У психології є таке поняття, як «зона найближчого розвитку». Йдеться про те, щоб вчити дитину з невеликим випередженням у її розвитку, давати їй такі знання, які були б не тільки їй по зубах, але й змушували б іти на півкроку вперед, весь час підіймаючи планку досягнень, аби дитина тягнулася вгору. Але тут важливо не перегнути палку, цілі можна (і треба) ставити перспективні, але поточний матеріал давати такий, щоб він відповідав можливостям дитини. Інакше, особливо у разі невдачі, можна відбити весь потяг до навчання. Але тут у неявній формі закладено таку структуру навчання, що передбачає постійну зміну та оновлення матеріалу, який пропонується для вивчення. І при переході з класу до класу в учнів з'являються нові предмети та нові вчителі, які, відповідно, несуть і нові знання. Це важливий нюанс, до якого ми ще повернемося.
Спробуємо розглянути ситуацію з пропорційною системою виборів iз цього погляду. Цілком логічно виглядають аргументи противників цього закону. Як можна довіряти тільки партіям представляти долю народу, якщо в партіях складається близько 1% населення, і більшості партій (та їх партійним лідерам) не довіряє більша частина виборців? Як ми бачимо, в більшості провідних країн Америки і Європи, визнаних демократичними, використовується партійна система (хоч там свої проблеми з цією системою). Тобто для свого державного устрою в перспективі ми повинні це враховувати. Інша рiч, якщо для цього не визріли об'єктивні умови. Згідно з масовими опитуваннями, більшість населення ставиться негативно до багатопартійної системи. І з огляду на це закон треба впроваджувати, але не зараз, а пізніше, коли суспільство морально визріє для цього. Але як би при цьому ми не уподібнилися до героя роману Марка Твена «Принц і жебрак», тямущого хлопчика з вулиці, який волею випадку опинився у королівських палатах і не міг второпати, навіщо потрібна королівська печать. Він використав її для того, щоб розколювати горіхи. Хлопчик дуже здивувався, коли дізнався, що, крім цієї функції, цей предмет має ще якусь, важливу для функціонування суспільства.
Але згадаймо нюанс провідної ролі педагога (або Вчителя). Це передбачає, що для досягнення успіху учнем необхідні постійне оновлення ідей, які пропонуються йому, розширення його світогляду. Тих, хто вгорі, багато що влаштовує в їхньому житті, і міняти своє життя вони не збираються. Тому зрозуміле їх прагнення законсервувати наявне становище. Але чим влада відрізняється від школи: до школи щороку приходять нові учні, і їм можна буде знову давати той самий матеріал, для них цей матеріал буде новим, а для влади змінити народ важко.
Але в тому можуть бути переваги партійної системи виборів, що вона впроваджуватиме інститут відповідальності влади. Життя показує, що будівництво практично будь-якої сучасної держави на першій стадії не обходилося без етапу монополізації влади. Хтось, узурпувавши владу, здобуту в рамках існуючих законів, або не зовсім законно, або навіть зовсім не законно, проводив заходи щодо будівництва системи державної влади, яку потім намагався передати у спадок (такі приклади є і в сучасній історії). Партії дозволяють обмежити коло законних спадкоємців. Політика стає більш прозорою і передбачуваною для спостерігачів з боку (включаючи й народ). Тобто можна запроваджувати якісь правила гри — спільні для всіх, яких доведеться дотримуватися і найвищій персоні в державі. А що робити «улюбленцям» за такого розкладу, і любителі стрибати в останній вагон втрачають свій шанс, позаяк їм буде потрібен час для сходження на політичний Олімп і свої права доведеться відстоювати у відкритому протистоянні при свідках, дотримуючись законів? І тоді для спостерігачів головним показником уже буде не стільки сила (в суспільстві — це гроші), скільки Ім'я, насамперед, незаплямоване. І тому, попри всі зусилля Тимошенко, не може народ пробачити їй інформацію про її «темні» дільця. Те ж саме і в Росії, де «благі» справи хоч Березовського, хоч Гусинського не знаходять широкого відгуку в більшості населення. Добре ім'я, на відміну від голосів на виборах, не завжди купиш за гроші.
