Віктор Ющенко, Петро Симоненко та Віктор Янукович повинні замислитися над якістю своїх президентських кампаній. Вони виглядають буксуючими на місці. Про це, зокрема, свідчить основний показник — рівень підтримки їхніх кандидатур населенням. Він не змінюється з літа минулого року. Така стабільність результатів соціологічних опитувань навряд чи може слугувати власникам першого, другого та третього місця в рейтингу українських політиків мотивом для радості. Швидше за все, вона свідчить про те, що здійснювані ними зусилля не дають бажаного результату.
Результат для всіх трьох поки що полягає тільки в тому, що вони не втрачають електорат. За даними фонду «Демократичні ініціативи», який із жовтня 2003 року щомісяця визначають президентські рейтинги потенційних учасників виборів, кількість людей, які готові проголосувати за Ющенка, стійко зберігається в діапазоні 22—24% опитаних. Частка респондентів, які віддають свої голоси Симоненку, становить 10— 14%. За Януковича стабільно готові проголосувати 9—10%. Фактично коливання їхніх рейтингів не перевищують 3 відсоткової похибки репрезентативності опитувань. Тобто зміни або незначні, або їх узагалі немає.
Для політиків, сумарний рейтинг яких становить менше 50%, за 9 місяців до дня голосування це тривожна інформація. Для Ющенка вона означає, що йому не вдається зробити досягнутий ще в 2000 році відрив невирішуваною проблемою для конкурентів, й у другому турі його чекає серйозна боротьба з погано прогнозованим результатом. Для Симоненка та Януковича загроза полягає в тому, що вони можуть не вийти до цього туру.
Застиглий рейтинг викличе ще більше неспокою, якщо кожен із трьох політиків порахує, як багато сил він уже вклав у його підвищення. Це стосується Ющенка, який фактично розпочав кампанію ще весною 2003 року, коли зібраний у Києві «Нашою Україною» форум проголосив початок переговорів про висунення «єдиного кандидата від демократичних сил». Після цього блок Ющенка організував подібні збори у всіх обласних центрах, а після їх завершення зайнявся збором підписів на території всієї країни за збереження прямих виборів Президента. Симоненко, який окреслив свої президентські амбіції приблизно в липні минулого року, відтоді помітно збільшив публічну активність, ставши головною дійовою особою на телеекрані серед опозиційних політиків. А роботу Януковича, котрий займає прем’єрський пост у рік президентських виборів, цілком можна розглядати як боротьбу за право пересісти в крісло глави держави. Не випадково в своїй економічній політиці Кабінет Януковича намагається уникати будь-яких непопулярних рішень, роблячи ставку на наповнення бюджету й утримання цін.
Проте ні лідеру «Нашої України», ні лідеру Комуністичної партії, ні лідеру Партії регіонів не вдається завоювати симпатії нових виборців. Більш того, за підсумками минулого року вони потрапили до списку політиків, ставлення населення до яких погіршилося. За даними «Демократичних ініціатив», на початку січня рейтинг довіри Ющенку, що вказує на різницю між кількістю людей, які йому довіряють, та людей, які йому не довіряють, становив — 11 (повністю Ющенку довіряли 27% опитаних, зовсім не довіряли — 38%). Це на 5 пунктів гірше, ніж у січні 2003 року, коли його рейтинг дорівнював — 6 (довіряли 27%, не довіряли 33%). На 6 пунктів погіршився рейтинг Януковича: з — 24 в січні 2003 (довіряли 5%, не довіряли 29%) до — 30 в січні цього року (12% і 42% відповідно). Симоненко втратив 4 пункти: його рейтинг три тижні тому становив — 31 (15% довіряли і не довіряли 46% ) проти — 27 рік тому (17% і 44%).
Стагнація президентських рейтингів трьох політиків, що супроводжується зниженням довіри до них, спостерігається на тлі істотного економічного зростання. У 2003 році валовий внутрішній продукт України збільшився більше ніж на 8,5%. Економічні успіхи країни мали покращити ставлення громадян до влади, особливо до представників її правлячої частини. Ще в середині минулого століття американець Рей Файер запропонував формулу, яка дозволяла визначити результат президентських виборів на основі даних про доходи населення та інфляцію в передвиборний період. Його теорія підтвердилася більшістю виборів, які потім відбулися у США. В Україні ця методика не працює.
