Громадянство — це відповіь на запитання «Хто я?» і «Що я повинен робити? » в суспільному житті .
Одна з причин нинішньої кризи в Україні, мабуть найважливіша, полягає в тому, що громадськість, яка так серйозно впливала на політичні процеси в момент становлення української державності, сьогодні, коли ця державність вже оформилася і визнана в усьому світі, витіснена в аут — за межі поля реальної політики. І тепер вона, як це звичайно буває із аутсайдерами, оцінює дії тих, хто продовжує гру, далеко не завжди адекватно. Відчувши свого часу смак до гри, дехто дуже легко погоджується на те, щоб їх повернули на поле в будь-якій якості — нехай навіть у ролі пішаків у чужих руках. Ситуацію, при якій громадськість є об’єктом, а не суб’єктом політики, ніяк не можна визнати нормальною. Проблема ця, на жаль, не є чисто українською — вона універсальна, я б сказав: світова. Адже навіть у найрозвиненіших країнах світу, із добре налагодженою системою представницького правління, про демократію як народовладдя можна говорити лише умовно. Там, на Заході, провідні політичні філософи це добре розуміють, а в нас, де із демократією справи кепські, тема ця й досі не потрапила у поле зору інтелектуалів. Ліволіберальні ідеї у нас поки що не в пошані, і це сумно, оскільки «вулиця» випереджає інтелігентів. А там, де інтелект поступається місцем «колективному несвідомому», слід чекати вуличних бешкетів, а то й чогось гіршого — у нас у 1917 і в Німеччині у 1933 все це вже проходили.
НОРМИ ПОВИННІ БУТИ МОРАЛЬНО ВИПРАВДАНІ
Придивимося все-таки до того, як тему «громадськості» трактують у сучасній Європі. Ще в 50—60-i роки у демократичних країнах багато які ліберальні філософи висловлювали свою стурбованість повсюдним витісненням громадськості (тієї самої громадськості, яка зіграла вирішальну роль у демократичних революціях Нового часу) зі сфери реальної політики. Як правило, таке занепокоєння насамперед відчували ті мислителі, які мали особистий досвід інтелектуального, а інколи й прямого, дійового, опору фашизму. Деякі з них (Г. Маркузе, Ж.-П. Сартр, А. Камю) зайняли щодо бюрократизованої держави та «суспільства споживання» абсолютно непримиренну позицію, ставши, по суті, захисниками аутсайдерів, люмпенів, бродяг. Але були й інші — ті, хто сподівався все ж таки повернути громадськості її колишній вплив. Це передусім німецькі політичні філософи Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, Ганна Арендт і Юрген Хабермас. Перших трьох вже немає в живих, а Ю. Хабермас i сьогодні продовжує працювати над темою повернення громадськості на політичну арену, але вже у новій якості — у вигляді так званої нової громадськості.
Сутність проблеми у легітимації, тобто суспільному визнанні існуючого правопорядку, необхідної для виправдання перед населенням тих або інших політичних рішень органів влади. Легітимацію в жодному разі не можна ототожнювати з легітимністю, або юридично оформленою законністю. Ці два поняття цілком можуть співпадати у випадках, коли більшість громадян довіряє обраним владним структурам. Якщо ж населення втратило довіру до інститутів влади, то говорити про їх легітимацію немає сенсу. Легітимність влади затверджується демократичною процедурою — на якийсь конкретний термін (наприклад, від виборів до виборів) або на невизначено довгий час (поки діє норма закону); легітимація ж — це безперервний, хвилеподібний процес зі своїми підйомами та спадами. Проте якщо тривалий час жити без легітимації, не буде й легітимності. А без легітимності немає лояльності мас.
Правове примушування буде сприйматися суспільством як належне тільки тоді, коли люди розумітимуть: правова норма як основа для такого примушування з’явилася внаслідок узгодження і об’єднання волі всіх громадян. Громадянин готовий визнати правове примушування навіть у тому випадку, якщо він сам був проти норми, що його стосується, але погодився, щоб питання про її прийняття вирішувалося за волевиявленням більшості. Важливо, щоб він відчував себе, нехай і непрямо, суб’єктом правотворчості, а не лише об’єктом чужого впливу. На жаль, зараз усюди в світі панують могутні бюрократичні й фінансово-промислові клани (або їх союзи), які вже нагромадили значний досвід використання демократичних інститутів не в інтересах суспільства, а заради власного відтворювання, причому розширеного. За допомогою мас-медіа та «адміністративного ресурсу» вони контролюють поведінку електорату під час виборів, програмують уряд і законодавство, впливають на судові рішення. Політичні еліти супердержав і власники найбільших міжнародних фінансових груп намагаються (і не безуспішно) відтворити свою владу вже у всесвітньому масштабі.