Назвемо ще кілька причин, які змушують владу більшою мірою схилятися до мажоритарної системи. Головна причина, і вона лежить на поверхні, — це те, що зберігається можливість ручного керування бюджетними фінансовими потоками. Знову можна буде підкидати ідею про коаліційний уряд і нічого не робити для її практичної реалізації, не допускаючи партій до прийняття рішень. Не всі звикли грати в команді і відповідати не тільки за себе, за свій обсяг роботи, але й нести відповідальність за вибір свого оточення, за своїх партнерів. Потрібно навчитися грати в команді, а це вимагає вироблення групових цінностей, колективного духу, що з нашим менталітетом (як національним, так і звичним управлінським) доволі складно. Значно простіше: «керівник завжди правий», але й за все відповідає, «моя хата з краю». Щоб відповідати не тільки за свої дії, потрібно мати абсолютно інший рівень особистої культури, це інша корпоративна етика та інша організаційна культура, на вироблення якої необхідний час.
По-друге, доведеться міняти методи роботи. Раніше доводилося в основному працювати «в індивідуальному порядку». У нашій країні можна на законних основах дезорганізувати роботу будь-якого підприємства, не несучи за це матеріальної відповідальності, тобто більшість депутатів-бізнесменів можна залякати поодинці. Але з партіями такі методи роботи вже не пройдуть. У партій, які пройдуть до парламенту, вже буде сила і ЗМІ (що не кожний окремо взятий бізнесмен може собі дозволити). За партіями спостерігає Захід, і це вже буде переслідування за політичними мотивами, а не економічними, і не грішки, які можна тримати собі у столі і по мірі необхідності десь років через п'ять витягати на світ Божий. Робота з партіями вимагає інших професійних умінь і взаємин, тут позиція тільки згори (як «справжній мужик») не проходить, потрібно буде урізноманітнити свій арсенал.
І по-третє, це турбота про людей, але не тих, хто на вулиці, а про тих, хто в коридорах влади. Що робити зі старими кадрами? Це справді проблема: віддані кадри вирішують якщо не все, то багато що. Але при цьому верховна влада стає заложником вибудуваної системи. Адміністративний ресурс породив «силу» Президента, але водночас він же починає виступати й його ворогом. Як тільки підлеглі застосовують силові методи (але «незграбні» або «не зовсім законні»), то страждає від цього насамперед авторитет, а отже, й сила Президента.
Зрозуміло, що більшості народу не до жиру, тому партії для нього — «річ у собі». Окремій людині здається, що конкретний депутат зможе вирішити якісь проблеми. Але це ілюзія. Яким ви уявляєте собі депутата, що репрезентуватиме інтереси кількасот тисяч окремо взятих людей, якщо кожен проситиме його про щось своє? У такому випадку він буде вирішувати інтереси людей, починаючи... (як ви собі думаєте, з чиїх?), звичайно ж, зі своїх. У тім-то й річ, що партійна система виборів краще пристосована для відстоювання інтересів суспільства загалом, а не окремих людей.
Зараз багато хто порівнює політичну рекламу з рекламою товарів, спробуємо й ми провести певні аналогії. Коли ми приходимо (усвідомили необхідність самим прийти!) за своїм політичним товаром, то в нашій країні потрапляємо — ні, не на ринок, а на базар, де все навалено в купу, перемішано, і кожний торговець хоче всучити нам свій товар. Партії в такому розумінні відповідатимуть окремим магазинам, де зберігається потрібний нам товар (але де за обслуговування і якість беруть дорожче). Та коли ви піднакопичите грошенят, ви зможете піти в один із супермаркетів, де, в принципі, товар практично однаковий, і ви будете орієнтуватися вже не стільки на товар, скільки на сам супермаркет, чим він для вас зручніший (погляньте на останні американські вибори). Ми ж намагаємося з нашого ярмарку, де кого тільки й немає, зробити ринок з одним господарем. І все одно починати треба з елементарного порядку, з чистоти. А щоб легше було орієнтуватися, потрібно розбити наш базар хоча б на ряди. Якщо риба гниє з голови, то давайте наводити порядок нагорі, щоб там була не безлика маса чиновників, де кожен сам за себе, а їхні політичні команди, які змагатимуться між собою за гласними правилами.
