Стаття Сергія Грабовського «Чи вміємо ми називати речі своїми іменами» підштовхує до певних роздумів. З приводу окремих тверджень з автором можна було б і посперечатися, але це навряд чи доцільно, оскільки в цілому зміст статті та її висновки в мене як читача викликають солідарність.
Шкода лише, що Сергій Грабовський, написавши про інформаційну й дезінформаційну війну, «яка ведеться за всіма правилами під омофором спецслужб однієї сусідньої держави», чомусь все ж таки вважає за краще не називати цю країну її справжнім ім’ям.
Нам особливо важливо деякі речі говорити відкрито, бо чимало процесів, що відбуваються в «одній сусідній державі», так чи інакше позначаються й на нашій країні. Наприклад, минулі декілька років багатьох українців цікавило питання «дійсно існує явна чи прихована боротьба між Путіним і Медведєвим чи все це було лише чудово організованою виставою?». Важливість вирішення цієї проблеми зрозуміла: якщо існує реальна боротьба між президентом і прем’єр-міністром, то в такому разі існує можливість просування Росії демократичним шляхом у разі перемоги на виборах Медведєва.
Дехто був схильний вважати — і знаходив для цього, здавалося б, переконливі приклади, — що двоголова влада в Росії бореться сама з собою, майже так само, як це було в Україні за Ющенка й Тимошенко, з тією лише різницею, що обидва російські керівники єдині в головних зовнішньо- й внутріполітичних питаннях. Проте, навряд чи заява Медведєва, що він і Путін не змагатимуться один з одним на виборах, свідчить про те, що нинішній президент Росії готовий спробувати своєю перемогою просунути вперед свою країну шляхом демократії та лібералізму. У той же час, можна цілком упевнено стверджувати, що майбутнє Росії набагато меншою мірою залежить від політичних бажань і переконань Медведєва, ніж від устремлінь Путіна та його найближчого оточення.
Якщо уважно аналізувати діяльність Володимира Путіна як керівника Росії, то можна зазначити: найбільші успіхи Росії в цей період були там, де Путін використовував свої професійні навички працівника КДБ.
По-перше, це хороше знання людської психіки, вміння розкласти по поличках людський характер, знайти в ньому слабкі точки й ефективно використовувати все це в своїй роботі.
Друга цінна професійна якість оперативника (і «національного лідера») Путіна — це вміння швидко готувати й ефективно проводити необхідні операції, а потім вправно ховати кінці у воду. Ця якість, у свою чергу, вимагає вміння вибирати надійних виконавців, поставити кожну людину саме на те місце, де вона може принести найбільшу користь, вибрати оптимальну структуру для проведення операції.
Наприклад, часом найбільших зовнішньополітичних досягнень Путіна в Європі була його «дружба» з Шираком і Шредером, причому канцлера ФРН Путіну, колишньому підполковникові КДБ і фахівцеві з Німеччини, вдалося елементарно «купити». Він чудово використовував так звані зустрічі без краваток для обробки лідера ФРН. У той час Росія вела жорстоку війну в Чечні, й «братська» підтримка канцлера ФРН була вкрай необхідна Путіну. І Шредер, і Ширак, а слідом за ними й уся ліберальна Європа, визнали вибори в окупованій і зруйнованій Чечні цілком демократичними.
Цікаво у зв’язку з цим було б дізнатися думку вищезгаданих «демократів» про останні вибори в Білорусі, адже лукашенківські вибори, порівняно з путінськими виборами в Чечні, — це просто-таки зразково-показові демократичні вибори. Цілком зрозуміло, що той-таки Шредер не лише всіляко перешкоджав просуванню України до Європи й НАТО, а й продовжує нині, де це можливо, шкодити нашій країні своїми заявами (добре, що його можливості тепер більш-менш обмежені). Операція «Шредер» — це, повторимося, чудове використання Путіним своїх якостей розвідника.
