Згідно з Конституцією України, до повноважень Верховної Ради належить «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики». Тому на будь-яку зовнішню критику щодо внутрішньої або зовнішньої політики України парламент повинен реагувати. До прикладу, якщо президент Російської Федерації Дмитро Медведєв виступає з подібною критикою, то свою відповідь мала б дати Верховна Рада, але цього, як відомо, не відбулося. Аналогічна ситуація і з прийнятим Держдумою Росії в першому читанні закону про використання російських військових сил за кордоном, а такі російські сили в Україні є — це Чорноморський флот Російської Федерації. Пам’ятаємо ми і про закиди президента Румунії Траяна Басеску стосовно Південної Бессарабії та Північної Буковини. Реакції від парламенту знову не було.
Але якщо представники народу мовчать, говорить громадськість. В даному випадку своє слово у відповідь російському керівництву сказала українська інтелігенція. «День» вже проводив опитування серед експертів (читайте «День» №165 від 17 вересня 2009 року), але сьогодні ми пропонуємо вам відповіді авторів звернення по дещо схожих питаннях: Які ваші особисті мотивації написання цього звернення? Чи вважаєте ви за потрібне паралельно або першочергово шукати підтримку у власного народу? Що ви очікуєте від вашої ініціативи — від країн-гарантів?
Мирослав МАРИНОВИЧ, перший проректор Українського католицького університету, президент Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету:
— Звичайно, забезпечення політичних інтересів України є обов’язком самої України. Але разом з тим, за допомогою звернення я хотів би нагадати головним державам світу про їх відповідальність. Бо важко уявити собі таку державу як Україна, яка б існувала у вакуумі, в будь-якому разі у світі існують геополітичні впливи. Отже відстежувати і регулювати ці впливи повинні найсильніших держави світу. Мене часом вражає механізм, який я називаю «психологічне витиснення». Скажімо, розмовляю я з німецькими політиками, які мені кажуть: «Чому ви постійно дражните росіян?... Говорите про Голодомор...». Німці, таким чином, шукають можливості підсвідомо звинуватити слабшого за те, що сильний розпоряджається. Німеччина вважає себе нездатною опиратися силі Росії, тому вона і шукає причину, щоб звалити все на Україну. Звичайно, я гіперболізую, але такий механізм має місце. Тому, головна причина мого звернення — це відповідальність підписантів.
Відсутність звернення до українського народу не виключає звернення до країн-гарантів або навпаки. Що стосується реакції держав світу, то я на неї і не очікую, хоча б тому, що до них звернулися люди не обтяжені посадою. Якби це зробив Президент Ющенко, тоді б вони були зобов’язані відреагувати. А очікую я більшої уваги до нас, більшої відповідальності за свої дії щодо України і розуміння того, що за їх діями в Україні слідкують.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України:
— Це не просто особисті мотивації, викликані якоюсь миттєвою емоційною реакцією, а доволі серйозні мотиви, базовані на аналізі політики вищої російської влади щодо України. Це, врешті решт, моя, як громадянина України, тривога за долі української незалежності.
Щодо мотивів. Всім очевидно, що Росія веде вже не один рік інформаційну війну з Україною. Давайте заглянемо на Петрівку й подивимося, які книги масовим тиражем продукуються в Росії, присвячені так би мовити, російсько-українським взаєминам, — як в історичному плані, так і в футурологічному. Деякі автори моделюють різного роду російсько-українські збройні конфлікти, розглядають Україну як ворога Росії, і єдиний вихід для цих прогнозистів — це російсько-українська війна. На жаль, це вже відбувається не один рік і для більшості громадян України є очевидним нагнітання з боку вищого керівництва, з боку Російської Федерації напруги у відносинах Росії з Україною. Чому за період нинішнього президента Росії кількість росіян, які вважають Україну недружньою державою зросла з 30% до 56% ? Адже це майже вдвічі!