Надії на те, що в правовій державі наявність приватної власності й ринкових відносин автоматично забезпечить демократичне управління, виявились ілюзорними. Ю. Хабермас упевнений, що «капіталізм і демократія завжди знаходяться між собою у досить напружених відносинах». Такі відносини можуть стати конфліктними, антагоністичними, хоча це зовсім і не обов’язково. Напруження можна зменшити, якщо у справу втрутиться громадськість. Недостатньо розділити владу між трьома її носіями — законодавчими, виконавчими й судовими. Необхідно підключити сюди ще одну систему — систему добровільних суспільних асоціацій.
Існує серйозна небезпека, що громадські організації не зможуть працювати конструктивно і внесуть у політичне життя додатковий елемент анархії та нестабільності. Не виключено, що саме травневі події 1968 р. у Парижі й інших європейських столицях, коли суспільний протест проти «загального споживацтва» вилився у вуличні заворушення й акти насильства, примусили Юргена Хабермаса всерйоз замислитися про необхідність нових форм вияву суспільної активності.
Для того, щоб та чи інша норма була визнана суспільством, вона повинна отримати кваліфіковане схвалення у всіх, кого вона стосується. Тобто вона повинна бути морально виправдана в тому значенні, що є вираженням загальної волі, або, як писав великий Кант, «повинна бути придатною для загального закону». Забезпечити ж необхідну кваліфіковану аргументацію можна лише завдяки моральній дискусії між представниками різних груп готових до такої дискусії представників суспільства. За Хабермасом, це повинні бути люди «із досить високим рівнем культури, із ліберальними й егалітарними настроями, чутливі до сукупності суспільних проблем, … завжди готові до відгуку, резонансу». У нас така соціальну група рефлексивних громадян, стурбованих як проблемою особистого самовдосконалення, так і ідеєю загального блага, називається інтелігенцією. Вона й повинна скласти ядро «нової громадськості».
ФОРМАЛЬНІ ГРОМАДЯНИ — ФОРМАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ
Українська держава існує вже десять років, організована вона формально, відповідно до принципів демократичної держави європейського типу, а реальна демократія в країні відсутня. Свідчення тому, серед інших, — нинішня політична криза. Громадськість сьогодні реального впливу на процеси, що відбуваються в країні, не має. У нас був шанс пересвідчитися, що самих лише формально демократичних норм права і відповідних процедур для розвитку демократії явно недостатньо. Як з’ясувалося, в Україні ми маємо політичну систему, зовні схожу на західну, але із вельми істотними відмінностями. Ці відмінності й дають підстави вважати, що для нас реалізація «проекту Хабермаса» ще потрібніша, ніж для європейських країн.
По-перше, тому, що в Європі громадськість, що зіграла важливу роль у демократичних революціях, витіснялася із політики поступово, протягом десятиріч. У нас же цей процес стався швидко. Наші суспільно активні громадяни, яким усього лише десять років тому вдавалося впливати на зміну уряду і навіть на вихід України зі складу імперії, ще не забули цей досвід і тепер намагаються нагадати про нього за допомогою все тих же «наметових містечок». Тобто пам’ять про можливість серйозно впливати на політику у громадськості ще не стерлася.
По-друге, інститути демократії на Заході набагато досконаліші, ніж у нас. Там громадськість й сьогодні не повністю виключена із політичного життя, оскільки у США, і особливо в Європі, встиг утвердитися культ вільної преси й демократичних виборів. Можновладці в цих країнах вже вміють й засобами масової інформації маніпулювати, й вибори перетворювати на політичне шоу із передбачуваним результатом, однак повністю контролювати громадську думку вони все ж таки не в змозі. Ще й тому, що існують серйозні протиріччя між інтересами різних могутніх бюрократичних та фінансових структур. Більшість із них не хоче доводити справу до гострого соціального конфлікту і зацікавлені в наявності однакових для всіх правил гри, а це їм забезпечують демократичні процедури. В Україні поки що немає могутнього й самостійного капіталу. Великі гроші тут зроблені на посередництві у розподілі товарів, що надходять до країни ззовні (передусім — енергоносіїв). Така діяльність немислима без підтримки державних структур. Ось і нинішня політична криза виникла через протистояння олігархів, які займаються перерозподілом енергоресурсів і підтримуються різними державними структурами (з одного боку, уряд і Ю.Тимошенко, з іншого — команда Президента і всі інші олігархи). Конфлікт підігрівається зовнішніми силами, які вирішують при цьому свої геополітичні проблеми, — це ще більше демонструє несамостійність наших внутрішніх політичних сил.
