Мій добрий друг, молодий талановитий учений попросив мене висловитися з приводу його статті (А. Зоткін. «Парламентська кардіограма», «День», №№6,7 за цей рік). Робота, виконана Зоткіним, гідна уважного аналізу та дискусії. Головне, це непопулярні міркування. В основі лежить науковий аналіз, спроби цілої плеяди дослідників зрозуміти, як розвивається політична система в країні і наскільки вона системна, як її поліпшити і чи можна. Автор бачить недосконалість системи і одну з головних її складових — ідеологічну кон’юнктурність, — якщо не продажність, і лівих, і правих.
Доречно розібратися, а що означає ліва соціалістична (комуністична) ідеологія без капіталістичних законів розвитку і правих ідей, що їх супроводжують? Досвід усього світу показує — ніщо. Бо щойно стверджувалася в «окремо взятій» країні «ліва» ідеологія без належної їй противаги, країна впадала в шизоїдну потребу знищити зародки власного, нажитого віками підприємництва і далі — реалізувати потребу прискореної індустріалізації на базі феодальної диктатури та кріпосних порядків. Щойно керівники забували свої ліві абсолюти, справи вмить налагоджувалися, як, наприклад, у Китаї в останні десятиріччя, в Радянському Союзі за часів НЕПу або в 70-ті рр., коли була можливість ринково-жорстко отримувати надприбутки (у 8—15 разів завищуючи ціни!) від продажу нафти за кордон.
У роки студентства, повіривши в те, що наявна наукова економічна складова в комуністичному вченні про більш високий рівень продуктивності праці за соціалізму в порівнянні з капіталізмом, я трохи було не вилетів зі стін Харківського університету. Вивчивши із задоволенням закономірності політекономії капіталізму, діставши оцінку «відмінно» і, будучи приголубленим за старання старим мудрим викладачем, я став такі ж закономірності шукати в політекономії соціалізму. Посилено вивчав «ленінські роботи» й дивувався: чому після приходу до влади В. Ульянов не зміг представити переконливе обґрунтування тому господарському механізмові, який повинен бути вищим за підприємницьку конкуренцію? Вищим — це означає, подібно до того, як вищезгадана була більш економічно ефективнішою, аніж феодальний примус селянина... Адже таке зіставлення — основа марксизму (історичного матеріалізму) і необхідна частина віри в прогрес. У результаті я не був допущений до іспиту з політекономії соціалізму і складав його з дозволу проректора університету. Таких випадків, коли я намагався чесно пізнати істину, в моєму житті було декілька. Кожного разу, вийшовши з бою внутрішньо переможцем, я отримував той урок, що не правильно думати правильно. Коли сьогодні я показую, що Україна обов’язково повинна мати виключно свій шлях розвитку, а мені вчорашні ленінці розповідають, як вони вірять у західну дорогу, я розумію: їм буде погано, якщо вони почнуть думати. Не інакше думати, а просто думати. Вагатися разом із курсом партії вони завжди вміли. Раніше ж вони не думали й прожили чудово.
Ну як можна припустити, що для України (та й для сучасності загалом, за великим рахунком) не придатний старий без додаткових дефініцій розподіл партій на ліві- праві? Але це ж не жарт часів царської армії: плутаєш повороти «ліворуч-праворуч» — повісь для орієнтиру «сіно-солому».
Розгляньмо визначення зі статті А. Зоткіна, тим більше, що вони походять із дуже розумних видань: « Хто такі ліві і праві в політичному спектрі? Ліві орієнтовані на відстоювання інтересів робітничого класу, на курс націоналізації промисловості, нетерпимі до ієрархічної структури суспільства та націоналістичної спрямованості політики. До правих зараховували тих, хто був опозиційний до лівої ідеології (комунізму, соціалізму та соціал-демократії). Ідеології правих політичних партій вміщували в себе елементи консерватизму, християнської демократії, лібералізму, а вкрай правих партій — расизму та фашизму. ( Короткий оксфордський політологічний словник. — Київ, 2006 )».
Отже, розуміння правих прив’язано до визначення «ліві». Ось, враховуючи особливості нашої історії, і займемося цим визначенням. Почнемо з націоналізації промисловості. До цього дня в працях дуже демократично і прозахідно налаштованих учених читаємо, що націоналізація й усуспільнення було основою створення радянської економіки. Але хіба відняття власності в більшості дрібних, середніх і великих підприємців у місті та селі, передача цієї власності у володіння нікчемній меншості правителів феодально-бюрократичного типу є націоналізація, усуспільнення? Що сталося в незалежних дослідників із логікою? Адже не стоїть ЦК КПРС на варті і не навіює істини Комінтерн, але зривати вигоди від розподілу влади простіше, аніж думати? Звичайно, В. Ульянов у таких випадках думав, помічав суперечності, бачив процес, який діалектично розвивається, знаходив конкретні особливості розвитку. А тут «кінь і трепетна лань»: дайте мені трошки побути біля буржуазного керма, трошки капіталістом, а то так хочеться називатися комуністом, що аж не виживу!