Це результати соціологічного опитування, які були проведенні влітку 2009 року Київським міжнародний університетом соціології України та Левада-центром у Росії. Нам, передусім, Президенту Віктору Ющенку, дорікають не лише в верхах Російською Федерацією, але й свої «патріоти», зокрема, деякі кандидати в президенти України, що ми самі, тобто Україна, винні в погіршенні російсько-українських відносин. Коли б це було саме так, то чому ж ці соціологічні дослідження засвідчують: кількість українців, які вважають росіян дружніми сусідами виросла з березня 2008 по березень 2009 рр. із 88% до 93%. Отже, в Україні ніхто не формує суспільні настрої під кутом зору нагнітання недружнього ставлення до Росії. Нам в Україні «своїх» ворогів вистачає, які готові вірнопіддано вклякати перед нинішнім російським керівництвом. Але чому я про це зараз веду мову?
Звернення російського президента Дмитра Медвєдєва від 11 серпня цього року до українського Президента було спрямовано й до тих, хто ніяк не дочекається президентських виборів, аби продемонструвати перед північним сусідом готовність слідувати у фарватері російської зовнішньої (і не лише зовнішньої) політики. Вірніше, нинішньої російсько-імперської політики. У послані президента Російської Федерації чітко висвітлена думка, що Росію не влаштовує незалежний курс Президента України Віктора Ющенка, і вони чекають «угодного им» президента України. І чомусь ті, хто демонструє зараз, ще до початку президентської компанії, своє угодництво, не замислюється над тим, що це є втручанням у внутрішні справи Незалежної Держави. І що це є приниженням і їх, політичних керманичів країни, і приниженням народу, від імені якого вони виступають, і від імені якого вони збираються керувати державою. То чи можемо ми чекати від них, від тих, хто є реальним претендентом на посаду президента України, що вони, за винятком хіба лиш Віктора Ющенка, здобувши її, забезпечать курс Української держави, а не поповзуть на колінах до Москви, як це не раз вже було в українській історії. Тому ми звертаємось до країн-гарантів нашої безпеки, нашого суверенітету, а саме до тих, хто підписав Будапештський меморандум, підтвердити на спеціальній нараді ці гарантії.
Прикро визнавати, але, на мою думку, нинішнє українське керівництво не дуже сподівається на підтримку українським народом своєї діяльності. На жаль, влада в очах народу фатально скомпрометована, люди їй не вірять, і годі сподіватися, що ці настрої можуть найближчим часом змінитися. Інтелігенція, науково-технічна еліта, діячі культури, літератури, мистецтва це усвідомлюють і прагнуть якось сконсолідуватися для вираження своєї позиції щодо майбутнього розвитку своєї країни. Як і переважна більшість громадян України, інтелігенція прагне поліпшення стосунків між Росією і Україною. Це наш близький сусід, з яким ми жили (добре чи погано — це вже історія) багато століть поряд, і тепер, коли Україна є нарешті незалежною державою, ми хочемо, щоб ці відносини були дружніми, вибудувані на взаємоповазі, рівноправному партнерстві та дружбі. Хто сумнівається в тому, що так хочуть усі громадяни України? Ніхто! Тому інтелігенція, базуючись на цих настроях, розраховує на підтримку свого народу, щоб впливати на керівництво країни, аби воно чітко виразило свою позицію щодо забезпечення суверенітету України і проведення ним незалежного курсу. Особливо важливо, щоб українська влада діяла сконсолідовано, формуючи рівноправну, гідну великої європейської держави зовнішню політику.
Щодо реакції, якої ми сподіваємося від країн-гарантів нашої безпеки і незалежності, то ми сподіваємося, що така реакція обов’язково буде. Інша справа, в якій це формі проявиться — чи це буде спеціальна скликана міжнародна конференція, чи кожна з цих держав — США, Велика Британія, Франція, Китай і, сподіваємось, Росія — підтвердить свою позицію, сказати важко. Але проігнорувати наше звернення парламенти, уряди Європи та світу не повинні.
Мирослав ПОПОВИЧ, академік НАН України, доктор філософських наук, професор, директор Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України:
— Мої мотивації — це тривога за наші міждержавні відносини, зокрема, негативного ставлення населення Російської Федерації до України, на відміну від позитивного ставлення українців до росіян. Але причини мого звернення не лише особисті. Я спілкуюся з багатьма українськими науковцями, які, у свою чергу, теж виказують невдоволення нашими стосунками. Слід зазначити, що нагнітання ситуації з боку Росії, погано позначається на обох конфліктуючих сторонах, посилює агресивність, нерозуміння і закритість, сприяє радикалізації настроїв в наших суспільствах. На шляху формування образу ворога Росія просунулася набагато далі, ніж Україна, тому цивілізаційна загроза не потребує доведення. Зрештою, все це стало мотивом мого підпису під зверненням.