Третє. В Україні, по суті, все ще немає громадян — на відміну від Європи, де в останні два сторіччя інститут громадянства не просто встиг сформуватися, але й навчився ефективно (хоча й не завжди) реагувати на обмеження ролі громадськості. У нас суспільний рух почав формуватися і досяг великих успіхів на межі 80 — 90 х років, однак iтоді до нього було залучено лише незначну частину населення. Основна ж маса жителів України громадянами себе ще не усвідомлює, що й не дивно, оскільки більше 90% сьогоднішніх українців народилися ще в іншій країні — в СРСР, де громадянське почуття аж ніяк не вважалося доброчесністю. А тому й демократичних традицій в нашій країні немає.
Четверте. Протягом усіх років незалежності Україна переживає глибоку економічну кризу, породжену зміною суспільно-економічної формації і розпадом імперії. Величезні маси людей бідують й відчувають себе соціально незатребуваними. Тому будь-який політичний конфлікт тут легко може перерости у соціальний катаклізм. Щоб не довести напруження до небезпечних меж, необхідно дозволити суспільним настроям «цивілізовано» виявити себе не тільки під час виборчих кампаній, але й у проміжку між президентськими та парламентськими виборами. Це тим більш важливо, що в нас, на відміну від країн Європи, немає нормального партійного життя, бо ж не існують ще повноцінні партії (виключення, хіба що, — комуністи). А тому реакція на ігнорування потреб населення може бути надзвичайно гострою і деструктивною — у вигляді масових виступів людей, які чітко не уявляють своїх інтересів, не володіють розвиненою правосвідомістю і не поважають інститути влади. Замість суспільної реакції на ті або інші помилкові чи просто непопулярні дії держави, ми будемо мати справу із реакцією натовпу, який часто-густо вражається масовим психозом і який легко може стати об’єктом злочинних маніпуляцій з боку новоявлених фюрерів.
Можна навести ще цілий ряд відмінностей українського політичного життя від європейського, але й цих, гадаю, досить, щоб переконатися: нам вкрай необхідно приділити особливу увагу проблемі демократизації суспільного життя, питанню формування української нації як нації громадянської.
СЛОВО ВЖЕ СКАЗАНЕ
Те, що включення громадськості в політичне життя України необхідне, довести неважко. Інше питання: чи можливо це зробити в країні, керівництво якої звикло управляти державою по-старому, тобто по- радянському, а нувориші, які підпирають владу, не хочуть, щоб правда про них стала доступною всім і кожному? Нагадаю, що ідеї, близькі тим, що пропонує Хабермас, досі ніде не реалізовано. Щоправда, не будемо забувати, що щось подібне під назвою «неполітична політика» намагається все ж таки втілити у життя президент Чехії Вацлав Гавел. А учень Хабермаса, прем’єр-міністр Югославії Зоран Джинджич обіцяє діяти за настановами свого вчителя у себе на батьківщині. Добре б і нам спробувати. Якщо вийде, то наша країна стане піонером у створенні нових шляхів розвитку демократії. Звичайно, це всього лише надія. Проте не така вже й фантастична.
