Чим, власне кажучи, ми повинні бути задоволені і чому нам треба проголосувати за незмінність так званого курсу реформ та обрати чинного Президента на другий термін? Запитаймо представників різних професій і соціальних прошарків суспільства: «Чи задовольняють їх умови та рівень життя?» Годі й думати, що робітник, який начебто і не є безробітним, але фактично не працює через зупинку підприємства, дасть ствердну відповідь. Так само відповість і гірник, який по півроку не отримує зароблених тяжкою і часто небезпечною працею грошей і не має змоги прогодувати сім'ю. І освітянин, для якого непритомність на уроках через голод не є чимось незвичним. Негативну відповідь дасть науковець, якого принизили до стану постійного прохача грошей у рідної держави і змушують оплачувати комунальні витрати свого інституту за рахунок коштів, наданих на зарплату. Відома відповідь і пенсіонера, «ощасливленого» мізерною пенсією, якої не вистачає на найнеобхідніше. Чи, може, задоволений своїм життям сільський трудівник, вимушений віддавати за безцінь вирощений тяжкою працею урожай? Наївно думати, що за продовження нинішнього курсу буде голосувати підприємець, якого податківці замучили нескінченними перевірками та обідрали як липку, бо треба закрити бюджетні дірки, що утворилися від пільг, наданих наближеним до влади комерційним структурам. Ну, останні вже точно будуть голосувати «за». Для них це єдина можливість іще на п'ять років міцно припасти до «годівниці», забезпечуючи безбідне життя своїм нащадкам на декілька поколінь наперед. Що ж стосується всіх інших, то для них таке голосування буде, щонайменше, дивним і нелогічним. Тому прибічники кандидата номер один намагаються прищепити комплекс Мазоха якомога більшій кількості виборців задля поповнення свого електорату. І щоб нас потім не мучили докори сумління, ціла армія пропагандистів із ранку до вечора розповідає народу про «видатні досягнення» чинної влади. Тому і з'явилося сакраментальне: «...тільки сліпий не бачить зрушень на краще і досягнутого останнім часом позитиву».
Ось уже борги із зарплати та соціальних виплат почали повертати. Щоправда, не всім, а тільки в тих регіонах, куди з черговою передвиборною агітаційною поїздкою збирається перша особа держави. Проте, купуючи необхідне, ми помічаємо, що на одержану нарешті заборговану нам гривню нині можна купити вдвічі менше, ніж у ті часи, коли вона була нами зароблена. І, спостерігаючи стрибки цін, мимоволі замислюємося, чи не є це спробою погасити нам борги нашими ж грошима? Виробництво, за даними статистики, начебто пожвавлюється, легка і харчова промисловість піднімається з колін, але чомусь вітчизняних товарів не стає більше, зате ціни зростають, і рівень життя все падає і падає. Те, що громадянський мир і спокій зберегли, — щира правда, але завдяки нашому довготерпінню і засвоєному ще з радянських часів «аби не було війни». А ось про неприхований тиск на опозиційні видання, закриття небажаних телевізійних каналів і монополізацію інформаційного простору прибічниками тільки одного кандидата на посаду президента чомусь не згадують. Це так собі — примхи передвиборного процесу. А зі злочинцями і корупціонерами активно борються. Так їх налякали, що один уже навіть утік. Тільки сліпий не бачить...
Пробачте, але більшість iз нас тих досягнень, про які нам розповідають цілими днями, справдi не бачить. Може, хвороба очей масово вразила наших громадян? При такому рівні харчування та доступності медичного обслуговування й не таке може статися. Тож мерщій до телевізора, у кого він ще є, — перевірити зір. Ні, на екрані все бачимо чудово. По всіх державних і недержавних каналах, ще не закритих, те ж саме — головний кандидат, єдиний наш рятівник від «червоного реваншу». Та всі агітатори так гарно його вихваляють, так виборчу програму його роз'яснюють, що хоч зараз хапай бюлетень і чимдуж біжи голосувати. А деякі з них, найбільш завзяті, щодня видають компромат і поливають брудом кандидатів-суперників, щоб вони потім не нарікали на відсутність рівних можливостей і на замовчування їхніх імен. Картина до болю знайома — отже, з очима поки що, тьху-тьху, все гаразд. Тоді ж чому не бачимо того, про що нам так гарно розповідають? І тут виникає думка: а може, то не в нас очі хворі, може, то не ми не бачимо того, що є, а вони, наділені надприродною здатністю, бачать те, чого не існує?