Чому? Причини може бути дві. Або виборці не розуміють, що роблять політики, або політики не розуміють, чого від них хочуть виборці. Що саме є проблемою для України? Аналіз кампаній трьох основних претендентів свідчить, що й те, й інше.
Ви знаєте, як у разі обрання президентом, Ющенко зможе обмежити вплив на політичні рішення великого бізнесу? Адже цей вплив він вважає слабким місцем правлячої коаліції. Які механізми розвитку торгівлі з Росією він запропонує замість Єдиного економічного простору, створення якого його команда критикує? Яким чином Петро Симоненко стимулюватиме зростання малого бізнесу, легітимність якого визнана в оновленій ідеології комуністів? Як він захищатиме свободу слова — одне з основних прав людини — необхідність дотримання якого КПУ декларує?
Навряд чи населенню набагато простіше зрозуміти, що робитиме президент Янукович. Виборці не дуже добре знають, чим він займається як прем’єр. Торішня урядова програма була набором декларацій, який мало хто пам’ятає. Рішення Кабінет Міністрів приймає, не пояснюючи причин і не пропагуючи наслідків, що робить малоймовірною їхню підтримку населенням. Автори просто не розповідають про це населенню. Без спеціального розслідування навіть людина, яка стежить за всіма новинами, не в змозі зрозуміти, на вирішенні яких завдань зосередився Кабмін, і що він для цього робить.
Не маючи в своєму розпорядженні достатньої інформації, що і чому роблять політики, та погано уявляючи, що вони зроблять у разі приходу до влади, виборець опиняється в скрутному становищі. Проблема не тільки в тому, що він не в змозі визначити, хто з політиків йому підходить. Проблема також у тому, що він позбавлений можливості контролювати дії свого кандидата після виборів, оскільки в ході кампанії той йому фактично нічого не обіцяв.
Це проблема не тільки виборців. Не виносячи на публіку заплановані рішення кандидати в президенти тим самим позбавляють себе мотивів обговорювати їх із населенням. Адже більше їм ні про що говорити. Досвід усіх країн із демократичним ладом свідчить, що розробка та пропаганда програми дій є найголовнішою зброєю в передвиборній боротьбі. Блискучим прикладом цього слугують вибори президента США, які уже стартували. Претенденти на висунення кандидатом від Демократичної партії мандрують зі штату до штату, доводячи на зустрічах з партійними активістами та по телебаченню, що і як вони зроблять краще за президента Буша. Щоб виграти підтримку штату, кожен із них повинен врахувати в своїх обіцянках місцеві настрої та потреби. В результаті переможець матиме програму, яку він обговорив із усією країною. А його генеральна битва з нинішнім президентом дозволить кожному американцю вивчити напам’ять їхні передвиборні обіцянки.
Відмовляючись брати до уваги цей досвід, претенденти на пост президента України схожі на солдатів, які йдуть у бій з дубинами та каменями замість високоточних автоматів. Це робить суперництво з одного боку первісно кривавим, а з іншого — малоефективним. Не маючи спільної теми розмови з виборцями, конкуруючі сторони більшість своїх виступів присвячують критиці особистих якостей опонентів. Ющенко говорить про аморальність влади, Симоненко — про проамериканську залежність Ющенка, а Янукович, хоч і не називаючи прізвищ, про те, що опозиція ставить палиці в колеса корисним ініціативам уряду.
Що з цього може винести виборець? Що всі політики породжують проблеми, а отже, нікому не варто довіряти? Що ніхто з політиків не може пояснити, як ці проблеми можна вирішити, а отже, голосувати просто нема за кого? За даними соціологів, саме це і відбувається. В опитуваннях «Демократичних ініціатив» найкращу динаміку «рейтингу» демонструє група виборців, які мають намір заповнити в бюлетені графу «Проти всіх». Це має стати застереженням для всіх учасників кампанії. Хоч кандидат «Проти всіх» ніколи не виграє президентські перегони, його посилення не відповідає нічиїм інтересам.
