Кажуть: війна — занадто важлива справа, щоб її довіряти військовим. Тому місія експертів і журналістів — підказати еліті, в котрої багато повноважень, ЩО є справжніми реформами.
По-простонародному робити РЕФОРМИ означає «не язиком молоти, а тягати мішки«». Але наша еліта не стільки «мішки таскає», як лише обіцяє. А щодо надій на «політичну опозицію», то нескладно помітити: влада та опозиція — це завжди одна й та сама історія. За нашої «демократії» маємо не більше, ніж рокіровку з числа одних і тих самих «діячів» чи їхніх нащадків. Життя плине по-старому: одні форми експлуатації громади та її ресурсів змінюють інші. Хоч ці «зміни» називають ідеологією, але то не більш як ПРИКРИТТЯ маніпуляцій більшості меншістю. Адже меншість у підсумку завжди має більше, ніж продуктивний люд, який і тягає «мішки», що живлять суспільство.
ФОРМА ТА ЇЇ МЕХАНІЗМИ
Утім, час висуває різке питання: «Як зробити так, щоб між владою та народом замість прикритої експлуатації переважало продуктивне партнерство?»
Відомо, ЯК: громаді потрібно створити ТАКЕ життєве поле, де кожен не річ іншому, навіть дитина батькам чи навпаки, а є вільним до всього, крім втручання в життя іншого.
Наша здатність жити на засадах партнерства прямо залежить від ролі та місця чиновників. Нам, українцям, важливо пам’ятати про сутність пострадянських чиновників. Позаяк кримінал у царській Росії більшовикам здолати було несила, то вони вирішили його очолити, чим і самі стали триматися його методами.
Звісно, що можна й по-іншому. Чиновник має не менший потенціал людяності, ніж будь-хто. Тому тільки й треба, що не провокувати в ньому гіршого, до чого так ладен чи не кожен з нас. Передаючи в його руки свої потреби в документообігу щодо колегіально ухвалених рішень, варто подбати про одне: ні за яких умов не давати посадовцеві ВИРІШУВАТИ різні питання навіч з громадянином. Бо лише в такому прямому спілкуванні й народжуються безліч варіантів того, як обійти чи загальмувати стандартну, тобто суспільно справедливу процедуру.
Власне, саме так давно роблять у країнах, котрі здолали своє тоталітарне минуле. Порядок отримання стандартних документів не вимагає жодної креативності, а завжди є однозначно визначеним та передбачає чіткі показники. Задля їх оформлення досить стандартного інтелекту — рівня атестата про загальну середню освіту. Людині з вищою освітою в державних конторах зі стандартизованої діяльності нічого робити. Більше того, таких туди брати — даремно ризикувати: завдяки тренованому абстрактному мисленню вони привнесуть стільки «винаходів», що про дотримання процедурних стандартів, тобто про справедливість, доведеться забути. Історичний досвід вітчизняної бюрократії є тому підтвердженням.
ФОРМА Й МОДЕРНІЗАЦІЯ
Є сенс звернути увагу на іноземний досвід.
По-перше, світ широко практикує подання заяви чи документів в одне «вікно», а отримання відповіді — в іншому. При цьому фіксуються робочі терміни: раніше нічого не отримаєш, хоч мільйон давай. Працівник, котрий приймає заявку, процедурно не має взаємин з тими, хто її обробляє, а ті не знають, хто контактуватиме з позивачем у фінальній стадії. Такі працівники мерій чи державних установ не мають стосунку до процесу ухвалення рішень. Їхня справа проста — правильно зафіксувати стандартні стани щодо того, на що громадянин МАЄ право й вирішив тим скористатися. Для ухвалення рішень існують робочі засідання колегіальних демократичних органів, до яких громада та її журналісти мають відкритий доступ.
По-друге, за кордоном використання службових автомобілів апаратом не тільки обмежене, а й виключає штат персональних водіїв. Крім найвищого державно-представницького рівня. Зазвичай кожен чиновник є досить розвинутим для того, щоб власноруч керувати автомобілем. Звісно, по-справжньому сучасне суспільство не бере до уваги «потреби» керманича хильнути чарку під час службової роботи. Розмови про те, що губернатор і в авто тільки й робить, що думає про народ, є не більше, ніж байкою: досить зазирнути їм за плече під час регіональних чи всеукраїнських нарад і побачити, якою інформацією зайняті їхні голови. Крім того, якщо формальний лідер не здатен сам керувати сучасним комфортним авто, то навряд чи стане він і неформальним лідером. Адже коли людині дискомфортно в динамічному стані, що дає авто, то вона просто нездатна до панорамного бачення світу. З таких керівники зазвичай ніякі.
По-третє, світ чітко підтримує дієвість механізму сплати життєвих «векселів». Кожне українське місто хоч раз та пробувало друкувати списки боржників за комунальні послуги, але після першої ж публікації проект прикривався. Адже найбільшими боржниками виявлялися представники влади, політикуму чи великого бізнесу.
