Історія Франції переконує, що за відповідного рівня конституційної культури напівпрезидентська система здатна виступити як найбільш повноцінна й ефективна форма правління в інтересах усього суспільства. Але в будь-якому випадку вибір форми правління — це виняткова прерогатива народу.
Природне право народу на визнання його первинним, єдиним, ні від кого не залежним носієм і джерелом усієї державної влади на території відповідної країни в конституційному праві іменується принципом народного суверенітету. Саме на цьому принципі грунтується так звана первинна установча влада народу, тобто влада суверенного народу на заснування своєї держави і конституції. На відміну від останньої, держава визнається владою заснованою, яка не має права привласнювати собі права первинного засновника, тобто без особливих на те повноважень з боку народу створювати і змінювати конституцію і заснований на ній державний устрій. Уперше це правило, що стало непорушним в історії конституціоналізму, сформулював знаменитий діяч Французької революції Емманюель Жозеф Сієйес (1748 — 1836), який заявив: «Конституція є плід роботи не заснованої, а установчої влади. Жодна делегована влада не має права в чомусь змінити умови делегування». Іншими словами, державні органи, що створені і діють на основі конституції, не мають права самі себе змінювати або коректувати свої взаємовідносини, а тим більше наділяти себе додатковими повноваженнями всупереч волі засновника.
Народ як суб’єкт первинної установчої влади має право створювати для розробки конституції будь-який загальнонаціональний орган спеціальної компетенції, що розпускається відразу після завершення своєї місії. Наприклад, у Франції такими були Установчі збори 1791 р.; в США — Філадельфійський конвент 1787 р.; в Росії — Установчі збори 1917 р. Безумовно, народ має право делегувати свої окремі установчі повноваження парламенту.
Відповідно до принципу народного суверенітету в Україні 1 грудня 1991 р. було проведено референдум для схвалення всенародним голосуванням Акту проголошення незалежності, раніше вже прийнятого парламентом. Тому, з конституційного погляду, датою народження суверенної української держави повинно визнаватися 1 грудня 1991 р. Саме тоді Україна як держава і набула відповідної легітимності, підтвердженням чого може бути міжнародне визнання, що прийшло в основному вже після оголошення підсумків референдуму.
Конституція ж, прийнята парламентським шляхом, не була всенародно схвалена на референдумі, що, на наш погляд, явно знизило рівень її легітимності. Хотілося б нагадати, що ще стаття 28 конституції Франції 1793 р. свідчила: «Народ завжди зберігає за собою право перегляду, перетворення і зміни своєї конституції». Законослухняні німці, наприклад, не зважилися назвати конституцією акт, не схвалений всім народом, і, назвавши його Основним законом ФРН 1949 р., вказали, що він «припинить свою дію в день, коли набере чинності Конституція, прийнята вільним рішенням німецького народу». З усіх республік колишнього СРСР ще тільки Молдавія «не посоромилася» прийняти свою конституцію парламентським шляхом і таким же шляхом — без урахування думки народу — здійснила зміну форми правління: з напівпрезидентської на парламентську. Виникає резонне запитання: який шлях — молдавський чи французький — більше підходить для України?!
Згідно з частиною 3 статті 5 Конституції, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою. При цьому форма правління, згідно з частиною 1 статті 5 Конституції, — одна з найважливіших складових конституційного ладу. Ця конституційна аксіома закріплена в ряді європейських конституцій. Наприклад, у статті 1 конституції Греції прямо вказано, що «Державний устрій Греції — парламентська республіка», а стаття 110 її ж категорично забороняє вносити зміни до цих її положень. В іншому випадку конституційний лад перебуватиме під постійною загрозою зміни його по частинах будь-якою парламентською більшістю, що ситуативно склалася.
Принагідно хотілося б усе ж зазначити, що внаслідок невисокої політичної і конституційної культури нам поки не вдалося навіть на піввідсотка реалізувати той творчий потенціал, який насправді закладено в напівпрезидентській формі правління. Що ж до побоювань відносно схильності напівпрезидентської системи до авторитаризму, то доречно нагадати про звинувачення в цьому гріху навіть таких видатних лідерів парламентської Великої Британії як Уїнстон Черчилль (1874 — 1965) і Маргарет Тетчер (нар.1925): «положення англійської конституції — це не те, чим вони є, а те, чим Черчилль хоче зробити їх у даний момент», «раніше Британія мала уряд кабінету, а зараз ми маємо форму президентського правління, в якому Тетчер діє як сюзерен при своєму дворі». Таким чином, очевидно, що і парламентська форма правління також не позбавлена зовнішніх ознак авторитаризму. З цього приводу можна лише зазначити, що стійке неприйняття індивідуального політичного стилю того чи іншого державного діяча зовсім не є підставою для поспішних маніпуляцій з такою фундаментальною складовою конституційного ладу, як форма правління.
Згідно з положеннями частини 1 статті 15 Конституції, волевиявлення народу передбачає його попереднє і всебічне інформування про всі можливі варіанти майбутнього вибору. Інакше парламент, що вважає за краще здійснити зміну форми правління, а отже, і конституційного ладу в односторонньому й одноваріантному (!?) порядку, ризикує взяти на себе за це не тільки юридичну і політичну, але й історичну відповідальність.
Колись знаменитий прем’єр-міністр Великої Британії Бенджамін Дізраелі (1804 — 1881) зазначив: «Усі нації поділяються на дві групи: одні керуються сильною владою, інші сильними традиціями». Може, відповідь на болюче для всіх питання про найбільш прийнятну для нашої славетної вітчизни форму правління якраз і лежить у площині нашої самоідентифікації — до якої групи ми самі себе відносимо?! Але в будь-якому випадку вибір за народом. Інше питання, що лише постійна правова освіта населення, формування у нього повноцінного конституційного мислення здатні обумовити його усвідомлений конституційний вибір (класичний приклад: славнозвісні «Федералістські листи», що належать перу видатних патріотів своєї країни — Олександру Гамільтону, Джону Джею і Джеймсу Медісону, які через газету найдокладніше роз’яснювали жителям штату Нью-Йорк основи знову створюваного конституційного ладу, що й було підставою для осмисленої ратифікації цим штатом 26 липня 1787 р. конституції США). Тому вибір однієї з трьох форм республіканського правління: президентської, парламентської або напівпрезидентської — найважливішої складової конституційного ладу України — повинен здійснюватися суверенним народом абсолютно усвідомлено й осмислено на референдумі.