А виборча програма на те й виборча, що вона тільки на час виборів, а після них про неї можна вже забути. Президент знову обіцяє нам, що в разі переобрання його на другий термін наше життя поліпшиться, а тим часом підпорядкований йому Кабмін закладає до проекту держбюджету на 2000 рік подальше зменшення видатків на соціальну сферу і, що найжахливіше, скорочення чисельності населення України на 300 тисяч. Якщо урядовці справдi вважають, що саме це і є реалізація виборчої програми, то це вже з області ірраціонального. Чогось ми явно не розуміємо, й починає здаватися, що потроху божеволієш. Тим більше, що подивишся на опублікований за результатами соціологічного опитування рейтинг одного дуже р-р-революційного кандидата в президенти — й мимоволі починаєш підозрювати, що чверть електорату уражена параноїдальним синдромом. Ні, щось тут не те, не може ж такого бути! Тож починаєш думати й доходиш висновку, що йде відверте промивання мізків з метою нав'язати нам потрібний саме їм вибір. Такий собі інформаційний терор. Включається захисна реакція, й процес мислення все більше активізується.
От тут-то і виникає ряд запитань, найголовніші з яких: «Чому Президентові не вистачило п'яти років, аби хоч трохи поліпшити наше життя?» і «Хто ж у цьому винен?» Звіт першої особи за п'ятирічну діяльність і досі відсутній, тому відповіді на ці запитання з боку президентського оточення та опозиції різняться. Погодимося, що детальний аналіз зробленого й незробленого ще попереду, а для нас найважливіше те, що результати цієї діяльності вже зараз постали перед нашими очима. І оскільки із зором, принаймні в народу, все добре, то можемо порівняти досягнуте з попередньою виборчою програмою, яка привабила нас якщо не «золотими горами», то обіцянками створити умови для того, щоб ми самі могли забезпечити собі гідне життя. Результат невтішний — програма у більшості своїй не виконана. Чи то сил виявилося замало, чи то хисту не вистачило, чи то вороги завадили? І хто дасть гарантію, що й цього разу не станеться те ж саме i наше життя не стане ще більш нестерпним? Тож доходимо висновку — проголосувати за чергові обіцянки, які дає той, хто й попередніх не виконав, означає вдруге наступити на ті ж самі граблі. Чим це закінчується — відомо. І цього ми собі дозволити не можемо, бо, за великим рахунком, 31 жовтня 1999 року обиратимемо не тільки президента України, а й шлях, яким буде рухатися країна в наступні п'ять років, і якщо нас задовольняє нинішній стан, соціально-економічна політика влади, рівень нашого життя, i ми згодні продовжувати існувати в таких умовах, то потрібно визнати, що більшість із нас дійсно страждає на соціально-політичний мазохізм, у що аж ніяк не хочеться вірити. Якщо ж ні, то треба обирати президентом кандидата, який задовольняє вимогам суспільства, зуміє не на словах, а насправді здійснити необхідні перетворення, відродити Україну, піднести її на рівень, якого вона заслуговує, підняти економіку й надати їй соціальну спрямованість, навести лад і побудувати справжню демократичну, розвинуту державу. Створення «канівської четвірки» є наглядним доказом, що в нас є політики, які усвідомлюють небезпеку, що нависла над Україною, готові заради порятунку держави поступитися політичними амбіціями, здатні вивести країну з кризи і взяти на себе відповідальність за свої дії. Підтримати саме такого кандидата означає зробити правильний, але вже для нас, вибір і довести нинішній владі, що ми набагато розумніші, ніж вона вважає.
