Двадцять років тому український народ виявив позицію і сказав «так» мріям багатьох поколінь — самостійній державі. Як часто підкреслює перший президент України Леонід Кравчук, за незалежність України проголосували навіть у Севастополі (57,07%, а по Україні загалом — 90,32%), і з цим не можна було не рахуватися — розпад Радянського Союзу був неминучим. Проте за ці 20 років багато що змінилося. На жаль, політики деградували (про що додатково свідчить проведене нами опитування на сайті «Дня»). Це підтверджує нинішня політична «кухня», а головне — настрій людей. Температуру в суспільстві можна відчути за протестами певних соціальних груп, недовірою до влади й політиків з боку громадян, публікаціями у ЗМІ, спілкуванням у соціальних мережах... Що і як змінилося?
Ростислав СЕМКІВ, директор видавництва «Смолоскип», літературознавець:
— Багато що змінилося якраз у бік глибшого національного самоусвідомлення. Можна пожартувати, сказавши, що один фестиваль «Країна Мрій» і один перегляд мультфільму «Тачки» українською мовою цьому дуже посприяли. Таких подій відбулося досить, щоб не допускати скептичних думок. І цей процес — процес глибшого самоусвідомлення як політичної нації — триває. Він, можна сказати, навіть перевищив реалістичні прогнози, та, очевидно, романтичних настроїв не породжує. Я не маю на увазі якийсь етнічний компонент. Бо, наприклад, патріотично настроєні кола прагнули швидшого переходу на українську мову спілкування.
Отже, я переконаний, що нині українці, як і двадцять років тому, знову проголосували б за свою незалежність. Незважаючи на економічну ситуацію, між іншим, значно кращу, ніж у 1990-х роках. Звісно, очікування були більшими, але певний розвиток навіть тут можна простежити.
Юрко ЖУРАВЕЛЬ, лідер рок-гурту Ot Vinta:
— У цьому усталеному виразі, мовляв, заслуговуємо на те керівництво держави, яке маємо, є певна мудрість. Однак ми не деградували так, щоб укотре не проголосувати за незалежність України. Очевидно, на тлі багатьох негативних процесів паростки нового й живого не такі помітні. Та все ж вони є. Частково вони в нас самих. Змінилися ми. Має спливти час, щоб відучитися гнути шию, на якій вже немає ярма. А це тривалий процес, який охоплює ментальний, психічний, емоційний рівні, національний характер. Урешті, що таке двадцять років незалежності після трьох сотень літ бездержавності? Це дуже мало.
Знаєте, я не люблю, коли кивають на політиків. Професіонали й недолугі є у всіх партіях. (Я особисто дружу із політиками з огляду на те, які вони люди. До слова, мої приятелі належать до різних ідеологічних таборів.) Для того, щоб постало громадянське суспільство, треба докладати зусиль. Воно й буде противагою можновладцям, їхнім часто конформістським рішенням.
Отже, я — за еволюційний шлях, котрий українці, власне, проходять. А, як відомо, еволюція — процес тривалий. Зате якісний.
ДО РЕЧI. У двадцяту річницю референдуму 1 грудня 1991 року Святійший Патріарх Київський і всія Руси-України Філарет, Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української греко-католицької церкви Блаженнійший Святослав і владика Іларій, єпископ Макарівський, вікарій Київської митрополії Української православної церкви проведуть зустріч із представниками інтелігенції, — повідомляє Центр дослідження визвольного руху. Подія відбудеться в Києво-Могилянській академії. За її підсумками буде оприлюднено спільно опрацьоване представниками УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ звернення щодо суспільної ситуації в Україні.