Зазначимо також, що «ліві» правителі спроможні створити дуже жорстко ієрархізовані співтовариства, а те що ці співтовариства створювалися не за майновою ознакою — надбання часу, а не комуністичних вождів. Чому так жорстко в цьому випадкові про компартеліту? Як дослідник, що написав одну з кращих робіт з елітології, А. Зоткін знає, що історично еліти все більш змінювані. Наскільки нові компартеліти СРСР «виросли» майново не ієрархізованими? Саме верхівка партії розпоряджалася 84 компаніями і сімома тис. банківськими рахунками за кордоном, лише на харчування кожного члена Політборо ЦК КПРС держава витрачала щомісяця 400 крб. (за ціни м’яса 1,9 крб. і хліба 0,2 крб. за кілограм), їх обслуговувало по три кухарі і подібне. Те, що партвласність була колективно-верхівкова, а не приватна, не спрощує ситуацію, а ускладнює, бо підкреслює ідеологічну продажність верхівки і ліквідацію нормальних економічних законів розвитку.
В. Ульянов завжди вигоди робітничого класу пов’язував із закономірностями капіталістичного розвитку, а не з їхнім порушеннями . Тобто йому й у сні страшному не приснилося б вважати, що робочій людині краще за феодалізму, ніж за капіталізму. Звичайно, якщо укладачі словника та іже з ними мали на увазі соціальну демагогію з приводу «інтересів робітничого класу» — тоді «клас», уперед! Відповідно, ніяка демагогія, ніякі робітничі їдальні на великих підприємствах, пайки та зарплати (безперечно, вищі, ніж у продажної повії-інтелігенції) не можуть спростувати той очевидний факт, що на практиці «ліві» гасла призводили до регулярних порушень історичних інтересів робітничого класу.
Використовуючи цю ж логіку та діалектику розвитку, говорячи про буржуазний націоналізм, Ульянов зазначає: ми бачимо всі вади буржуазних стосунків, але «марксисти не можуть випускати з уваги могутніх економічних чинників, які породжують прагнення до створення національних держав. Це означає, що «самовизначення націй» у програмі марксистів не може мати, з історико-економічного погляду, іншого значення окрім, як політичне самовизначення,... утворення національної держави», а «...єдність мови та безперешкодний розвиток є одна з найважливіших умов дійсно вільного та широкого» розвитку підприємництва (В.І. Ленін. «Про право націй на самовизначення»). Згідно з цими цілком демократичними доктринами в 20-х рр. у СРСР проводилася політика так званої коренізації, що для України означало насильницьку... українізацію, запровадження української мови та витіснення... російської. Політика втілювалася в життя не згідно з вигадками «нациків-оранжоїдів», «бендерлюг», «фашистських посіпак», а у відповідності з ухвалами ХII з’їзду РКП (б) і спеціальної наради з національних питань. Коли 1925 р. здалося, що процес українізації затягується, — а це загрожувало фундаментові нового суспільства, то було створено спеціальну Всеукраїнську Центральну комісію з українізації, яка ухвалила терміново провести ряд заходів для повної та остаточної українізації радянського апарату. Серед заходів комісії були курси з вивчення української мови, той, хто закінчив їх із негативною оцінкою повинен був залишити роботу. У Криму ж апаратники регулярно звітували, скільки осіб із їхнього середовища перейшло на мову національних меншин, включаючи татарську. Так-так... Це вам не титри українського кінопрокату, які заважають роздивитися на екрані високу кінокультуру. Хотіла б наша держава, то український переклад і титри легко стали б єдиним, що стосується мистецтва та культури в більшості демонстрованих фільмів.
Однак питання про інше, про діалектику, якою потрібно вміти користуватися. Націоналістична (не ультра-націоналістична, не шовіністична і не нацистська) спрямованість політики є надбанням будь-якого суспільства, яке бажає і ще може розвиватися (ну, пригадаймо хоча б Росію, яка воскресає разом із російським націоналізмом), а «ліві» до цього мають опосередкований стосунок. Вони цю політику прийматимуть чи ні в залежності від того, що допомагає їм вижити. Якщо ж конкретно наші комуністи такі послідовні, як це представляє А. Зоткін, то чи не допомогти їм повернутися до власних націоналістичних ідей. Рідний народ і робітники всіх країн, включаючи близьке зарубіжжя, від цього не постраждають, а отримають новий імпульс розвитку.
Звичайно, «наші товариші» разом зі всіма відьмами обскурантизму і «конотопською відьмою» в тому числі, знаючи всі ці тонкощі, можуть і далі «розводити» електорат, але як бути з тими, хто за гроші, виплачені через каси різних дослідних інститутів українською державою, міг би вже давно поправити ленінців, які збилися з ленінського шляху. Може, це дало б привід по-ленінськи їх покарати. А то розвели тут... буржуазну демократію.
В убогій країні, плануючи розвиток, для будь-якої партії так звані «ліві» гасла неможливо обійти, якщо це тільки не «найбільш прогресивна» в світі партія в процесі творення. Але ось звичайна українська партія приходить до влади, і починаються деякі об’єктивні труднощі. Річ у тім, що більшість економічних схем розвитку враховують населення лише як споживача (зробимо на цьому слові наголос для осмислення абзацу) виробленого суспільного продукту. Причина цього в тому, що економісти, як і раніше, не вміють враховувати сучасні якості населення, сприймають якість населення як складову смертність-народжуваність-здоров’я населення. А це минуле сторіччя, такий традиційний підхід особливо згубний для України, оскільки їй потрібно шукати свої шляхи, а не йти чужими.
