Учора прем’єр-міністр Юлія Тимошенко перебувала з робочим візитом у Полтавській області. Глава Кабміну особисто подивилася на поля, засіяні зерновими культурами, а також відвідала виставку аграрної техніки, ознайомившись, зокрема, з роботою елеваторного комплексу. Словом, традиційний візит із традиційною програмою, що має, як правило, на жаль, лише декларативний характер. Чому декларативний? Тому що одним лише візитом прем’єра проблеми, яких у кожному регіоні нашої країни віз і маленький возик, не вирішити навіть за великого бажання. Потрібен регулярний взаємозв’язок центру й регіонів, а не показові збори глави держави або глави уряду з главами сільських, районних, міських адміністрацій, ККД від яких, м’яко кажучи, гранично низький. До того ж, багатогодинні бесіди Ющенка або Тимошенко з регіональними елітами в період виборчої президентської кампанії мають агітаційний характер. Усі, хто збирається боротися за головну посаду в країні на наступних виборах, хочуть показати свою близькість до периферії, своє розуміння проблем, якими живуть наші регіони. Можливо, розуміння цих проблем у Києві і є, однак чи пропонуються нинішніми вищими посадовими особами країни реальні механізми усунення проблем? Це й інші питання «День» адресував одному з найуспішніших міських керівників України — меру Вінниці Володимиру Гройсману.
31-річного Гройсмана називають успішним менеджером нової хвилі. Він на наше прохання вивів прості, але вельми корисні для країни формули — успішної України й ефективного чиновника.
— Володимире Борисовичу, чимало експертів сходяться в думці, що одним із найважливіших документів, ухвалених на IV сесії Верховної Ради, є закон про заборону ігрового бізнесу в Україні. Однак не є таємницею, що в багатьох регіонах країни робота ігрових залів триває в підпіллі. Як ви оцінюєте виконання затвердженого переконливою більшістю голосів парламентаріїв закону де-факто загалом у країні й у Вінниці зокрема?
— Якщо говорити загалом, то, на мій погляд, робота залів ігрових автоматів після законодавчого табу залежить рівно настільки, наскільки місцева влада приділяє цій проблемі увагу. Я можу сказати, що у Вінниці й де-юре, й де-факто всі ігрові зали, що функціонували після ухвалення закону, сьогодні закриті. Водночас я створив спеціальну робочу групу, яка постійно працює над тим, щоб контролювати ситуацію.
Хотів би окремо зазначити, що, починаючи з 2006 року, ми розпочали роботу з ліквідації гральних закладів, які розміщувалися на зупинках, на базарах. Ще тоді ми провели роботу, щоб у нас у місті не було жодного відкритого ігрового автомата. І з 2006-го всі автомати у Вінниці розміщувалися лише в закритих приміщеннях капітального типу.
— Опоненти законопроекту про заборону грального бізнесу в країні апелювали до того, що 200 тисяч людей, задіяних у гральній індустрії поповнять лави безробітних. Що ви скажете з цього приводу на прикладі свого регіону, і як у вас загалом, із урахуванням фінансово-економічної кризи, йдуть справи із зайнятістю населення?
— Будь-яке рішення має свої позитивні й негативні сторони. Звісно, дуже погано, коли люди тимчасово втрачають своє робоче місце. Проте, я думаю, що кількість потерпілих від грального бізнесу, який є наркотиком, становить сотні й сотні тисяч людей. А працівники підприємств, які були закриті, шукають або вже знайшли інше місце роботи, й це абсолютно об’єктивно.
Загалом же, у зв’язку з економічними проблемами в країні, певна річ, зменшуються обсяги виробництва, й, відповідно, зменшується кількість робочих днів. Однак я б не став говорити, що це має авральний характер. Так, дійсно, є певні проблеми з працевлаштуванням, але так само, як люди звільняються з одних підприємств, на інших здійснюється набір людей. На сьогодні у Вінниці є вакансії для фахівців, за роботу яких платять, до речі, досить-таки непогані гроші. Єдине, треба відповідати параметрам, які висувають роботодавці.
— Яка нині найслабша виробнича ланка вашого міста?
