Порятунок України полягає в сильній владі центру (наприклад, президентській), тенденція розвитку до якої зараз і спостерігається. Однак дана сильна влада може бути реалізована тільки в руслі планового регулювання соціально-економічного життя суспільства, що, однак, навряд чи можливо на грунті процесу тотальної приватизації
Понад десять років тому, коли містами та селами України тріумфально крокувала національна ідея, що вирвалася з глухих катівень тоталітарного режиму, значна частина населення республіки, здавалося, була у захваті від запаморочливої перспективи здобути незалежність, звільнитися від оковів комуністичної імперії і розцвісти буйним цвітом на грунті національного самовизначення.
Скептики, однак, закликали не поспішати виходити зі складу союзної держави, котра є єдиною економічною зоною, в якій рука центру авторитарним чином десятиліттями узгоджувала господарські потужності, розвертаючи їх у безкрайньому просторі планової економіки у єдиний народногосподарський комплекс — колосальну національну корпорацію. Руйнування самодостатнього економічного організму, відділеного від світового економічного ринку «залізною завісою», загрожувало серйозними наслідками для економічно однобоких регіонів союзної держави. Можливість швидкої і безболісної інтеграції в європейське і світове співтовариство цілком виключалася: занадто нерівні були ділові партнери, і були потрібні десятиліття для того, щоб осколки імперії в економічних відносинах доросли до рівня більшості європейських держав. Вони, всупереч колишнім республікам СРСР, швидкими темпами рухалися до єдиної європейської держави — «Сполучених Штатів Європи», про які свого часу писав В. І. Ленін.
Прихильники національної ідеї висували не менш вагомі контраргументи, що переконують у тому що Україна просто приречена за короткий час влитися на правах рівноправного економічного партнера до родини європейських держав. Стверджувалося, що для цього в неї є всі можливості, не скористатися якими було б просто нерозумно: величезний потенціал росту аграрної сфери, пов’язаний iз наявністю величезних площ чорноземних грунтів, за запасами яких Україна займає одне з перших місць у світі. У 1991 році, коли обговорювалася можливість союзного договору, фігурувала листівка, випущена Бориславською міською друкарнею (Зам. № 430—500000), котра закликала бойкотувати союзний договір. У ній говорилося буквально наступне: «Кремль вважає, що без союзу Україна пропаде. Чи відповідає це дійсності? Прочитайте нижченаведені дані і зробіть власний висновок: виробництво найважливіших видів промисловості та сільськогосподарської продукції на душу населення у 1988—1989 роках. Серед ведучих європейських країн, таких як Великобританія, Італія, Франція, ФРН по видобутку вугілля, по виробництву залізної руди, сталі Україна займає перше місце, по видобутку нафти (включаючи газовий конденсат) і природного газу — друге, по виробництву електроенергії — третє, по виробництву цементу — четверте, по вирощуванню картоплі і виробництву цукру —перше, по вирощуванню зерна, зернобобових, по надоях молока і виробництву олії — друге, по виробництву м’яса — третє. Чому такий рівень виробництва ніяк не відбивається на нашому добробуті? Чи не тому, що більшість нашої продукції йде до центру? Кому в такому випадку потрібен союзний договір? Україна — одна з найбагатших країн світу, до революції вона годувала Європу...»
Крім вищесказаного прихильники національної ідеї могли б скористатися й аксіомою, яка говорить, що всі імперії рано чи пізно розпадаються, що усьому свій час... час збирати камені і час розкидати камені». Тому інтегративна тенденція європейських держав не виключає дезінтегративної тенденції республік колишнього СРСР.
Минуло більше десяти років з моменту подій, коли Україна скористалася правом на самовизначення і стала самостійною державою. Ми не будемо оцінювати правомірність цього кроку: історія завжди права, вона не терпить умовного способу, тому всі міркування з приводу того, що було б, якби Україна не виходила зі складу союзної держави, гіпотетичні й непродуктивні.
Що ж сталося за ці десять років? Україна поступово і невблаганно наближалася до безодні економічного краху, котрий, як стверджують песимісти, вже не за горами. Багато в чому унікальний людський, природний та економічний потенціал України виявився незатребуваним, і за багатьма показниками вона тепер плететься в хвості всіх розвинених країн світу і деяких країн, що розвиваються. Чому це сталося?
Одна з азбучних істин економічної теорії полягає в тому, що соціально-економічний розвиток держав підкоряється хвильовому принципу, тобто фіксує підйоми і спади у зміні відповідних соціально-економічних параметрів.
