Нещодавно Комуністична партія України звернулася з листом до всіх фракцій парламенту з проханням підтримати процедуру усунення Віктора Ющенка з поста Президента в порядку імпічменту. В умовах, коли Україну накрив вир світової фінансово-економічної кризи, що спровокував різке загострення всіх соціальних, економічних та політичних аспектів українського життя, тільки відвертий ворог може вимагати остаточної ліквідації інститутів вищої влади, які нині є останнім гарантом існування нашої держави. А саме цього і вимагає лідер КПУ П. Симоненко. Його партії не звикати до ролі зрадника, який вночі відкриває браму міста, що оточено ворогами. Але тепер КПУ робить те саме вдень — і не боїться жодної відповідальності. Власне, їм взагалі не звикати до такої ролі, оскільки весь час свого існування КПУ була не більше, ніж місцевим бойовим загоном іноземної політичної сили. На обслуговування інтересів останньої КПУ завжди витрачала всю себе, нехтуючи Україною, мов розмінною монетою.
Вже в перших рядках Програми КПУ, прийнятої ІІ (ХХХ) з’їздом партії 12 березня 1995 р., наголошується: «Виступивши як ідейна і організаційна спадкоємниця Компартії, яка діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 р., об’єднавши у своїх лавах переконаних прибічників комунізму, Комуністична партія України підхопила прапор боротьби за соціалізм в один із найбільш складних і драматичних періодів світової історії». У своєму статуті КПУ теж «вважає себе наступницею ідей і традицій Комуністичної партії України, яка діяла до заборони в серпні 1991 р.». Відомо, що КПРС мала жорстку ценралістську побудову як єдина союзна організація. Це поряд із «єдиним народногосподарським комплексом», «новою історичною спільнотою — радянським народом», армією і КДБ слугувало опорою влади Москви. Багатонаціональні республіканські парторганізації лише втілювали в життя керівні московські рішення. КПУ робила це від початку свого існування. Сталося так через те, що КПУ завжди виступала лише місцевим філіалом загальної Комуністичної партії. Не те що в часи СРСР, а навіть в умовах царської Росії про федералістський принцип побудови РСДРП(б) не було й мови.
Зокрема, секретар ЦК РСДРП(б) Я. Свердлов у листопаді 1917 р. попереджував: «Створення окремої партії української, хоч би як вона називалася, хоч би яку програму приймала, вважаємо небажаним. Тому пропонуємо не проводити роботу в цьому напрямку». 3 травня 1918 р. на засіданні ЦК РКП(б) під головуванням Леніна ідею створення Компартії України було схвалено. Однак пропонувалося її створення, як складової частини РКП(б), а повідомлення в пресі про незалежність Компартії України від РКП(б) зробити з тактичних міркувань, з огляду на умови діючих Брестських угод.
У липні 1918 р. І з’їзд Компартії більшовиків України КП(б)У, що відбувся у Москві під пильним наглядом ЦК РКП(б), ухвалив історичну постанову: «Об’єднати партійні комуністичні організації України в автономну в місцевих питаннях Комуністичну партію України, яка матиме свій Центральний комітет і свої з’їзди, але входитиме в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програми загальним з’їздам Російської Комуністичної партії й у питаннях загальнополітичних — ЦК РКП(б)». Остаточно взаємовідносини між РКП(б) і КП(б)У було оформлено на VIII з’їзді РКП(б), котрий постановив: «Повинна бути одна централізована Комуністична партія із єдиним Центральним комітетом... Всі рішення РКП(б) та її керівних органів підлягають беззастережному виконанню усіма відділеннями партії незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, литовських комуністів користуються правами регіональних комітетів партії і повністю підпорядковані Центральному комітету РКП(б)».
Пам’ятаючи, що «кадри вирішують все», Москва завжди докладала чималих зусиль, щоб наситити КПУ своїми надійними кадрами. Так у різний час на керівних щаблях КПУ опинялися відомі персонажі, яких можна вважати українцями лише з сумною іронією: Ворошилов, Картвелішвілі, Квірінг, Косіор, Крейсберг, Якір, Постишев та їм подібні. Для керівництва військами в Україну прибувають «українські комуністи» Єгоров, Сталін, Уборевич, Орджонікідзе, Фрунзе... У першому складі ЦК КП(б)У з 15 членів було тільки два українці. Один за одним змінювалися такі собі «українці» — перші секретарі ЦК КП(б)У: Молотов, Кон, Мануїльський, Квірінг, нарешті — видатний кат України Каганович. Тільки після смерті Сталіна 1953 року — через 35 років після започаткування ніби української Компартії — її нарешті очолив українець. Ним став перший секретар ЦК КП(б)У О. Кириченко.
Незмінний статус КПУ як чужоземної філії в Україні підтверджується не лише її потугами відновити єдину комуністичну імперію в якомусь начебто «оновленому» вигляді. Значно більше важить той момент, що КПУ і сьогодні сама себе відчуває часткою «єдиної ленінської партії», хоча цієї партії вже немає. Проте чи справді немає?