— Усі напрямки потроху страждають. Індикатором виступила будівельна галузь, хоча на сьогоднішній день ми вже бачимо тенденцію, що все-таки деякі об’єкти «розморожуються». Ми — аграрна область, і ми менше схильні до впливу світових ринків, умовно кажучи, металу, хімії або вугілля. Проте ми живемо в країні, в якій є криза, тому ми також її відчуваємо.
— Сьогодні тривають дискусії з приводу нового Бюджетного кодексу. Ваша думка щодо цього документа.
— Відповім досить коротко: новий кодекс краще, ніж попередній, але гірше, ніж той кодекс, який сьогодні вкрай потрібен країні.
— Ви, напевне, чули про київські «тарифні війни». Як ви вирішуватимете проблему, з урахуванням, передусім. того факту, що з 1 вересня ціни на газ для населення зростуть на 20%?
— Не скажу про Київ, скажу загалом. Так от, органи місцевого самоврядування є такими ж заручниками тарифної політики, як і населення. Ми перші, хто зацікавлений у тому, щоб вартість житлово-комунальних послуг була дешевою й прийнятною для людей. Однак, на жаль, у нас немає механізму для розв’язання цієї проблеми. Річ у тім, що тариф на будь-яку послугу формується виходячи із загальнонаціональних параметрів, затверджених законодавством. Наприклад, ціни на газ виставляємо не ми, а держава. Ціни на електроенергію, мінімальну зарплату, рівень податків встановлює також держава. Словом, вартість усіх компонентів тарифів ЖКГ у руках держави. У цьому випадку ми виконуємо лише роль статистів. Із урахуванням того, що перерозподіл бюджетних коштів відбувається не на нашу користь, ми постійно відчуваємо фінансовий дефіцит. Тому для того, щоб знижувати тарифи, ми повинні в бюджетах мати десятки мільйонів (а в країні це мільярди) гривень, які дозволили б нам це компенсувати.
На жаль, наші місцеві бюджети не дають можливості змінити ситуацію. Тому це питання лежить у площині центральних органів влади, зокрема Верховної Ради.
«Нічого, крім особистих амбіцій, не заважає провести системні реформи»
— Наскільки, на ваш погляд, сьогодні необхідна посада регіонального віце-прем’єра й чому ви відмовилися від цього портфеля в КМУ?
— Ви знаєте, я прийняв для себе рішення залишитися у Вінниці. Хоч як пафосно це звучить, однак це правда. 2006 року мене підтримали люди, вони повірили мені. Сьогодні люди мене підтримують у досить-таки непростих ситуаціях. Як можна собі уявити, що одного чудового дня мер встав, вийшов із кабінету й сказав: «Ви знаєте, це все ваші проблеми, а я пішов далі». Я думаю, що, по-перше, це було б не зовсім коректно по відношенню до людей. По-друге, починаючи з 2006 року, я формував і формую хорошу професійну команду, яка була б здатна працювати на місто. Залишити свою команду розпорошеною я також не мав права. Нарешті, третя позиція. Я вважаю, що в нинішніх умовах і за чинної законодавчої бази посада віце-прем’єра з регіональної політики мало результативна для справи. Не думаю, що це той інструмент, який допоміг би радикально змінити ситуацію й побудувати європейську модель регіонального розвитку. На мій погляд, введення посади віце-прем’єра замало. Разом із тим, я вдячний своїм колегам мерам із Асоціації міст, які продемонстрували таку довіру й рекомендували мене на цю високу посаду.
— Ваша оцінка нинішніх відносин влади по лінії «центр — регіони»? Як складаються відносини мерів із Президентом і прем’єр-міністром? У губернаторів, що не є таємницею, в цьому плані є проблеми?
— Шпагат для регіональної влади, зокрема для губернаторів — це найбільша дурість, яку будь-хто міг вигадати. Що стосується мерів міст, вони тут незалежніші й підзвітні тільки жителям міста, своїм виборцям. Звісно, та модель, що діє сьогодні в Україні у взаємовідносинах сіл, районів, міст, вона хвора і її слід терміново лікувати. Причому, зауважу, лікувати треба професійно, а не просто міняти щось «під себе». Треба міняти під країну, під її інтереси.
