелюхом — це ніяка не Житомирщина. Це Канзас, щоб не сказати Оклахома.
Особисто я переконаний, що тут наші хлопці недоробили. Внутрішній голос підказує мені, що й інші дві картки — не з нашого Голодомору. Річ у тім, що на всі шість мільйонів навряд чи був хоч один фотоапарат. Пригадайте побутові романи початку 1930 років. Булгаков, Пільняк, Ільф і Петров. Скільки різних облич — і жодного фотоапарата. До першого радянського ФЕДа (Фелікс Едмундович Дзержинський) залишалося п’ять років. Залишаються професіонали. Але чекістський ланцюги, що щільно оточували села «чорної дошки», на дух не підпустили б не лише іноземця, але й партійного співвітчизника. Пітьма безвісності поглинула шість мільйонів українських селян, залишивши по собі лише біль — і нові жертви.
Можливо, далі був уже не сам геноцид, а його луна. Життя стало веселішим, люди вже жерли кору не кожною весною. Тут-то й самого Івана Микитенка взяли, дарма, що знаменитий письменник і член різних Рад. Без Голодомору, але за нього. За те, що злочинно дав притулок рідному брату-кулаку, який вирвався із залізного кільця. Тут же розстріляли обох — і класика, і кулака.
Довгі роки в Радянському Союзі заперечували той всесвітньо відомий факт, що головною жертвою Бабиного Яру були київські євреї. Цензура пропускала лише один варіант: «Загинули радянські громадяни». Я ніколи не розумів, в чому була чарівність цеківського варіанту. Тим більше не розумію нинішніх. Ну, хочуть самі українці вважати своїх земляків жертвами українського голокосту — нам-то що? Навіщо нам ловити їх за руку? Для чого тикати в ніс, мовляв, не брешіть, не шість мільйонів вас із голодухи перемерло, а лише п’ять з половиною? Для чого докоряти українців: про своїх, мовляв, горюючи — чому не голосите ви про мільйони жертв розкозачення. Вони не люди, чи що?
Ну, я не пам’ятаю, щоб Медведєв і на ювілеї розкозачення приїжджав, та й не в ньому річ. Наш мстивий і злопам’ятний лідер уже кого не злюбить, так не злюбить. А не злюбить усіх підряд, та й нам із ними нічого чоломкатися. Ненависть загострює погляд і відразу бачиш: ось хохол, ось газ, а ось хохол наш газ тирить. Звичайно, це хохол — а ви подумали, ніби хтось ще?
ПРО АВТОРА
Володимир НАДЄЇН: «У лютому 1957 року почав працювати творцем газети «Колхозный труд» Черемисинівського району Курської області. Штат складався з мене, конюха Сергія та мерина Васьки. Перше враження від журналістики — страшенний сморід від невеличкого цукрового заводу неподалік від редакції. Смердів жом — якщо ви не знаєте, що це таке, то й не треба. Того ж таки року перебрався на Донбас. У «Голосе шахтера», багатотиражці шахти ім. Єгора Абакумова, написав свій перший фейлетон. Через декілька років перечитав — страшна гидота. У львівській обласній газеті «Вiльна Україна» опублікував сотні фейлетонів. Допомогла освоєна у Львові співуча українська мова. Випадково взяли до «Крокодила», однак сім років по тому закономірно вигнали — за фейлетон «То про кого це ми?» На думку українського ЦК, я «кинув тінь» на обком партії Полтавської області». Ще чверть століття писав фейлетони для «Известий», не підозрюючи про те, що завершу службу власкором в Америці. Після розпаду старих «Известий» добрі американці запросили директором крихітної теле-радіофірми під назвою WMNB. Служба на експлуататорів підтвердила, що весь світ — величезний Радянський Союз, просто партгоспактив у кожній країні називається по-своєму. Орденоносець. Лауреат низки престижний премій нині не існуючих держав і творчих об’єднань. У гросбуху Who is who in America мені шість років поспіль присвячували по чотири з половиною рядка напівжирною нонпареллю. Повернувся на Батьківщину з радістю, що поступово переросла в огиду. Враження згладжується тим, що дружина в мене — Ольга, дочка Ольга, а внучка — теж Ольга», — так відрекомендував себе сам Володимир Надєїн читачам «Ежедневного журнала».