У своєму виступі на XIII з’їзді КПРФ, який відбувався під гаслом «В единстве мысли, воли и действия — залог нашей победы!», Симоненко почав із того, що «от имени Союза коммунистических партий — КПСС, коммунистов Украины примите сердечный привет...» Здавалося б, немає нічого особливого в цьому привітанні. Але ми недаремно навели офіційне гасло цього з’їзду іноземної Компартії, на якій Симоненко називав себе представником СКП. Адже мало хто знає, що СКП-КПСС, до якої входить КПУ, ставить перед собою за мету відновлення як КПРС, так і СРСР. Це видно з заяв політвиконкому СКП та президії ЦВК КПРФ: «Вместе с тем, мы не теряем цели восстановления единой Компартии по мере воссоздания единого Союза братских народов. На XXIX съезде КПСС временно, до воссоздания союзного государства, организована в Союз компартий. СКП-КПСС — это союз самостоятельных коммунистических партий, действующих на основе общих программных и организационных принципов».
Що ж запропонував Симоненко? «От имени коммунистов Украины предлагаю незамедлительно собраться в Киеве на конференцию СКП... Предлагаю в ближайшее время созвать исполком СКП-КПСС и обсудить возможные формы и методы нашей политической и пропагандистской работы в массах... Очевидно, что в рамках СКП нам нужен новый подход в координации наших практических шагов... Этого требует необходимость укрепления интернациональных связей и солидарности в поддержке компартий». І в кінці свого виступу Симоненко наголосив на своїй лояльності: «Российские коммунисты в авангарде нашей борьбы». Зазвичай так звітують про зроблену роботу та наступні завдання тільки агенти своїм іноземним господарям.
Ось що зазначається в статуті КПУ про цей СКП, від імені якого доповідав російським комуністам Симоненко: «Поскольку компартии в бывших союзных республиках ныне действуют как самостоятельные политические организации, КПУ выступает за их равноправный прочный союз, рассматривая его как необходимую предпосылку и могучий рычаг возрождения Союза братских народов. С этой целью она активно участвует в работе СКП-КПСС как один из ее равноправных членов». Але при детальному розгляді роботи цієї організації ми знову і знову бачимо механізм «партійного централізму», запроваджений ще Леніним, коли лави КП(б)У наповнювали кадрами з Москви. Цей канал перекачування «перевірених кадрів» продовжує діяти і сьогодні під виглядом СКП. Зі статуту КПУ: «Члени комуністичних партій, що входять до СКП-КПРС, при переїзді в Україну можуть за рішенням первинної організації перереєструватися як члени Компартії України із збереженням загального партійного стажу, згідно поданої заяви». Тому не дивуйтеся, якщо завтра політбюро ЦК КПУ виявиться заповненим «пташенятами гнізда Путіна». Донор таких кадрів — сучасна Компартія Росії — все більше нагадує ще один департамент ФСБ. І люди там із відповідним досвідом, «партійним стажем» і армійською поставою. А партійцям з КПУ не звикати до ролі п’ятої колони. Статус КПУ як філії іноземної партії та держави в Україні підтверджується й характером створення СКП-КПРС. «Нам потрібна військова організація агентів», — говорив Ленін. І постала партійна організація військового типу з командирами та солдатами, а КПУ — лише один із її підрозділів, повністю підпорядкований центру. Про зміст стосунків у «військовій організації агентів» Ленін додавав: «Хороший комуніст у той же час є і хороший чекіст». А член ЦКК РКП(б) С. Гусєв (Я. Драбкін) у своєму виступі на XIV з’їзді партії нагадував і уточнював: «...Ленін нас колись вчив, що кожен член партії повинен бути агентом ЧК, тобто дивитися й доносити...»
Поки в документах КПУ за загальними словами приховується справжня сутність СКП, документи російської Компартії переконливо свідчать про мету і завдання роботи СКП, ступінь проникнення КПРФ в його керівні органи, а також використання нею Союзу компартій задля реалізації своєї цілі: відбудови Російської наддержави під прикриттям фразеології про соціалістичне братерство народів. Навіть сама СКП в Росії розглядається як прихована форма існування старої РСДРП(б) — РКП(б) — ВКП(б) — КПРС на сучасному етапі. Із заяви членів керівництва політвиконкому Ради СКП та президії ЦВК КПРФ про спільні дії щодо реалізації рішень ХХХІХ з’їзду КПРС та ІІ з’їзду КПРФ: «...Мы не теряем цели восстановления единой Компартии по мере воссоздания единого Союза братских народов. На ХХІХ съезде КПСС временно, до воссоздания союзного государства, реорганизована в Союз компартий» (газета «Правда», 12 лютого 1994 р.). Російські комуністи офіційно заявили у своїх програмних документах, що вважають СКП-КПСС фундаментом для відтворення Союзної радянської держави, котра, на їхню ж думку, є шляхом «возвращения России позиций мировой державы». Наприклад, член ради СКП-КПСС О. Ульянова заявила про цілі своєї організації прямо: «Головним завданням СКП-КПСС є згуртування всіх колишніх республік Радянського Союзу. Ось тоді це буде єдина партія». Тобто вони відтворюють ту саму імперію, котра принесла Україні стільки страждань, а в Росії вже сприймається як єдина можлива природна форма існування їхньої держави.
