«Боротьба двох Олександрів». Саме так називають донецькі політологи ситуацію, що виникла в шахтарській столиці навколо майбутніх виборів донецького міського голови. Поява такої характеристики пояснюється просто: вже тепер усі в регіоні зрозуміли, що основна боротьба на виборах мерів розгорнеться між двома кандидатами — чинним міським головою Донецька, кандидатом від Партії регіонів Олександром Лук’янченком і заступником губернатора Донецької області, кандидатом від УНП Олександром Клименком. Утім, особливої інтриги під час донецьких виборів — як міських, так і в області загалом — експерти не чекають. На їхню думку, результат волевиявлення донеччан можна передбачити вже тепер.
Що стосується виборів міських голів, то рейтинги згаданих кандидатів, що легко проектуються на майбутній результат голосування, в Донбасі почали публікувати ще восени. Так, згідно з дослідженням авторитетної в регіоні компанії «Донецький інформаційно-аналітичний центр» (ДІАЦ), проведеним на замовлення «Першого муніципального телеканалу», ще в жовтні минулого року 43% донеччан готові були віддати свої голоси нинішньому меру. Інші ж претенденти на посаду міського голови (а крім О. Клименка, серед таких назвали заступника глави Донецької облдержадміністрації Бориса Адамова, а також голів райрад Донецька Сергія Бешуля та Тамару Єгоренко), набрали не більше 1-2% симпатій городян. Такий розклад зберігся і донині.
Уже тоді керівник ДІАЦ Євген Копатько наголосив, що в Донецьку відсутні яскраві особистості, здатні скласти конкуренцію О. Лук’янченку, що дає підставу говорити про безальтернативність виборів міського голови в шахтарській столиці. І справді, найбільш ймовірно, що Лук’янченко не здасть своїх позицій жодному з кандидатів. Та й не дивно, що його шанси на перемогу більш вагомі, ніж у того ж Клименка, якого в регіоні знають набагато менше, і який мав дуже мало часу, щоб виправити цю ситуацію. Більш того, вже сам факт підтримки Клименка з боку непопулярної в області «помаранчевої» партії навряд чи додасть заступнику губернатора популярності.
З іншого боку, висунення від Партії регіонів (та ще й відкрита підтримка БЮТ) грає Лук’янченку на руку. Саме ці дві сили, судячи з опитування ДІАЦ, у Донбасі на сьогодні користуються найбільшим авторитетом: тільки в Донецьку 58% городян вважають, що гідним мером у них може бути лише представник ПР, а приблизно 28% довіряють у цьому плані БЮТ. Що стосується інших сил, то лише 5% донеччан мріють про мера-комуніста, а ще 5% готові підтримати кандидатуру прогресивного соціаліста.
Такий електоральний розклад характерний для Донбасу загалом, і можна припустити, що й на виборах у місцеві ради в шахтарському регіоні складеться схожа ситуація. Так, за словами політологів, більшість місць у місцевих радах Донеччини, як і раніше, займатимуть «біло-блакитні» політики. Партія регіонів тут користується величезним успіхом, й інші політичні сили просто не мають шансів її «затьмарити»: за різними даними, перевагу регіоналам сьогодні віддають близько 60% донеччан.
Стабільний успіх ПР на Донеччині пояснюється досі просто. Донбаські виборці досить слабко уявляють, чим відрізняється пропорційна система від мажоритарної, і більшість із них твердо збираються голосувати на виборах насамперед за конкретних особистостей, які представляють ту чи іншу партію. Отже, нескладно припустити, що в найбільшому виграші опиниться та сила, в списку якої відомих і симпатичних донеччанам кандидатів буде більше. І ось тут очевидна перевага ПР, у списку якої — виключно ті люди, які вже були при владі та добре знайомі донеччанам. Наприклад, список до обласної ради очолює екс-губернатор області, заступник голови Донецької обласної ради Анатолій Близнюк. І хоча він одночасно проходить за списками ПР і до Верховної Ради, багато експертів прогнозують, що після 26 березня він усе-таки залишиться в Донецьку та пересяде в крісло голови облради. Хоч, з іншого боку, за умови, що парламентська більшість буде сформована на основі «регіоналів», Близнюку пророкують вищу посаду — крісло міністра транспорту, що, безумовно, набагато привабливіше, аніж роль спікера облради.
Утім, крім Близнюка, в списку регіоналів у Донбасі бачимо й інших відомих особистостей. Другим номером, наприклад, значиться олімпійська чемпіонка Лілія Подкопаєва (яка недавно засвітилася в області широкомасштабною добродійною акцією), а за нею йдуть люди бізнесу — генеральний директор компанії СКМ Олег Попов і президент ВАТ «Концерн Стирол» Валерій Верьовкін.