Можна говорити про два полярні стани співтовариств (і взагалі будь-якої живої системи): відкритий, хаотичний (економічний, або капіталістичний) і закритий, стагнаційний (політичний, або соціалістичний), що послідовно переміняють один одного. Перехід від одного соціально-економічного стану до іншого супроводжується переходом через «точку біфуркації», яку можна назвати періодом безчасся.
Тоталітарно-ізольований, закритий стан (подібно до натурального господарства або тоталітарної держав) є початковим етапом економічного розвитку будь-якої країни. Даний стан має певні характеристики — протекціонізм та планове регулювання економіки. Так на початкових етапах промислового становлення Англія, США, Японія використовували політику протекціонізму: уряд регулював рівень заробітної плати, умови праці, тарифи, котрі захищали сільське господарство та промисловість. Встановлювалася заборона на експорт устаткування й еміграцію кваліфікованої робочої сили.
Стан ізоляції рано чи пізно неминуче змінюється станом відкритості, коли країна починає процвітати, а її протекціоністські бар’єри відмітаються. Люди починають більше працювати, а країна переходить у дискретний, атомарний стан вільної конкуренції, до анархії, економічного «хаосу», що виступає, як учить сінергетика, найважливішим чинником економічної рівноваги. Однак згодом продуктивна і робоча активність поступово падає разом з насиченням базових потреб людей, які починають менше працювати і більше споживати. Наступне падіння економічної активності примушує людей відкладати гроші на «завтрашній день». Настає період стагнації, економічна тенденція розвитку держави починає змінюватися політичною.
Якщо говорити про стан стагнації, то її рушійними силами є бюрократизація політичного й економічного життя, бажання створити деякі переважні умови для тих чи інших господарських організацій, обмеження конкуренції та монополізм. Стагнація йде слідом за падінням темпів економічного росту: коли промисловий лідер відходить на другорядні позиції, це призводить до росту інфляції, національної ізоляції, протекціонізму, економічного націоналізму, котрий йде на зміну міжнародній кооперації. Коли ж країна починає програвати в економічній конкуренції, і при цьому має достатню економічну міць, вона може розв’язати війну зі своїми економічними суперниками.
У стані стагнації, припинення економічного росту багаті країни перестають розвиватися, оскільки в них спостерігається орієнтація на споживання, а посилення тенденції до споживання призводить до розвитку сфери послуг, спостерігається ніби процес «деіндустріалізації».
Таким чином, разом зі збільшенням багатства, держава починає втрачати активність і прагне до збереження зайнятих позицій. Для цього вона вдається до протекціоністських бар’єрів з метою збереження робочих місць і зниження конкуренції на внутрішньому ринку. Однак подібна тенденція бумерангом вражає цю державу. Тобто, після стану економічної стабілізації, який підтримується на основі конкуренції і ринкового «хаосу» (що примушує людей багато працювати і багато виробляти), має місце зміна даного стану, коли інтенсивність праці та темпи економічного росту починають падати. Тут на перше місце виходить бажання безпеки, спостерігається крен убік політики (юриспруденції, бюрократизації). При цьому запановує політична тенденція розвитку суспільства, котра орієнтується на забезпечення соціальної справедливості, законності, влади, у той час як економічна тенденція орієнтується на підвищення ефективності виробництва, на його оптимізацію.
Як бачимо, економічні і політичні цілі не збігаються, тобто можна говорити про економічну (праву) і політичну (ліву) тенденції розвитку суспільства.
Потрібно СКАЗАТИ, що економічне мислення політиків сфокусоване в основному на періоді між виборами, однак діяльність, що орієнтується на прискорення темпів економічного росту і підвищення продуктивності праці, часто вимагає більш тривалих термінів для її реалізації, що посильно тоталітарним режимам.
Подібне розміщення соціально-економічних сил відбивається на політичних тенденціях суспільного розвитку. Можна говорити про праві (економічні), ліві (політичні) сили і центристів. Праві характеризуються прагненням до соціальної асиметрії, соціально- політичного «хаосу», їх гаслом є «свобода для кожного», тобто стан соціальної дискретності. Ліві ж, навпаки, прагнуть до соціальної симетрії, спаяності, ізольованості, їхнє гасло — «справедливість для всіх». Центристи інтегрують позиції правих і лівих. Прототипом правих, лівих і центристів можуть слугувати три мети Великої Французької революції — свобода, рівність, братерство. Остання мета характеризує центристів, які прагнуть примирити принципи свободи і рівності, тому що саме на основі братерства (споріднення) досягається соціальний баланс прагнень до свободи і рівності всіх членів суспільства. Це ілюструється первіснообщинною родовою суспільно-економічною формацією — «бідним (злиденним) Комунізмом».
