Останнім часом наше суспільство накрила справжня повінь невігластва — в побуті, в медицині, у світогляді тощо. Причинами цього стали різке падіння освітнього рівня людей, зубожіння цілих верств громадян і маргіналізація наукової інтелігенції, яка зі специфічного, але по-своєму підтримуваного державою прошарку за часів СРСР перетворюється на упосліджену соціальну групу, існування якої не помічають ані еліти, ані медіа.
Наслідки домінування невігласів у країні ХХІ століття, перевантаженій складнотехнічними об’єктами, уже за кілька років неминуче проявляться не лише в остаточному зникненні професіональних інженерів та медиків, а й у численних техногенних катастрофах різного рівня. На жаль, чинна влада фактично нічого не робить для того, щоб запобігти такій перспективі. А серед науковців та освітян ходить сумний жарт: сьогоднішнє Міністерство освіти і науки (яке за логікою мало би протистояти невігластву) в нас варто перейменувати на Міністерство ліквідації освіти і науки. Показово, що це міністерство й не думало заперечувати, коли й без того мізерні кошти на фундаментальні та прикладні дослідження в університетах цього року скоротили ще на 11%.
Занепокоєння кожної нормальної людини викликає й загальна ситуація в гуманітарній сфері. VІІІ з’їзд Українського фізичного товариства — фахової асоціації науковців та викладачів фізики — у своїй резолюції нещодавно записав: «Ухвалення нового мовного законодавства, проти якого заперечували провідні науковці НАН України та університетів, уже призвело до суттєвого скорочення сфери використання української мови у сфері науки та освіти. За таких умов УФТ вважає своїм завданням сприяння розвиткові сучасної української наукової термінології, збереженню української мови як робочого інструмента наукової праці, викладання фізичних дисциплін і популяризації наукових знань».
Мова про це тому, що останнім часом усі ми дедалі частіше зіштовхуємося з іще одним проявом суспільного невігластва, точніше маніпуляції на невігластві мас: із довільним пересмикуванням понять у лексиконі владних еліт. Сьогодні в середовищі правлячої партії та її вірних спільників — комуністів стало модно таврувати «фашизм». Одеський мер навіть оголосив про створення якихось «загонів самооборони» з боротьби проти «фашистів».
Не сумніваючись у серйозності намірів пана Костусєва викорінити «фашизм» у довіреному йому місті, заради наукової точності все ж поцікавмося: хто такі «фашисти»? Академічний «Словник української мови» (т. Х, 1979) роз’яснює: це «прихильники фашизму, члени фашистської організації». Трохи вище подано в ньому й дефініцію «фашизму»: «політична течія, що виникла в капіталістичних країнах у період загальної кризи капіталізму й виражає інтереси найбільш реакційних і агресивних сил імперіалістичної буржуазії, а також терористична диктатура монополістичного капіталу, для якої характерним є розгнузданий шовінізм, расизм, знищення демократичних свобод, розв’язування загарбницьких воєн».
Сучасний «Універсальний словник-енциклопедія» (виданий із благословення Міністерства освіти і науки 2003 р., отже, за президента Л. Кучми і прем’єра В. Януковича) дає дещо інше тлумачення: «Фашизм — тоталітарна форма правління, запроваджена в 1922 році в Італії Беніто Муссоліні. Передбачає диктатуру й культ вождя, підпорядкування йому політичної еліти, ліквідацію опозиції, парламенту, інститутів самоврядування і всіх нефашистських партій, втручання у всі форми суспільного життя при збереженні вільноринкового господарства і приватної власності. Сучасним виявом фашизму є неофашизм».
Зрозуміло, що можливе й застосування слова «фашисти» в розширеному тлумаченні — щодо будь-якої сили, яка хоче встановити диктатуру й культ вождя, ліквідувати опозицію, парламент, інститути самоврядування й усі інші партії, намагається втручатися в усі форми суспільного життя.
Наскільки ж коректно називати «фашистами» тих одеситів (та інших мешканців східних і південних регіонів — ситуація в Луганську, Харкові чи в Криму сьогодні мало відрізняється від одеської), які мають нахабство не лише тихенько розмовляти своєю мовою десь на кухні (це влада, може, й стерпіла б), а ще й «зухвало» заявляти про невід’ємне право отримувати цією ж мовою шкільну та вищу освіту, послуговуватися нею на роботі й у спілкуванні з місцевою владою, чути її в театрі й у кіно, купувати нею пресу тощо? (За свідченням одеських колег, тамтешня влада уже сприймає позапартійного, але принципово україномовного університетського професора майже як активіста «Свободи».)
Це кожен читач вирішить сам для себе. Очевидним є одне: цих людей складно оголосити «розгнузданими шовіністами» (у сенсі тлумачення «Словника української мови»). А ось ті, хто сьогодні пильно стежить, аби на газетній розкладці в Одесі не з’явилося, боронь Боже, бодай одного україномовного видання (чи аби мерові не подали на розгляд бодай одного україномовного документа — таке, за повідомленнями преси, пан Костусєв рішуче заборонив, ще тільки заступаючи на посаду), підпадають під означення «розгнузданих шовіністів» на всі сто відсотків. Якщо, звісно, той, хто оцінює, наділений бодай мінімальною об’єктивністю.
Можливо, наш читач водночас замислиться й над тим, чи не нагадує йому наведений вище перелік із «Універсального словника-енциклопедії» (установлення диктатури і культу вождя, ліквідація опозиції, парламенту й інститутів самоврядування, втручання в усі форми суспільного життя тощо) повсякденну практику діяльності тієї відомої усім політичної сили, із середовища якої сьогодні найчастіше лунають заклики «боротися з фашистами»? І якщо цей читач наділений бодай мінімальною здатністю аналізувати, то він неминуче скаже: так, нагадує. Напевно, йому на думку тоді спаде й слово, яким словники окреслюють таку сукупність ознак.
Але перш ніж замислитися над цим, цей читач муситиме насамперед відкрити словники, аби з’ясувати для себе точні значення слів. Той, хто сприймає слова просто на рівні емоційно забарвлених ярликів, замислюватися ні над чим не буде. То, може, влада й культивує невігластво цілком свідомо — аби небажані питання просто не спадали на думку людям?