У більшості країн питання сплати послуг вирішуються автоматично. Усі лічильники з електрики, води і газу розміщені в коридорі багатоповерхівки або своїм табло виходять на вулицю приватного помешкання. Ніхто не пише сам собі квитанції до сплати, бо службовець обходить свою дільницю і щомісяця кожен мешканець отримує відповідну платіжку. Доступ до лічильників для будь-кого іншого виключений технічно, і так само технічно відмикають боржника. Жоден справний споживач від того не потерпає, а всі спроби декого прожити за рахунок інших блокуються автоматично.
Подібних прикладів безліч, але досить і цих, щоб угледіти ефективний напрямок пошуку суспільно порядних «форми та змісту». Залишається тільки одне: чи спроможеться український політикум витягти країну зі стану прихованої чиновницької диктатури на простори вільного суспільно продуктивного партнерства? У тому числі партнерства з чиновництвом, але як із двигуном документообігу та процедур, а не чогось більшого. Чи здатна Україна до осучаснення, тобто нейтралізувати неофіційне втручання чиновників у грошообіг громади? Пам’ятаймо: формування суспільних фінансових потоків визначають колегіальні виборні органи або свячене право особистої власності.
ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Дуже рідко власник прямим чином керує своєї власністю, а тим більше в разі державної власності: управління здійснюють найняті менеджери. Хоча це шкодить стратегічному, але є оптимальним щодо поточного. Відтак дбайливий власник шукає кращі методи добору ефективних і порядних управлінців. Але наша держава цим не переймається. Певні «правила» добору в нас спрацьовують лише щодо чиновницьких посад. Цим ми лише наголошуємо, хто в нашому суспільстві головний. Зрозуміло, компартійна система не мала іншої суспільної платформи, ніж бюрократи для здійснення свого правління, але ж сьогодні інша історія.
Головним має стати конкурс на посади керівників суспільно значимих та економіко-продуктивних базових осередків. Мова про механізм, за якого ці посади стають престижнішими, ніж чиновницькі. Саме такий акцент у кадровій політиці здатен започаткувати реальний механізм ефективного управління державною власністю. Певна річ, реальна престижність починається з розміру окладу і наявності відомчого житла для керівників. Останнє є вкрай необхідним, щоб підтримувати ротацію керівників, бо інакше починає свою згубну дію кумівство. Тільки завдяки адекватнім цілям ефективного управління ПРОФОРМІ можна мати дійсно ВПЛИВОВИХ управлінців. Теперішні директори, котрі змушені заглядати в рот чи не кожному чиновникові, апріорі не можуть бути такими. Тим більше, що за нинішніх зарплат маємо протилежний ефект: грамотні спеціалісти від посад відмовляються, а, приміром, посередній учитель історії завжди згоден. А чом би й ні: все ж краще, ніж проводити уроки, та й будь-яку «актуальну» риторику освоїти для гуманітарія не є проблемою.
Наприклад, знайомі алжирські чи французькі директори не знають, що таке зазирати в очі чиновникові. Їх не збирають на наради, інструкції, директиви, вказівки тощо. Тамтешні заступники директора не готують для відомчих управлінь звітів, інформаційних листів, копій власних планів роботи тощо. Тамтешнім учителям ніхто не вказує, як «правильно» проводити уроки. Керівників закладів не залучають до агітації під час виборів. Кожен займається своєю справою. Самою формою підтримується атмосфера професійної довіри відповідно до делегованих ПОВНОВАЖЕНЬ: кожен один одному партнер, у тому числі й щодо чиновника. Між партнерами діє не ієрархія (я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень), а горизонт суспільної уваги та підтримки. Як перешкода до руйнації існує інститут незалежних профільних інспекторів. Рішення інспектора як щодо підвищення окладу, так і відсторонення від займаної посади має пряму і негайну дію. Звісно, просто так, лише під впливом суб’єктивних чинників «кара» з неба не впаде, бо для інспектора передбачено свою міру відповідальності. У нас же бюрократія все ще як «свячена корова».
Наші міністерства, попри інформаційні технології та мережі, продовжують друкувати свої накази, а місцеві управління їх дублювати. Так і «живуть», імітуючи управління галуззю. Однак продовжувати намагання грати роль управлінців галуззю все одно, що жабі пнутися на тин — досить порівняти свої економічні показники. Не можуть столичні посадовці сушити мізки над проблемами, як навчати й лікувати чи як виробляти і продавати. Місією міністерств є дбати про оптимальні суспільно-економічні, правові, культурно-освітні умови діяльності прямих творців наукового, культурного, освітнього та економіко-продуктивного продукту. Ні за яких умов не можна й надалі залишати столичне чиновництво в ролі «цигана, що крутить сонцем». Свою історичну роль чиновник пострадянського зразка вже сповна відіграв, його «сонце» відходить у глибоку історичну тінь, і це вже надовго. Треба зробити так, щоб чиновник став таким громадянином, як і всі, котрий завжди спить спокійно, бо має такі статки, як і всі. ТАКИЙ крок буде фундаментальним, щоб чиновник і громадянин стали партнерами.
А громадське порозуміння починається там, де «вынесение моральных суждений — не самоцель; они — средства для улучшения качества жизни» (М. Ліпман). Нам, УКРАЇНЦЯМ, треба над цим добре попрацювати, бо щоб сито жити й міцно спати, іншого шляху, як добре організована ПРАЦЯ, не буває.