Не менш успішно була проведена й операція «Тимошенко». У тому, що на наших президентських виборах Путін стовідсотково робив ставку на Тимошенко, сумніватися може лише глухонімий або той, хто став таким через особисті або політичні симпатії до Юлії Володимирівни. Утім, обробити Тимошенко й, наприклад, схилити її до укладення всім відомої газової угоди було не так уже й складно, маючи її на гачку у справі генерала Олейника. Тимошенко має риси характеру, що зробили її легкою здобиччю Путіна.
По-перше, вона за вдачею — людина, яка охоче йде на всілякі ризиковані пригоди й авантюри. По-друге, вона погано розбирається в людях, й тому віддає перевагу тому, щоб «купувати» їх або «притискувати», а це веде до того, що в її найближчому оточенні опиняються абсолютно випадкові й навіть налаштовані проти неї люди. По-третє, Тимошенко не має ні відчуття небезпеки, ні відчуття міри й не здатна до глибокого аналізу та корисних об’єктивних висновків зі своїх минулих помилок. Після того, як вона потрапила до компанії Лазаренка, а потім влізла в кримінальну справу з російським генералом, вона мала б як вогню боятися будь-яких фінансових і економічних ускладнень і не брати на себе жодних сумнівних угод і фінансових операцій. Але обережність — не в її характері. Крім того, переглядаючи пресу й згадуючи всі її телевізійні виступи, не можливо знайти нічого певного — переважають красиві гасла, які не зобов’язують ні до яких конкретних дій. Це може свідчити про відсутність принципових переконань у життєво-важливих для України питаннях. І на довершення всього, Тимошенко надзвичайно самовпевнена. Усе це зробило її легкою здобиччю Путіна. Саме тому йому було «комфортно» працювати з Тимошенко й тому він надавав їй підтримку на виборах. Узагалі, дилема Тимошенко-Янукович у боротьбі за президентство в Україні — це великий успіх Путіна.
Операція «Медведєв — президент Росії» — це ще один великий успіх Путіна в боротьбі за збереження своєї влади.
Медведєв не перевищує свого патрона на зріс, а за зовнішніми даними об’єктивно поступається (хоча на смак і колір, як відомо, товариша немає). Головне — він не має того шарму «Штірліца», який є в Путіна. Зауважимо, що Путін усунув зі свого оточення практично всіх політиків, які мають яскраво виражені лідерські здібності й водночас мають значну зовнішню й душевну привабливість.
Крім того, Медведєв й на вигляд, і за походженням інтелігент, а це не лише утрудняє йому спілкування зі спецслужбістами та військовими, які на «інтелігентиків» дивляться зверху вниз, а й робить його взагалі малоприйнятним для посади лідера в сучасній Росії — країні, де погане виховання, хамство, матірщина та пияцтво зведені в ранг цінних рис національної ментальності. І хоча Медведєв подеколи намагався вдавати з себе хлопчика-хулігана, виходило це в нього неприродно.
Медведєв не має значних родинних або дружніх зв’язків з великим бізнесом, які могли б допомогти йому в боротьбі за владу. Дуже мало впливові люди в Росії зобов’язані йому своїм успіхом, і серед них практично немає тих, хто просто приречений його підтримувати для своїх подальших підприємницьких успіхів.
Дуже мало таких слуг, які не вважали б себе розумнішими за свого господаря. І дуже мало таких слуг, які таємно не мріяли б помінятися зі своїм господарем місцями. Тому дуже важливо, що Медведєв досить розумний для того, щоб зрозуміти — в боротьбі за владу проти Путіна він шансів не має. Тому він не зробить необдуманих кроків, які можуть увергнути Росію в непередбачувану ситуацію, а йому самому, зрештою, жодних дивідендів не принесуть, а можуть лише знищити всі його особисті досягнення.
І нарешті, Путіним створені майже ідеальні умови для роботи російських спецслужб на території Росії; вони мають значний вплив на всіх рівнях як політики, так і економіки й активно підтримають свого «духовного батька» в разі потреби.
Добре знаючи все це, Путін міг цілком спокійно спостерігати навіть за тими діями та заявами, які, цілком можливо, є «самодіяльністю» президента, не погодженою з «національним лідером». Путін знає, що серед більш-менш впливових росіян у нього є противники, але головна небезпека для нього — це не особисто Медведєв.
