Святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого започаткував в Україні Леонід Кучма. Саме започаткував, а не відродив: доти у незалежній Україні свята під такою назвою не існувало ніколи. Офіційний привід його заснування був такий: «Люди звикли до цього свята». Привід цей від самого початку був непереконливим: дехто звик святкувати й 7 листопада — то що ж тепер, оголошувати офіційним святом і цей день? Коли Кучма офіційно ввів святкування 23 лютого, це був саме період його чергового зближення з Росією та боротьби за «нашу історичну з нею спільність». Засобом засвідчення цієї спільності і стало заснування Дня захисника Вітчизни.
За радянських часів 23 лютого відзначали День радянської армії. У 1980-ті роки у студентському та молодіжному середовищі робили це найчастіше з неабиякою долею іронії, зовсім не так, як належало. Як же належало? Це свято було парним із Міжнародним жіночим днем 8 Березня. 8 Березня чоловіки вітали жінок, 23 лютого — жінки чоловіків.
Це був не лише день узаконеної мілітаристської істерії у мілітаристській країні. Навіювання радянським людям тотожності понять «чоловік» і «солдат» — ось що було метою цього свята. Призначення чоловіків — бути солдатами, призначення жінок — бути матерями та дружинами солдатів, — ось це й була нехитра філософія 23 лютого і 8 Березня. Наприкінці ХХ століття це було відвертим анахронізмом, ще більш відвертим анахронізмом здається це тепер, у немілітаристській, нетоталітарній Україні.
День офіційної ностальгії за радянським мілітаризмом — ось що відзначаємо ми 23 лютого. День ностальгії за армією як буцімто привілейованим, заледве не головним прошарком суспільства. Можна зрозуміти, коли це роблять військові у вузькому професійному колі. Та чи має ця ностальгія під собою реальні підстави? Чи не створений пропагандою міф про радянську армію плекаємо ми?
І за радянських часів було більш ніж достатньо офіцерів, котрі роками тулилися в гуртожитках або змушені були винаймати приватні квартири. І за радянських часів побутові проблеми військових списувалися на універсальну відмовку: «Ви давали присягу». І за радянських часів дуже значна частина техніки не могла зрушити з місця — не було то запчастин, то грошей на запчастини, то просто руки не доходили.
Втім, щойно заходить мова про проблеми збройних сил, як саме цей міф з очевидністю слугує взірцем для наслідування — міф про потужну, технічно оснащену радянську армію, яка не потерпала від браку фінансування і не знала проблем. Міф про «золотий вік», коли військові буцімто користувалися загальною пошаною й авторитетом, а хлопці ставали в чергу перед військкоматами, аби швидше піти на службу до армії.
Можливо, колись так і було. Ось тільки коли? Анекдоти про армію, якими і зараз рясніють газети й журнали, народилися саме тоді, у «золотий вік». Вислів «відкосити від армії» — також.
Дивні речі відбуваються під час призову на термінову службу. Ні для кого не є таємницею: корупція у військкоматах зашкалює. Багато призовників відкуповуються від служби. Навіть розцінки хабарів загальновідомі. Це з одного боку. З іншого боку, катастрофічного недобору новобранців не спостерігається. Міністерство оборони не посилає сигнали лиха: мовляв, призов провалився, в армії нікому служити.
Як це може бути? А ось не знаю. Роз’яснень Міноборони зустрічати не доводилося, а телефонувати туди й намагатися з’ясувати — заняття, беручи до уваги специфіку цієї організації, даремне. Виглядає усе так, ніби кількість призовників, звільнених від служби за хабарі, від початку закладається у плани кожного призову. Інакше кажучи, хабарі у військкоматах майже легалізовані. І якби раптом вони зникли, до армії хлинуло б чимало призовників, яких просто не було б за що годувати й одягати: у бюджеті не було би для цього коштів.
Стали вже звичними нарікання і самих військових, і політиків на «надмірне» скорочення армії. Втім, ніхто з них так і не назвав цифри: а скільки військовослужбовців має бути? Цифри, взятої не нізвідки, а обгрунтованої точними розрахунками. Чисельність і боєздатність армії перебувають зовсім не у прямій залежності.
І в цьому брати радянську армію як певний взірець, до якого ми маємо прагнути? Вже ніхто й не згадує, як часто солдати виконували суто цивільні роботи на заводах, у колгоспах, у комунальному господарстві. Ще 15 років тому було неможливо побачити, аби траншеї на вулицях рили екскаватори — це робили солдати й лише вони. Було дуже зручно: платні за працю вони не отримували, та ще й були покірливо слухняними, безправними. А щоб роботу виконували не абияк, були офіцери, котрі цілий день тільки те й робили, що, зручно розвалившись у тіні, покрикували та підганяли. А скільки солдатів займалися тим, що наводили й наводили лад на території військових частин, аж до фарбування трави і приклеювання до дерев опалого листя? Чимало людей іще пам’ятають це.
