Улюблене словосполучення керівництва УСПП "промислова політика" в перекладі звичайною мовою означає, що держава на свій розсуд вибірково пом'якшує "вовчі" закони вільного ринку для деяких підприємств або галузей. Утім, оскільки його спроможність робити це, як і безкорисливість потенційних "промислових політиків", викликають глибокий скепсис у кредиторів, офіційні особи воліють говорити про "пріоритетні напрямки", "захист виробника" або "стимулювання економічного зростання шляхом державних виробничих інвестицій"... Але хоч як називай таку "батьківську" турботу, вона небезпечна насамперед тим, що спотворює ринкові стимули й цим дезорієнтує всіх, хто на цьому ринку працює.
Аби ринок був ринком, потрібні свобода підприємництва, відкрита конкуренція, реальні ціни, стійкий курс валюти, законодавчо закріплена рівність підприємств перед законом... Однак якщо в цьому напрямку щось і робиться, то чомусь лише під тиском МВФ за шаленої протидії директорського корпусу.
Виявляється, дивитися ринковій правді в очі далеко не завжди приємно! Значно вигідніше їх "замилювати": наприклад, за штучно зменшених тарифів на енерґію підприємство, яке насправді виробляє менше, ніж споживає, може здаватися цілком благополучним і навіть отримувати доволі відчутний (у кишенях керівників) прибуток. Не дивно, що коли внаслідок фінансової стабілізації реальна економічна картина стала прояснюватися, вона виявилася досить-таки непринадною. Керівники, які з першими доганами та преміями усвідомили, що підприємство існує для того, щоб виробляти, ніяк не можуть примиритися з думкою, що країна тепер - це вже не тільки держава, але трохи й народ. І йому потрібна не будь-яка продукція, а тільки та, що краща й дешевша за вироблену конкурентами, при цьому доля виробника, який програв у конкурентній боротьбі, за великим рахунком не має нікого хвилювати. І це справедливо: за які це заслуги суспільство має утримувати виробництво, що не дає прибутку, виміряного в реальних цінах?
На жаль, саме такі горе-виробники мають чималу політичну вагу. Для Верховної Ради взагалі поняття "підприємство" й "виробник" тотожні. Однак галузева структура СРСР була неефективною серед іншого саме через перекіс у бік матеріального виробництва, особливо великих підприємств. Тому структурна реформа - це неминуче скорочення неефективної, передусім енерґоємної, промисловості за рахунок зростання сфери послуг.
Крім того, виправити такі вади соціалістичної індустріалізації, як зорієнтований на виробництво (а не на ринок) менеджмент і витратність, може тільки реіндустріалізація шляхом приходу в промислове виробництво зовнішніх інвесторів - іноземних або вітчизняних, що накопичили капітал у безпосередньому спілкуванні з покупцями, тобто в торгівлі. І от коли це питання постало на порядку денному, відбувся жорсткий реванш - під прапорами "промислової політики", "захисту виробника" та "державних інтересів".
Наприклад, ні для кого не таємниця, що завдяки ліцензіям на підприємницьку діяльність державні підприємства (або органи, що їх заснували) отримали можливість душити конкурентів - і активно нею користуються, наприклад у будівництві, освіті й на транспорті. Чого варті хоча б спроби "Київміськтрансу" витіснити зі столичних вулиць "маршрутки" або ліцензування недержавних навчальних закладів Міністерством освіти! З товарами теж жодних проблем: пролобіювати обмеження на імпорт, а заразом посадити кілька своїх людей у комісію сертифікації - і політики можуть скільки завгодно говорити про структурну реформу, але до справи не дійде.
Апофеозом цього реваншу стала ідея уряду в найкращих радянських традиціях запровадити диференційовані тарифи на електроенерґію (аналогічний принцип розрахунку орендної плати за приміщення вже було випробувано в Києві). Звісно, пільги мають надати "гігантам", а компенсуватимуть їх, як завжди, пересічні громадяни й решта підприємств. Будь-кому, хто знає реальну ситуацію, очевидно, що пільгова електроенерґія в кращому разі перепаде тим МП і ПП, які "дружать" із великим заводом, а нові тарифи буде застосовано до тих, хто наважився взятися за виробництво незалежно. У гіршому ж разі вона просто згорить ні за гріш. Агонію "динозаврів" подовжать ще на рік-два, їхні фактичні власники зможуть поміняти свої віли на просторіші, пролетаріат, піднісшись духом, дружно проголосує за послідовних захисників своїх інтересів... І що далі? Продукція "гігантів" - біржовий товар, його єдиною конкурентною перевагою може бути тільки дешевизна, якої можна досягти або за рахунок ефективних технологій (котрих немає, і за таких умов не буде: тим, хто повинен ними займатися, і без зайвих проблем непогано живеться), або за рахунок дальшого зубожіння країни.
Сумна доля чекає й на державні інвестиції для високотехнологічних виробництв, до яких обіцяє повернутися Президент: "інвестиції без інвесторів", навіть, ті, що видані під бізнес-плани, переважно потраплять до рук тих самих керівників, котрі вже не раз довели свою неспроможність. За умов загального погіршення умов виробництва (зокрема, в зв'язку з підвищенням тарифів на електроенерґію, вартості життя - дякувати захисникам "вітчизняного виробника" - та фіскального тиску), вижити зможуть лише ті, хто отримав ці державні інвестиції - тобто знову ж таки найбільші підприємства ВПК та базових галузей. Деякі з них, можливо, справді захочуть і зможуть використати дешеві гроші на технічне переобладнання та налагодження виробництва конкурентоспроможних товарів. Але, як свідчить досвід більшості країн, що проводили таку політику, в абсолютній більшості випадків виходить навпаки.
І найголовніше: які ж висновки зроблять для себе "суб'єкти господарчої діяльності" з таких починань? Головним героям, аби підприємство потрапило до переліку пільговиків для отримання інвестицій від держави, доведеться знов і знов іти кланятися. Ця навичка, як і раніше, важливіша за працю. Ображені - нові підприємці та громадяни - можуть зайвий раз переконатися, що держава була й залишилася для них ворогом №1, тому, щоб вижити, - треба ще хитріше її обдурювати, ще активніше купувати чиновників, а хто не згоден - ще швидше шукати собі іншої держави. А для МВФ політика є й буде мистецтвом можливого: виконуватимуться лише ті вимоги, які не зачіпають основ системи. Держава радше збільшить пенсійний вік або підвищить комунальні тарифи для населення, ніж поставить усіх підприємців в рівні умови, не зважаючи на вагу й походження.
Хоч би скільки галасували вітчизняні лобісти про необхідність "промислової політики", очевидно, що за наших умов вона призведе до ще більшого пограбування народу. І кредитори вимагають терміново створити рівні умови для всіх підприємств, бо справедливо побоюються, що його можливості й далі утримувати неефективні підприємства обмежені, чого не скажеш про апетити "гладких котів", пригрітих державою і зовсім не налаштованих ділитися з "електоратом". А таке поєднання може скінчитися в кращому разі по-болгарському, а в гіршому - по-албанському, що до їхніх (кредиторів) планів зовсім не входить, та й нам із Вами не дуже корисно.