Путін спокійно слухав деякі досить різкі заяви Медведєва й тому, що йому було зрозуміло: демократична й навіть ліберальна риторика Медведєва до реальних змін у Росії привести не може, зате з симпатією сприймається на Заході. Західним «демократам», які роблять бізнес у Росії або разом з Росією, легко виправдовуватися перед своїми настирливими борцями за громадянські права, засуджуючими путінську Росію, використовуючи Медведєва як демократичну проросійську рекламу.
Як розумна людина Путін не міг не бачити, що двоїста риторика російської влади не лише допомагає Росії на зовнішній арені, а й не завдає шкоди всередині Росії. І «закоренілі совки-сталіністи», й прибічники романовської монархії й ліберал-патріоти чують від двоголової й двоязикої влади те, що хотілося б чути їм усім. Це створює у громадян Росії ілюзію об’єднання у владі авторитаристів-консерваторів з лібералами, такої собі «загальнонаціональної згоди», й цим розширює електоральний сектор нинішньої влади. Щоправда, багато росіян не вірять у реальне суперництво президента та прем’єр-міністра й називають нинішню владу режимом Путіна.
Урешті-решт, Путін вирішить питання про наступного президента з максимально можливою вигодою для себе особисто, хоч би як виглядало остаточне рішення. Варіант політичного розлучення за типом Ющенка-Тимошенко наразі Росії не загрожує. У боротьбі за владу та за здійснення своїх планів Путін незрівняно сильніший за Ющенка, а Медведєв набагато мудріший за Тимошенко.
Поза сумнівом, Україна була зручним об’єктом для використання як Путіним, так і всією російською владою професійних якостей спецслужбистів на всіх рівнях. Зрив просування України до НАТО, повний політичний розгром Ющенка та його прибічників, газова угода Тимошенко й Харківські угоди Януковича — ці успіхи Кремля пов’язані не лише з бездарністю (або, цілком можливо, зі зрадою) деяких українських політиків, а й з талантом Путіна як професійного розвідника, а також з активними діями російських спецслужб.
Система національної безпеки України явно дає величезні збої, й це може призвести до подальших поразок нашої країни. Можна з упевненістю передбачити: на «українському фронті» Росія й у подальші роки вестиме потужний наступ, і в антиукраїнських операціях злагоджено діятимуть і російські політики, й економісти, й артисти, й кримінал, й, звичайно, спецслужбісти, при цьому останні — під найрізноманітнішим прикриттям: від працівників «культурних центрів» і консульств до люблячих родичів і приятелів, які приїжджають погостювати до України або запрошують в гості до себе.
Дуже часто об’єктом інфільтрації з боку спецслужб стають екстремістські й радикальні організації та групи; надалі вони використовуються дуже різноманітно — від тероризму до дискредитації певних ідей. Пригадаємо, якщо Росія планувала починати воєнні дії в Чечні або інших місцях, то одрзу місцеві радикали послужливо здійснювали провокації, що надалі слугували формальним приводом для втручання й одночасно для зарубіжної реклами Росії на користь своїх дій. А найбільший чеченський радикал Радуєв після поразки Ічкерії несподівано опинився в Москві зі своїм помічником, після чого тихо й мирно помер (або нібито помер?).
Усе це вимагає серйозної розумової роботи більшості громадян України — на всіх рівнях. Той, хто і в нинішній ситуації все ще схильний приписувати багатьом українцям надмірну пристрасть до зловмисної конспірології, той ослабляє Україну — хтось не бажаючи цього, а хтось, можливо, й навмисно. Мені доводилося відвідувати різні країни, й можу засвідчити: пильність і спецслужб, і пересічних громадян навіть у ліберально-демократичних країнах набагато вище, ніж у нас, хоча вона зовні майже не помітна, й тому практично не заважає.
Хоч би хто переміг на виборах в «одній сусідній державі» — затята боротьба за незалежність України триватиме й надалі — зокрема й на таємному фронті. У першу чергу, нам доведеться відбиватися саме від цієї держави. Інтелектуальний читач зможе без зусиль здогадатися, яка її справжня назва.