Гірші справи зі списками у БЮТ. У списку до місцевих рад, як правило, зустрічаються незнайомі донеччанам прізвища або, що ще гірше, — знайомі з негативного боку. Наприклад, нинішній заступник донецького міського голови В’ячеслав Соболєв. У Донбасі кажуть, що занесення до списку БЮТ було для нього вимушеною мірою — через конфлікт із деякими представниками місцевого бізнесу власнику мережі супермаркетів «Обжора» Соболєву було складно пройти до списку регіоналів. А скандали, що виникли внаслідок цього конфлікту, і поготів не додали Соболєву симпатій.
Але справа тут навіть не стільки в заслугах цих персоналій, скільки в тому, наскільки всі вони є для донецького регіону «своїми». І хоч як би старалася лідер БЮТ Юлія Тимошенко переконати донеччан, що голосувати за політиків треба не за регіональною ознакою, а зважаючи на їхні конкретні вчинки, в Донбасі, очевидно, однаково голосуватимуть насамперед за принципом територіальної ідентичності.
Утім, слід зазначити, що територіальна ідентичність усе ж таки може зіграти з регіоналами злий жарт: на півдні області, в м. Маріуполі, більшість голосів із «політичної скарбнички», найвірогідніше, відсиплеться аж ніяк не ПР, а СПУ, за списками якої до Верховної Ради йде відомий на півдні Донбасу голова правління ЗАТ ММК ім. Ілліча Володимир Бойко. На його підприємстві працює понад 90 тисяч маріупольців, і саме вони, по суті, і є «сталевим запасом» для СПУ в цьому районі Донеччини. Хоча, з іншого боку, навряд чи соціалісти можуть розраховувати на такий самий успіх у всій області загалом.
Що ж стосується решти провідних політичних сил, то, найімовірніше, розклад тут буде таким. Блоку Наталії Вітренко, згідно з соцдослідженнями, перепадуть голоси приблизно 9% донецьких виборців. Представники Блоку Литвина, які багато в чому виграють знову ж таки за рахунок підтримки на виборах мера Олександра Лук’янченка, можуть розраховувати на 5—6%, а комуністи знову обмежаться традиційними 6—7%. Приблизно стільки ж візьме і БЮТ, який останнім часом користується у жителів області дещо більшою підтримкою, аніж раніше.
А ось у «Нашої України» — зовсім не оптимістичні перспективи: експерти обіцяють йому лише 3—4%. Причиною такого низького рейтингу цього блоку є не лише те, що він апріорі є «чужим» для Донбасу, а й те, що він ніяк не може виправити цієї ситуації, заявляючи про себе на Донеччині тільки нескінченними скандалами, «розбірками» та конфліктами. Наприклад, зовсім нещодавно одного з функціонерів НСНУ Сергія Зикеєва звинуватили в продажу місць у списках. Хоча самі кандидатури в списках (принаймні, у верхній його частині) для донеччан не становлять жодної загадки і також рясніють досить відомими прізвищами. Тут можна зустріти і політичних діячів, і соціальних працівників, і навіть вугільних «генералів». Наприклад, до першої п’ятірки списку до облради увійшли генеральний директор шахти «Південнодонбаська №1» Михайло Бугара та генеральний директор ДВАТ «Шахта Південнодонбаська №3» Валерій Захаров.
Утім, хоч би якими були представлені в списках кандидатури, загальний результат майбутніх виборів на місцевому рівні цілком передбачуваний: після 26 березня шахтарський регіон однаково залишиться «монопартійним». По суті, тут немає і вже не може бути жодних сенсацій, здатних перевернути світогляд донеччан і вплинути на хід виборів. І навіть страшилки про використання адмінресурсу, які наполегливо поширилися Донеччиною останнім часом, навряд чи в змозі щось змінити.
І, схоже, всі ці обставини дуже радують донеччан, які вже втомилися від постійних політичних потрясінь і просто хочуть спокою. Хоча останнім часом у регіоні вже почали проявлятися нові віяння: відчувається, що не всі задоволені передбачуваністю результатів виборів. І річ тут зовсім не в тому, що люди почали протестувати проти «біло-блакитних» настроїв, а в тому, що декому вже просто захотілося певних змін — якщо не в усій політичній структурі області, то хоч би всередині самої Партії регіонів, яка би тільки виграла, якби в ній з’явився здоровий дух змін.