Ми можемо подивитися на те, як розвиваються наші сусіди, наприклад, Польща. Вони, зібравши найкращий досвід, удосконаливши його, побудували найбільш чудову й ефективну модель, яка є сьогодні в Європі. Сьогодні в Польщі сильні села, сильні райони, сильні міста, які мають свій ресурс і можливість розвиватися, не на сьогоднішній день, а на десяток років наперед.
Чому в нас немає ефективної системи організації влади? На мій погляд, відповідь гранично проста: немає бажання змінити систему. Кожен намагається в свій бік повернути ту чи іншу ситуацію. І я думаю, це найбільша наша внутрішня проблема. Ми не можемо піднятися над особистим і подивитися вперед. Переконаний у тому, що якщо кожна людина глибоко замислиться над тим, у якій країні вона хоче жити, вона сама мимовільно відповість на свої запитання: в країні, де є благополуччя, достаток, у країні, що живе за законами. Сильна держава може сформуватися лише тоді, коли в її основі лежатиме сильне місцеве самоврядування. Це може комусь подобатися, комусь не подобатися, але іншої формули просто немає. І ось ті люди, від яких сьогодні багато в чому залежить подальша доля країни, прийдуть до усвідомлення того, що іншого виходу немає, побачите, ці зміни архітектури влади будуть проведені й подивитеся, в якій країні ми житимемо. А жити ми будемо в стабільній, країні, що розвивається.
— Запитання «коли?», напевно, риторичне?..
— Я не провидець, але можу лише сказати, що це, за бажання, можна зробити за шість місяців.
— Старт можуть, на ваш погляд, дати після закінчення президентських виборів?
— Сьогодні багато хто говорить про необхідність перезавантаження у владі. Але я вам скажу відверто: я дуже боюся, щоб не сталося перезавантаження конфліктів. Це дуже й дуже негативна ситуація, що негативно вплине на подальші події. Насправді, крім особистих амбіцій, нічого більше не заважає провести структурні, системні реформи. Більше того, якщо ми не знаємо, як ці реформи робити, ми можемо запитати в тих, хто знає, в тих, хто пройшов цей шлях. Я не бачу в цьому нічого страшного, нічого принизливого.
Якщо за підсумками президентських виборів станеться перезавантаження конфліктів, то цей конфлікт триватиме п’ять років, поки тривають повноваження нового президента. П’ять років у житті держави це не так уже й багато, однак п’ять років у житті молодої людини або пенсіонера це більше ніж багато. Тому мені не хотілося б, щоб іще п’ять років люди страждали через те, що хтось із кимось про щось не може домовитися.
«Ми повинні хоча б на 1% любити нашу країну більше, ніж себе».
— До речі, про домовленості. Донедавна домовленості лідерів БЮТ і ПР, якби не демарш Януковича, могли б завершитися створенням так званої широкої коаліції. Ваше ставлення до союзу команд колишнього й діючого прем’єрів і їхнього ключового переговорного моменту — обрання президента у Верховній Раді.
— Ми живемо в країні, де є магічна цифра — 226. Для мене немає великого значення, якого формату коаліція буде створена в парламенті: буде це 226 голосів однієї партії, чи двох або п’яти.
Якби я чітко розумів, що та чи інша коаліція зможе робити кроки, що дозволять змінити на краще ситуацію в країні, я все те, що залежить від мене, зробив би, щоб така коаліція була. У цьому випадку я б не ставив запитання, хто, я б ставив запитання, а що вони робитимуть після того, як буде 226?
Що стосується обрання президента в парламенті. Я вважаю, що це нечесно й так робити не можна. Якщо відкрити цей ящик Пандори, коли тихо прийматимуться рішення про те, хто, де, коли й на який термін обиратиметься, дуже швидко можна дійти до неконтрольованої диктатури. У нас є система, яку, на жаль, просто розбалансували наприкінці 2004 року. Разом із тим, ми маємо не погіршувати, а поліпшувати ситуацію. І ті зміни, які ми вноситимемо, по-перше, мають бути публічними, по-друге, мають підтримуватися народом, і, головне, вони мають бути результативними. Ці зміни не повинні породжувати нових конфліктів, вони мусять породжувати нову ефективну систему. Я можу сказати, що сьогодні глави міст абсолютно об’єднані в більшості своїй, і ми сьогодні починаємо впливати на ті чи інші рішення, що ухвалюються в країні. Звісно, цей вплив, на мій погляд, ще не достатній, але ми посилюватимемо цей вплив, ми будемо йти на те, щоб бути активними в процесі загальнодержавних трансформацій.
