«День» продовжує знайомити своїх читачів із думками безпосередніх жителів наметового містечка. Учасникам нинішніх акцій поставили запитання: що вас примусило взяти участь у протестах; якою ви вбачаєте Україну через десять років; чи відповідає дійсності заява про розкол України?
Марія ІВАНОВА, 18 років, Київ, студентка:
— Мене змусила вийти на вулицю неправда, яка чинилася під час передвиборної кампанії. Наприклад, моя мама (росіянка за національністю) боялася голосувати за Віктора Ющенка, тому що про нього розповідали як про націоналіста. Вона була налякана, що нова влада може її депортувати до Росії. Зараз вона змінила свою думку. А всі міфи про фашизм чи націоналізм опозиції дуже легко руйнуються. Необхідна лише об’єктивна інформація. Однак передусім і мене, й моїх рідних та друзів обурив факт фальсифікацій на виборах.
Сьогодні українці нарешті відчули себе єдиним народом. Знаєте, у Гегеля є думка про те, що людина є частиною абсолюту й вона ідентифікує себе, тільки пізнаючи Всесвіт. Так само кожен українець пізнає себе через пізнання всієї нації. Українці, справді, почували себе досить розрізненими. Моя бабуся, яка проживає на Рівненщині, підтримувала Віктора Януковича. Однак є так само багато людей, які голосували на Сході України за Віктора Ющенка. Тому проблема розколу держави, за великим рахунком, штучна, надумана. Україна єдина, й доказом цьому є сьогоднішній Київ, де разом стоять і одесит, і житомирянин, і донеччанин, і львів’янин.
В України дуже великий потенціал. За рівнем свого розвитку з часом вона не поступатиметься жодній країні Європи. Після цієї події, після нашого об’єднання на Майдані в українців велике майбутнє. Принаймні як у народу.
Анатолій СИДОРУК, Харківська область, 36 років, фермер:
— Я впевнений, що якби вибори проходили чесно, то 60% виборців у Харківській області були б за Ющенка. Але влада створила у нас «карусель» відкріпними талонами. І сталося так, що в нашому районі є одна дільниця, яка 53,4% віддала за Ющенка, інші — у межах 42—45%. Знаючи настрої людей, можу сказати: це нереально. Вони ж посадили держслужбовців і бюджетників (зокрема, я знаю про вчителів) і їздили з відкріпними талонами на всі виборчі дільниці області. Конфліктів між прихильниками різних кандидатів ми поки що не бачили, за винятком того, що було (у чому ми не сумніваємося) замовлення влади на заступника керівника районного штабу Віктора Ющенка. Його машину вночі у переддень виборів другого туру зупинили, а його самого побили. Елементарне залякування, яким влада намагалася продемонструвати свою силу. Щодо «політичних заяв» нашого глави облдержадміністрації Євгена Кушнарьова, то я упевнений, що він насамперед відстоював свої бізнес-інтереси. А його політична кар’єра, думаю, вже закінчилася, тому що йому цього не пробачать на будь-якому рівні.
Таїсія ВАВРИК, 43 роки, м. Харків, бухгалтер:
— Мене примусило приїхати до Києва бажання домогтися справедливості.
Це рішення було досить несподіваним. Чоловік ставиться до політики досить погано, каже, що це не жіноча справа. Але коли я почула результати виборів, то в мене просто не було слів — я розплакалася. Більше я не могла сидіти вдома. Поклала до сумки теплі речі, буханець хліба — й поїхала. Написала лише записку: «Я виїжджаю і повернуся тільки з перемогою!» У мене двоє дітей — 20 літня Катя та 17-літня Оленочка. Я навіть не встигла з ними обговорити своє рішення, це був поклик мого серця. Серце просто мало не розірвалося від болю. Точка кипіння є в усього.
На сході України дуже сильні стереотипи про Ющенка-націоналіста. Усе це сталося через відсутність альтернативної інформації. Її постійно приховують. Перед приїздом до Києва, я навідалася до своєї матері, яка живе в Краматорську. Знаєте, існує величезна різниця в настроях людей — там і тут. Відчувається, що вони продовжують жити за принципом «моя хата скраю». Там настільки холодні серця, настільки багато страху. У страху людина не може навіть висловити те, що думає.