Висока технічна оснащеність радянської армії, певна річ, не була міфом. Але вона стосувалася здебільшого лише елітних військ. Та й армійські технології не покращували життя людей: поза військовою сферою вони не знаходили вжитку, до цивільного виробництва не впроваджувалися. Чому двадцять із гаком років тому провалилася оголошена Горбачовим конверсія? Ні, не тільки через погану організацію. Головною причиною було те, що рівень розвитку цивільної економіки не відповідав цим технологіям. Їх ніде було застосовувати. Погодьтеся, безглуздо впроваджувати комп’ютери там, де немає електрики. До речі, про електрику — це зовсім не таке вже й перебільшення. Коли Юрій Гагарін полетів у космос, у багатьох українських селах небаченою чудасією все ще була звичайна «лампочка Ілліча».
Проте це — елітні частини. Для більшості солдатів вершиною техніки були автомат і лопата. І ось, виявляється, чому. Зовсім не оборона була головною метою радянської армії. Нескінченні прибирання території, робота на цивільних об’єктах зовсім не підвищували її боєздатність. Так само, як і характерний для армії 1970-х — 1980-х років організаційний розгардіяш із безліччю командирів, що віддають суперечливі накази. Нічого більш неорганізованого, ніж бойові тривоги у тій армії, бачити не доводилося. Це й не дивно: радянська армія виконувала насамперед політико-ідеологічні завдання.
По-перше, випещена пропагандою багаточисельна армія з пріоритетним фінансуванням та іншою «турботою держави» як ніщо інше допомагала навіювати радянським громадянам думку: вітчизна у небезпеці, не до жиру — аби вижити. Нічого, мовляв, скаржитися на невисокі життєві стандарти, брак елементарних товарів та інші «незручності». Країна вимушена утримувати велику армію, інакше її відразу захоплять вороги. І тут дуже доречним виявився день 23 лютого, що відзначається як «свято всіх чоловіків». Саме з його допомогою у свідомість радянських громадян укорінювалося переконання: чоловіки народжуються перш за все для того, аби стати солдатами. Це головне й чи не єдине їхнє призначення, решта — не гідна уваги нісенітниця. Цивільне, мирне життя — явище тимчасове.
По-друге, два (а на флоті — три) роки служби — для вісімнадцятирічної людини це страшенно багато. На стіні збірного пункту якось довелося побачити графіті: «Я залишив тут свою юність. За два роки повернувся — а її вже немає». Ніхто, до речі, так і не довів, що два роки — це оптимальний термін служби, за який лише й можна навчити солдатів їхнього ремесла.
Два роки з вісімнадцяти до двадцяти — це саме ті роки, коли формується не лише характер, але і світогляд. Що це були за два роки? У багатьох військових частинах, якщо не в більшості, не практикувалися звільнення на вихідні. Обов’язкової відпустки також не було — двотижнева відпустка один раз за два роки була заохоченням, яке командири могли дати «за особливі заслуги». Два роки без будь-яких прав за колючим дротом, майже без контактів із зовнішнім світом, під постійним наглядом — ось чим була радянська армія. Не що інакше, як «виховання» молодого покоління у дусі сліпого бездумного підпорядкування будь-яким наказам, — ось що було її метою.
Обов’язковий для всього чоловічого населення «міні-ГУЛАГ» — ось яким іще зі сталінських часів було основне призначення радянській армії. Поширений афоризм тих часів: «Дівчина стає жінкою за одну ніч, хлопець стає чоловіком за два роки». Служба в армії була таким собі обрядом ініціації, після якого «радянська людина» вважалася остаточно сформованою. Чи не тому на високі пости в СРСР практично не допускали жінок, що вони такої ініціації не проходили? Наявність обряду ініціації — безпомилкова ознака глибоко патріархального устрою життя.
Саме отримані в армії уявлення про те, як слід «уміти жити», багато в чому визначали поведінку людей і «на громадянці». Визначають значною мірою і зараз. Армійські традиції — річ надзвичайно стійка, така, що передається з покоління в покоління. Ні указами, ні законами їх не зламати. Недивно, що всі гірші традиції радянської армії живуть і в армії українській — та сама дідівщина, наприклад, відсутність звільнень і відпусток. Ба більше: спостерігається тенденція передислокації військових частин із міст до окремих військових містечок, де ходити у звільнення просто нікуди. «Гобліни» — ось як і сьогодні майже відкрито називають солдатів офіцери. Українська армія залишається такою самою армією ГУЛАГівського штибу. Без повного перезавантаження Збройних сил їхнього ГУЛАГівського характеру не змінити. Коли політики й оглядачі, кажучи про ідеальні збройні сили, орієнтуються на радянську армію, ЗС приречені залишитися репресивними. Як перезавантажити їх? Існує, здається, єдиний спосіб — контрактний принцип набору та відмова від призову. Іншого шляху немає.