Я готовий тут же розповісти, як повинен вчений структуризувати сучасні партії для вивчення політичних процесів в Україні. Але, боюся, це буде дуже великим подарунком для сонму плагіаторів.
Таким чином, наші дослідження, наші спроби побудувати українське демократичне суспільство повинні враховувати історичний досвід, але вони приречені на повну невдачу, якщо ми досвід перекручуватимемо на догоду готовим штампам, якщо не побачимо самозначимість свого конкретного досвіду в усій його своєрідності, і не знайдемо свого шляху. Минулого літа я познайомився з американським професором, який нині виконує в Україні високу наукову місію. Вразили його слова: «З того, чого нас вчили в українських школах борці за свободу 30—50 х,мало придатного для сьогоднішнього дня». Про це варто б було розмірковувати патріотам, застиглим на образах історично цінного, але все ж таки феодального, не цілком достатнього сьогодні патріотизму. Висока ідея свободи, патріотизму повинна бути наповнена новим економічним, загальнокультурним змістом. До виконання цього завдання дуже близька, як політична сила, БЮТ. Не може бідне населення стати учасником розвитку сучасного підприємництва. Не може бути довговічним і успішним сучасне підприємництво, яким інтернаціональним воно б не здавалося, якщо за спиною його немає власного народу. Це ази соціально-економічного розвитку, досліджені також і забуті комуністичними ідеологами. Може, комусь і здається, що Ю. Тимошенко все робить лише для себе, для власного збагачення, приховує прибутки, розводячи народ на популістських гаслах. Я ж бачу мужнього патріота, який помиляється, але талановитого політика.
Не знаю, чи штудіював діалектично роботи В. Ульянова з національного питання В. Янукович чи він просто перейнявся розумінням честі, але я пишався тим, що з вуст прем’єра звучала чітка українська мова, що Партія регіонів починає бути не просто партією олігархів, а буржуазно-демократичною партією моєї країни, сповідаючи загальнолюдські цінності, а значить, ставить питання про якість життя населення, вдається до «лівих» гасел. Нехай під тиском обставин, але не за ухвалою ж ЦК. Так, Янукович обслуговує буржуазію, але буржуазію моєї країни, буржуазію, на яку ми так довго чекали, без якої, як запевняв В. Ульянов, нереально думати про світле майбутнє. Тут я трохи спрощую виклад, але факт — уперта річ, як написав А. Зоткін. Партія регіонів — це наше спільне надбання, партія нового часу, це частина нашої демократичної культури.
Не відомо, які образи вживав Ден Сяопін, коли осмислював новий шлях Китаю 79-го. Радянські коментатори точно не могли тоді говорити, що він порівнював новий шлях країни з котом, який повинен ловити мишей. Кота пізніше пригадали, коли познайомилися in vivo з дрібнобуржуазною ідеологією. У Радянському Союзі на такому рівні про котів не говорили. Говорили про корів, які не дають молока, але дадуть у зв’язку з рішеннями чергового з’їзду партії. Так ось, значить, дуже давно наші політичні оглядачі розповіли, що Ден Сяопін вважає, що не важливо, якого кольору корова: червоного чи білого, важливо щоб вона давала молоко. Хоча на з’їздах компартії Китаю Ден заявляв про відданість політиці диктатури пролетаріату. У нашій країні на цьому й закінчився «глибокий» аналіз ситуації, хоча окремі роботи з боку вчених-комуністів, які кличуть країну до конкуренції «з кращими зразками світової» (тобто, читай, капіталістичної) продукції, були. Але партеліта цього не могла допустити. Чому? Ідеологія? Я завжди дивувався, наскільки ідеологічно вивірено міркував, наприклад, Микола I, який розстріляв декабристів. Звідси: геть голу ідеологію, діяв більш глибокий механізм: потрібно було еліті не допустити зміну... еліти. А ви все про робітничий клас. Отже, панове, був потрібен розпад країни.
Тепер у нас іде пошук українського шляху, коли враховувалися б інтереси підприємців, організаторів виробництва, людей найманої праці, вчених (останнє сумнівне) — всіх, хто з 1917 року не міг, не мав можливості через відсутність реальних механізмів відстоювати свої права. Зовсім нещодавно прав не мали ні ті, ні інші за абсолютно стрункої партійної ідеології. А ось допуск «розброду та хитань» приніс успіх дуже багатьом країнам, щоб цього не помітити.
Значить, проблема зовсім не в тому, щоб дотримуватися полярності партій, а в тому, щоб знайти український спосіб реального розв’язання соціальних конфліктів, дотримуючись законів соціально-економічного розвитку або демографо-економічних законів. Поки що враження таке, що чим менше нашій українській корові будуть заважати різними старими догмами, тим швидше вона почне давати молоко.