Що стосується звернення до українського народу. Я не уявляю собі, як це можна поєднати з дипломатією. Наприклад, подібне звернення до народу буде з боку Президента України, прем’єр-міністра або голови парламенту — це ж тревога, мобілізація всіх духовних, політичних і економічних сил. Тому, нормальним є форма діалогу. Я погоджуюся, що мало б бути звернення з боку парламенту, як законодавчого органу, який формує зовнішню політику країни. Бо Верховна Рада — це завжди щось більше, ніж просто юридична інстанція для затвердження певних документів. Парламент — це місце, де формується воля нації, тому він повинен був дати оцінку всім цим негативним явищам в наших стосунках. А оскільки цього не відбулося через недієздатність нашого законодавчого органу, ініціативу на себе взяла громадськість. Взагалі, коли громадськість бере на себе ініціативу — це нормально, це повинно сприяти покращенню відносин між Україною і Росією.
Чи буде реакція з боку країн-гарантів? Поклавши руку на серце, я не сподіваюсь на це. Навряд чи президент Медведєв, чи інші керівники Росії стануть розмовляти з групою українських інтелігентів. З моєї точки зору, мова взагалі не йде про якісь послання, адже це діалог між інтелектуалами усіх країн, в тому числі, тих, хто підписав Будапештський документ. Інша справа, що він, по суті, ні до чого конкретного не зобов’язує підписантів, бо це не є якась угода, де чітко визначені умови, за яких учасники повинні втручатися і проводити певні дії. Тому подібний діалог є довготривалою громадською акцією, яка спричинятиме серйозний тиск на уряди і на симпатії населення західних країн. Я переконаний, якщо до цього залучити широке коло західної громадськості, люди б нам симпатизували, оскільки ми не агресивні.
Ярослав ЯЦКІВ, академік НАН України, доктор фізико-математичних наук, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України:
— Особисті мотивації пов’язані з тією політикою, яку веде вище керівництво Росії по відношенню до інших суверенних держав, зокрема, й до України. По-перше, мене надзвичайно здивував приїзд патріарха Кирила, точніше, його виступи в України, оскільки, на мій погляд, це були виступи політика, а не духовної особи. Я у своєму житті мав змогу спілкуватися і з Іоанном Павлом II, і з патріархом Олексієм, і з нашими предстоятелями — Володимиром і Філаретом, і кожного разу я відчував, що розмовляю з духовною особою, послухавши ж виступ патріарха Кирила, в мене залишився неприємний залишок.
По-друге, звернення президента Росії Медведєва на адресу України мене теж здивувало. Президент такої великої держави не повинен дозволяти собі так виступати. Я нещодавно був в Москві та Казані, де мав зустрічі з російськими колегами-науковцями, і, варто сказати, вони стурбовані тією ситуацією, яка склалася на вищому рівні владної структури Росії. Але, незважаючи на всю цю шалену пропаганду проти України, вони розуміють, що діячі культури, науки... повинні поважати вибір громадян. Тому, як ми поважаємо вибір російських громадян, так вони повинні поважати й вибір українських громадян. Виходячи з цих причин, я погодився підписати це звернення і навіть вніс декілька правок в текст.
Попри те, що ми звернулися до країн-гарантів, наше звернення направлене і до українського народу. Але, ми живимо в реальному світі й розуміємо, що сподіватися на відгук від держав-гарантів не варто. Тому ті, хто підписав це звернення, мали за мету бути почутими представниками широких верств населення України. На жаль, тут теж не варто сподіватися на підтримку, але той, хто намагається сказати своє правдиве слово, повинен це робити — і тоді його неодмінно почують. Проблема України — це відсутність правди і тих людей, які можуть казати цю правду, яка б гірка вона не була. Все це призводить до того, що люди повністю зневірюються в політиках. Але, як би там не було, ті, хто підписав це звернення, мають повне моральне право говорити цю правду.
Також сподіваюсь, що наше звернення приверне увагу української інтелігенції в Канаді, США, Німеччині, Австрії, Франції... Ми не звинувачуємо в чомусь гріховному Росію, ми лише звертаємо увагу на те, що Україна хоче будувати ту державу, яку вона сама вимріяла.