Аналізуючи події останніх місяців, наш Президент дійшов висновку: одна з причин нинішнього політичного конфлікту полягає в тому, «що громадяни відчувають свою незатребуваність, непричетність» до того, що відбувається в Україні, і, отже, не відчувають відповідальності за долю країни. А тому, сказав Президент у своєму публічному виступі 6 березня, «треба зосередити зусилля на тому, щоб повернути людей у простір реальної політики». Тоді ж він заявив про необхідність прийняття спеціальної програми сприяння демократичним процесам, про зміну характеру взаємовідносин між державою й засобами масової інформації, про необхідність відмови від пропагандистського стилю мовлення у державних мас-медіа і про створення незалежного як від держави, так i від олігархів суспільного радіо і телебачення, а також уперше сказав, що готовий піти на створення при Президентові Суспільної ради. Президент пообіцяв, що він сам, його адміністрація, міністри й керівники регіонів будуть регулярно інформувати журналістів про виконану ними роботу та ін. Свою обіцянку співробітничати із Суспільною радою, до якої входитимуть найбільш авторитетні в суспільстві люди, незалежно від їхнiх політичних поглядів, Леонід Кучма підтвердив 6 квітня, виступаючи в Академії Наук України. Там же він сказав, що така Рада матиме право «розглядати проекти рішень державної влади на предмет їхньої відповідності демократичним нормам і стандартам». У разі реалізації всіх цих обіцянок, діяльність владних структур буде прозорiшою, аніж сьогодні. Адже контроль за їхньою діяльністю з боку громадськості буде означати повернення тієї самої «гласності», про яку ми останнім часом стали забувати.
Отож, якщо Президент дотримається своїх обіцянок (якщо дотримається!), можна буде говорити про те, що держава пройшла свою частину шляху в напрямі демократизації суспільного життя. Тепер справа за самою громадськістю. Найближчий час покаже, чи зможе вона на практиці довести, що здатна реально впливати на прийняття потрібних країні політичних рішень. Якщо вона дійсно цього бажає, то повинна створити у більшості великих міст і регіонів України мережу добровільних суспільних асоціацій, де всі ланки будуть пов’язані єдиним «кровообігом».
У нинішніх умовах почати формування такої мережі реально тільки «зверху» — від Суспільної ради, з якою готова співробітничати вища державна влада. Оскільки впливових і по- справжньому добровільних асоціацій у нас поки що немає, Суспільна рада може бути створена лише шляхом самоорганізації групи суспільних діячів, які завоювали свій авторитет або науковими заслугами, або активною участю в русі за незалежність України та за права її громадян. Це буде щось схоже на «Раду старійшин». Зрозуміло, що згодом «старійшини» повинні будуть поступитися своїм місцем людям, які виявили себе вже у нових регіональних та інших суспільних структурах.
Навряд чи Суспільна рада, отримавши для аналізу проекти, підготовлені в структурах влади, зможе ухвалити за ними одноголосне рішення — адже політичні погляди у всіх різні. Однак у цьому немає потреби. Істотно, щоб члени Ради змогли виявити декілька найбільш аргументованих точок зору на ту або іншу проблему і представили їх на розгляд більш масовим суспільним асоціаціям. Дуже важливо, щоб у найбільших містах України були створені впливові клуби інтелігенції, наприклад, «Київська трибуна», «Харківська трибуна», «Львівська трибуна» тощо, кожна з яких мала б свого представника у Суспільній раді. А з такою «трибуною» тісно співробітничали б різного роду клуби, що об’єднують людей за фахом або за інтересами (клуби вчених і творчої інтелігенції, молодіжні форуми і т.д.). Контактуючи один iз одним за допомогою електронної пошти і, ймовірно, Iнтернету, такі суспільні асоціації могли б зробити свій внесок у обговорення тем, запропонованих Суспільною радою, і цим впливали б на державні рішення. Крім того, через них і через Суспільну раду до владних структур надходили б відібрані під час дискусій нові пропозиції, які державні органи повинні будуть розглядати. Таким чином, буде здійснюватися двосторонній зв’язок між держапаратом та громадськими організаціями.
Але й це ще не все. Теми, обговорені на різних інтелігентських «трибунах», будуть потім представлені широким верствам населення країни у дебатах на громадському радіо і телебаченні, незалежність яких контролюватиме та ж сама Суспільна рада. Знайомлячись із альтернативними підходами щодо розв’язання тiєї чи іншої проблеми, телеглядач або радіослухач поступово навчиться робити свій власний політичний вибір, тобто з обивателя перетвориться на громадянина. Усвідомлено взявши участь у парламентських, президентських або місцевих виборах як добре поінформований виборець, громадянин замикатиме ланцюжок, що зв’язує суспільство із державою.
Хтось на все це скаже: «Утопія!». Я так не вважаю, хоча й не можу позбутися неабиякої частки скептицизму. В наших умовах дуже ризиковано покладатися на волю владних структур, але оскільки шанс є, гріх ним не скористатися. Бо ж мета занадто вже приваблива — демократія. А починалася вона, нагадаю, з грецької агори, тобто СУСПІЛЬНОГО ФОРУМУ.