Маючи в своїх руках фантастичні ресурси й необмежену владу, РСДРП(б) — РКП(б) — ВКП(б) — КПРС — СКП/КПСС за 70 років так і не побудувала обіцяний добробут для трудящого народу. Навпаки, Україна пережила всі можливі трагедії, які тільки мали місце в її історії за попередню тисячу років: тричі голод з канібалізмом і смертю мільйонів людей, масовий терор і депортації, громадянську та світову війни, участь у великій кількості «визвольних війн» та «локальних конфліктів», культурний геноцид, насадження манкуртства і масштабну ядерну екологічну катастрофу. У всьому цьому першу роль відігравала КПУ.
Точне виконання КПУ всіх рухів Москви завжди було на шкоду Україні. Перший секретар ЦК КПУ, член політбюро ЦК КПРС В. Івашко в своєму звіті XVIII з’їзді КПУ в червні 1990 р. визнавав: «Багато помилок допущено також ЦК Компартії України та урядом республіки. Вони полягають насамперед у тому, що ми не завжди ставилися критично до рішень центру, не прогнозували їхніх можливих соціальних наслідків, не проявляли необхідної рішучості, якщо хочете, мужності у відстоюванні інтересів республіки, вирішенні назрілих проблем. Саме це виразно виявилося і в ситуації з Чорнобильською трагедією, коли керівництво республіки не змогло протистояти диктату відомств і всі заходи, що стосувалися радіаційної безпеки людей, їхньої інформованості, повністю визначалися центром, союзною урядовою комісією». Часто КПУ не просто виконувала керівні московські настанови, а сама, без жодного примусу, впроваджувала зміни, котрі сподобалися б Москві. Наприклад, перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький сам ініціював проведення сесій Верховної Ради УРСР російською мовою.
Після розвалу СРСР нічого не змінилося. Васальну залежність комуністів України від однодумців у Росії підтверджують навіть російські газети, котрі під час виборів до Верховної Ради України писали, що лідер КПУ П. Симоненко майже щодня звітував перед лідером КПРФ Г. Зюгановим. За зізнанням самого першого секретаря ЦК КПУ Симоненка, «мы с Геннадием Зюгановым поддерживаем и координируем друг друга».
Обидві партії першочерговим своїм завданням вбачають відтворення єдиної союзної держави. Але зверніть увагу, який зміст в це поняття вкладає кожна з них.
Програма КПУ: «Відродження на новій основі союзу рівноправних братніх народів як добровільне об’єднання суверенних соціалістичних держав, входження до якого відповідає найвищим інтересам народу України».
КПРФ: «Сейчас для КПРФ государственно-патриотическая идея — это идея восстановления исторической справедливости — возвращения России положения ведущей мировой державы...» (Всі цитати російських комуністів наводяться за документами збірника «КПРФ в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1992—1999 рр.»)
При порівнянні КПУ з російськими комуністами сама собою вимальовується характерна риса: російські ліві працювали й продовжують посилювати тиск на всьому можливому для них суспільно-політичному полі в інтересах Російської держави, фактично повністю поділяючи шовіністичний екстремізм жириновських і лужкових. Програма КПРФ, на відміну від КПУ, зовсім не згадує ідей братерства народів, проте наголошує на іншому: «Будущее России можно строить только на прочном фундаменте ее созидательных традиций и исторической преемственности... Геополитическим преемником Российской империи был Советский Союз. Как государство и социальная система он представлял собой неразрывное единство».
Поки «старші брати» КПУ називають речі своїми іменами, в програмних документах комуністів України ми й далі бачимо те саме, чим вони задурювали голови українцям в 1917—1920 роках. Там багато сказано і про відродження народів на основі рівноправного братерського союзу, і про небезпеку капіталізму, і про деструктивність української ідеї та Української держави.
Півстоліття тому під час зустрічі зі Сталіним міністр закордонних справ Литви Юазас Урбшіс запитав, чи справді союзні республіки при бажанні можуть вийти зі складу СРСР? Сталін відповів, що при бажанні дійсно можуть, але в кожній з них для того й існує Комуністична партія, щоб вони цього ніколи не забажали. Складається враження, що КПУ і сьогодні продовжує виконувати це завдання. Партійцям з КПУ не звикати до ролі п’ятої колони. Ми вже проходили це в 1917—1920 роках, тож маємо зробити висновки та бути пильними.