— Ви згадали про негативні наслідки політреформи-2004. Останніми роками хіба що лінивий не говорить про необхідність вдосконалити Основний Закон. Чи є шанс в консенсусній атмосфері провести конституційну реформу після президентських виборів?
— Я вас перефразую: всі хто так голосно говорить про необхідність міняти Конституцію, — ліниві. Треба говорити й робити, а наша еліта, на жаль, говорить. 2004-й — це один із елементів посилення кризи. Усе те, що стосується Конституції, — це основа розбудови країни. Оскільки сьогодні Конституція розбалансована, оскільки сьогодні Конституція породила вельми масштабну конфліктність, безперечно, Основний Закон треба міняти, й міняти за європейською формулою успішних держав. Чи буде це зроблено, чи зможуть домовитися? Відповісти на це запитання вкрай складно, бо часто на передній план виходять меркантильні інтереси, а не державні. Це заважає.
— Через два тижні Україна відзначатиме 18-у річницю незалежності. Ваша точка зору: ми, нехай падаючи, спотикаючись, але йдемо правильним шляхом чи, все-таки, «пробуксовуємо» в усіх сферах надто вже довго й не без допомоги тих, хто, навпаки, мав би бути локомотивом?
— Ви знаєте, якщо дивитися на розвиток країни, починаючи з 1991 року, то, на мій погляд, зроблено дуже багато. Не можна заперечувати, що держава відбулася загалом. Мені дуже шкода, що на певному етапі ми не змогли включити прискорення, зробивши тим самим процес розвитку більш динамічним. Було б дуже добре, щоб до 18-річчя нашої чудової України наша політична еліта домовилася, досягла загальнодержавного консенсусу в загальнодержавних питаннях. Вони зобов’язані це зробити. Можливо, не заради себе, а заради наших дітей. Іншого шляху в нас немає. Треба брати до уваги історію країни, щоб розуміти: конфлікти призводять до розвалу. Але, повторюся, загалом як країна ми відбулися. У нас є демократія, хоча вона має певні проблеми, оскільки дехто плутає її з уседозволеністю.
Незважаючи на те, що останні роки ми прожили в затяжному конфлікті, основа нашої країни дуже й дуже сильна. Чудова держава, від курортів до високих технологій! Не секрет, утім, що сотні тисяч наших земляків, від молодих до старих, роз’їхалися по всьому світу. Вони знайшли себе в інших країнах і віддають свій інтелект, свої можливості на користь процвітання інших країн, а не рідної України. Невже це не лякає всіх нас? Адже ми повинні розуміти, що все найкраще має бути в нашій державі, й ми повинні розуміти, що для цього треба дуже багато працювати. Ми маємо трошки, хоча б на один відсоток любити нашу країну більше, ніж себе, й тоді, повірте, у нас усе стане на свої місця. І тоді 20-річчя України ми святкуватимемо з абсолютно іншим настроєм, із зовсім іншими досягненнями.
— Любити країну щонайменше на 1% більше, ніж себе. Чудова формула, Володимире Борисовичу. Можете зараз вивести формулу проукраїнського, успішного, й регіонального, й центрального чиновника?
— Мені здається, чиновникам слід просто мати совість, й тоді все у нас в Україні буде добре.
— Чи будете ви балотуватися на посаду мера Вінниці на наступних виборах?
— Так, я прийняв для себе рішення, й братиму участь у чергових виборах. До виборів, що відбулися 2006 року, в мене було дуже багато планів. Усе-таки місто було не в тому стані, в якому б я хотів його бачити. Мені дуже хотілося навести лад, реалізувати певні проекти. Тоді оголошення результатів виборів — це був мій старт у цьому напрямку. Коли старт прозвучав, я відразу почав працювати й на жодну хвилину не зупинявся. Можу додати, що на сьогоднішній день планів у мене й моєї команди набагато більше, ніж 2006 року.