Отже, становлення будь- якої держави починається з ізольованого-тоталітарного, політичного, соціалістичного, «лівого» стану, який цементує суспільство на основі певних ідеалів (монархія, націоналізм, комунізм та ін.), котрі відповідають соціально-економічному рівню розвитку цієї держави. Далі тоталітарне суспільство неминуче розпадається, у ньому запановують капіталістичні тенденції розвитку, і воно переходить до відкритого, економічного, капіталістичного «правого» типу суспільного устрою. Однак цей відкритий динамічний стан рано чи пізно опиняється в стагнації і політизується, перетворюючись на соціалістичне суспільство закритого типу зі збереженням деяких атрибутів відкритості (прикладом може слугувати суспільний устрій центристського типу Швеції). Далі знову виявляється тенденція до стану відкритості даного суспільства і воно «відкривається», інтегруючись до союзу подібних співтовариств — «Сполучені Штати Європи».
Тобто наш час характеризується спрямованістю до нового рівня економічної інтеграції, коли провiдні економічні країни шукають шляху до досягнення цілісного стану, котрий зможе забезпечити економічний ріст і рівновагу всіх держав. При цьому абсолютна міжнародна економічна інтеграція (необхідність якої все більше усвідомлюється широким колом економістів та політиків), яка спрямована до цілісної економічної структури планети за принципом «спільної долі», припускає, що країна з порівняно низьким економічним рівнем розвитку (така, як Україна) має всі шанси знайти для себе економічну нішу в міжнародній економічній системі, оскільки вона може займатися тим, що більшість розвинених країн вважають для себе невигідним.
Які ж висновки можна зробити з усього вищевикладеного? Україна раніш покладеного терміну прагне ввійти до стану капіталістичного відкритого суспільства, не маючи для цього відповідних соціально-політичних умов. Після розпаду соціалістичної імперії Україна виділилася в самостійну державу, котра практично не має історичного досвіду незалежності. Тобто Україна у плані державотворення почала з нуля. Для неї було б цілком природним почати сходження до економічного процвітання з тоталітарного режиму, планової економіки, протекціоністських бар’єрів. Приватизація та капіталізація українського суспільства, його рух до вільного ринку (принцип «свобода для кожного») призвели до розгортання стану відкритості, що поставило Україну в нерівні стосунки з відкритими західними суспільствами, обіцяючи їй долю їхнього сировинного придатка. Все це сприяло руйнуванню української національної економіки закритого типу.
Порятунок України полягає в сильній владі центру (наприклад, президентській), тенденція розвитку до якої зараз і спостерігається. Однак дана сильна влада може бути реалізована тільки в руслі планового регулювання соціально-економічного життя суспільства, що, однак, навряд чи можливо на грунті процесу тотальної приватизації.
У наявності унікальна історична ситуація, коли дві полярні тенденції суспільного розвитку — до відкритості і закритості — співіснують у рамках однієї держави. У таких умовах можливі три варіанти подальшого розвитку України: розвиток шляхами відкритого, закритого і «нейтрального» суспільства. Останній суспільний устрій центристського типу повинен сполучати сильну владу центру із сильною периферією, коли планова держава грунтується на економічній самостійності її суб’єктів. Саме до такого вищого типу державного устрою міг перейти СРСР, якби сполучив сильну владу метрополії із самодіяльністю периферії.
Однак, воцаріння центристського типу суспільного устрою в Україні зараз дуже проблематичне, тому що воно ускладнюється негативними моментами відкритого суспільства (один iз найбільш серйозних — корупція), котрі на Заході нейтралізуються позитивними моментами відкритого суспільства (один iз них — сильний «середній» клас), розвинути які Україна ще не встигла. В таких умовах можливе ще більше занурення в безодню економічної розрухи і розпад України на, принаймні, два осколки, захід та схід, iз наступним можливим приєднанням їх обох чи одного з них до іншої держави. Це ще один із ймовірних історичних підсумків розвитку України, до екстраполяції якого нас привів безсторонній аналіз ситуації, що склалася.