Немає жодного розколу в Україні. Якраз у ці дні виявилося, хто є хто. Зараз у мене є суто жіноче чуття: якщо ми зміцнимося в своєму прагненні подолати неправду, то Україна справді стане дуже багатою. Як економіст я можу точно сказати, що багатство народу залежить не лише від природних запасів, а насамперед від працьовитості. І хоч як би намагалися українців посварити, зробити ворогами, ми будемо єдиними, ми повинні бути єдиними, щоб привести свою країну до благополуччя. Після того, як ми зуміли тут зібратися, ми стали ще міцнішими, ще сильнішими. Я тут познайомилася зі стількома людьми, що записала цілий блокнот адрес. Я запрошую в гості, мене запрошують у гості. Про який розкол після цього може йтися, ми тільки об’єдналися!
Тарас, директор малого приватного підприємства, 36 років, Львів, охоронець наметового містечка:
— Ми налаштовані оптимістично, твердо, віримо в перемогу, в те, що правда рано чи пізно переможе. Нас привела на Майдан віра в те, що Україна нарешті повинна стати незалежною, європейською, демократичною державою. У нас мирний страйк, ми нікого не зачіпаємо. Всі дуже дружелюбні, кияни нас дуже тепло приймають. Інших методів впливу на владу просто не існує. Ми ж не будемо ні з ким битися чи воювати. Наше діло — показати свою солідарність. Приїзд сюди — це поклик душі кожного. І в цьому легко переконатися, поспілкувавшись із мешканцями наметового містечка. Нас ніхто не скеровував, ніхто не наказував їхати. Ми приїхали власним автомобілем. У перші дні страйку був великий спротив влади щодо подібних поїздок у Київ. Багато автобусів зупинили на півдорозі, і люди виходили з автобусів і добиралися в Київ пішки, на попутках або таксі за власні кошти. Тут є люди з усіх регіонів, навіть кияни не можуть спокійно сидіти вдома перед телевізорами й не обмежуються денною участю у акції громадянського спротиву, а залишаються й на ніч. Звичайно, в містечку більше молоді. Але це не школярі. Це студенти, молоді підприємці, робітники. Дуже прикро, що деякі політики називають нас фашистами. Напевно, вони погано знають, що це таке. Боротьба за свою свободу — це не фашизм. Мені боляче це чути ще й тому, що мій дід чотири роки відсидів у фашистському концтаборі. І мені ніколи не була близькою ні націоналістична, ні тим більше фашистська ідеологія. Патріотизм — це інше. Патріотизм — це гордість за свою країну, свій народ, за людей, які зараз мужньо перемагають холод, які залишили свої домівки з тим, щоб до кінця відстояти своє право на життя без брехні, життя в заможній країні. Заможній — не лише з екранів телевізора, а реально.
Вікторія МУНТЯН, 44 роки, Кривий Ріг, інженер-технолог:
— Стосовно розколу на захід і схід, я думаю, що це неприйняття не в людей, а трохи вище. Я ніколи в житті до людей, які живуть у західному регіоні, не відчувала жодних негативних емоцій. Я одного разу була у Львові. Він мені дуже сподобався, і львів’яни мене нічим не образили. Напевно, спосіб життя в нас трохи різний. Ми більше прив’язані до місця, в нас є стабільна робота через те, що в нас промисловість більше розвинена. І люди, боячись втратити це місце, готові погодитися з будь-якими умовами. Вони не цікавляться політикою, «сплять». І варто лише мислячій людині відірватися від свого дивана, подивитися телевізор, почитати інтернет, вона одразу «прокидається», стає на бік Ющенка. Я спілкувалася зі своїми знайомими. Хто доклав хоч мінімальних зусиль до того, щоб дізнатися, що відбувається в країні, той став на сторону опозиції. Хто не поцікавився, ті продовжують вважати, що в країні є прем’єр-міністр, і він традиційно повинен стати главою держави. Стереотип. Це не неуцтво, це пасивність і небажання цікавитися. Але розмов про «бандерівців» я в Кривому Розі не чула. Я, наприклад, тут закохалася в людей, які приїхали з Західної України. Вони настільки грамотні політично, настільки готові за свою свободу боротися, що це викликає просто колосальну повагу. Причому треба припинити розмови про те, що це люди, яким нічого втрачати. Неправда, це люди, які мають бізнес, це студенти, люди, які поїздили по Європі та заробили там гроші... Вони хочуть нормально жити. У моїй сім’ї все почалося з того, що дві мої доньки пішли працювати до штабу Ющенка. Вони були спостерігачами, відстоювали інтереси, в які повірили. Зараз я в Києві сама, бо дівчат було страшно відпускати. Зірвалася, коли почула фразу «на дивані революцію не роблять». Зрозуміла, що треба їхати сюди. Адже весь цей рух склався з окремих людей, кожного з нас.
