Академічний та політичний спір щодо застосування понять «революція», «переворот», «повстання», «бунт» до подій листопада — грудня минулого року триває досі. При цьому конкретні аргументи та висновки залежать не лише від політичних поглядів та ситуативних (іноді суто кон'юнктурних) прагматичних цілей учасників таких безпосередніх та заочних дискусій, але й значною мірою від використовуваного інтерпретаторами цих історичних подій науково-концептуального апарату.
Мета цієї статті — надати (на базі застосування положень загальної теорії держави перехідного типу) аргументи на користь концепції дійсно революційного характеру процесів, що почалися в Україні в кінці 2004 року. При цьому увага передусім звертається на три головні сфери, в яких минулорічні події в Україні можуть характеризуватися за своєю природою саме як революція: політична, соціальна та духовна.
ФОРМИ І ОЗНАКИ
Це демократична, антибюрократична, антикорупційна революція, що вивільняє могутню духовно-емоційну енергію широких народних мас. Це також і політична революція одних політико-економічних і політико-адміністративних кланів проти влади і панування інших кланів. Але в кожнім зі своїх сутнісних проявів це революція, пов'язана (за своєю формою) з явним виходом протестних сил за межі норм діючого законодавства, що особливо чітко підкреслює революційний (в суто політичному, а не глибинному соціально-економічному аспекті) характер відповідних подій і процесів.
Позаправові методи політичної дії в Україні наприкінці 2004 — початку 2005 року проявлялися в прямому тиску революційних мас (та їхніх представників у різних органах влади і політичних організаціях) на Президента і його адміністрацію, парламент і уряд, на Центральну виборчу комісію й органи установчої влади інших рівнів, на Верховний Суд і Генерального Прокурора, на керівництво міністерств і відомств, органи регіональної та місцевої влади, на локальні освітні й адміністративно-виробничі структури (наприклад, на керівництво вищих закладів освіти вузів та підприємств). Це проявилося і в блокуванні доріг, захопленні будинків, системі дій, спрямованих на вихід військових частин і підрозділів міліції з підпорядкування своєму командуванню, виході з підпорядкування центральній владі низки регіональних і місцевих органів влади, а також деяких компонентів загальнодержавних органів влади тощо. Уся система державної влади знаходилася в стані потрясіння, в умовах стрімкого саморуйнування звичної системи її функціонування. По суті, протягом декількох місяців в Україні існувало двовладдя, на певній частині території країни фактично встановилася нова реальна влада, а на деякій частині країни водночас паралельно діяли дві різні влади, що протистояли одна одній, — і революційна нова, і традиційна стара, (хоча і з деякими внутрішніми змінами). При цьому двовладдя мало не тільки територіальну форму прояву, але й інституційну — деякі компоненти загальнонаціональних органів держави фактично вийшли з підпорядкування старої влади ще до моменту її легітимної заміни на нову.
Але подібні позаправові дії, прямий тиск на владу і створення альтернативної системи органів влади, дії поза рамками існуючого типу законності, з виходом за межі діючого законодавства не є специфічними ознаками революції. Вони є спільними ознаками як для неї, так і для бунту, повстання, перевороту, від яких політична революція відрізняється, насамперед, тим, що вона в кінцевому підсумку на певному етапі (чи хоча б на деякий суттєвий проміжок часу) «освячується» суверенною владою і (як правило, також) міжнародним співтовариством як: а) легітимна; б) така, що досягла поставлених політичних цілей; в) що внесла істотні зміни в політичний лад. Усі ці три компоненти в явній формі присутні в процесах, що відбувалися в Україні в листопаді 2004 — січні 2005 року, і в їхніх наступних оцінках офіційною владою України і більшості інших держав.
СЦЕНАРІЇ ЕВОЛЮЦІЇ
Якщо користатися традиційним інструментарієм класового аналізу, тут не можна обмежитися лише якоюсь однією характеристикою. Як комплексний процес, це і революція «мільйонерів проти мільярдерів», і революція середнього класу проти бюрократичних, номенклатурних прошарків нової буржуазії, і революція, що об'єднала значну частину великої національної буржуазії з робітничим класом сходу і півдня країни в прямому протистоянні з дрібною, середньою і транснаціональною буржуазією, що повели за собою широкі кола пролетаризованих мас центра і заходу країни.
Конкретний зміст базових відносин власності в країні — як за своєю генезою, так і за їхньою нинішньою соціальною природою — залишається олігархічно-кримінальним (навіть після реприватизації та нової приватизації «Криворіжсталі»). Але вже до середини вересня 2005 року українська революція в соціально-економічній сфері привела до того, що прямі представники національних олігархічних кіл не могли вже здійснювати безпосередній контроль за основними важелями виконавчої влади. Подальша еволюція соціально-економічної природи політичної влади, що у 2005 році вже перетерпіла певні якісні зміни, багато в чому залежатиме від результатів парламентських виборів в Україні в березні 2006 року і від формату майбутнього уряду. При цьому можливими є як і варіант скочування на колишні (дореволюційні) позиції при простому перерозподілі сфер впливу і зміні співвідношення сил між різними кланами національної і компрадорської буржуазії, так і варіант посилення антиолігархічного характеру перетворень.
Чи стане українська політична революція також і повною мірою революцією соціально-економічною покаже найближче майбутнє. Особливо важливий момент полягає в тому, чи зможе вона стати революцією антикримінальною (і якщо зможе, то в якій формі: чисто революційній чи компромісно-еволюційній), революцією здорових сил громадянського суспільства проти могутнього і в основному майже (або нібито) вже легалізованого криміналітету (який включає в себе і корумповане чиновництво, і нині контролює величезну частину національних багатств), і разом з тим не впасти до популістської спокуси, зв'язаної в кінцевому підсумку з руйнуванням господарських інфраструктур. Питання по суті зводиться до того, «в якій формі в Україні буде покладений кінець «Великій кримінальній революції1», розв'язаній в 90 іроки ХХ століття на пострадянському просторі і яка прогресувала в Україні в епоху, названу нині «кучмізмом». Чи буде це: а) розумний і вигідний для суспільства компроміс держави з олігархами; б) компроміс політичних і господарських еліт при певному перерозподілі між ними власності й важелів реальної економічної влади; в) політична перемога радикального популістського руху з відповідними наслідками в сфері економіки.
ЗБІЙ У ПРОГРАМІ
Духовна революція в Україні в 2004—2005 роках проявилася насамперед у тім, що громадяни України усвідомили і відчули на практиці цінність власного людського достоїнства. Відбулися істотні якісні зміни в емоційному стані суспільства.
Гуманістична (чи, принаймні, гуманізуюча на емоційно- комунікативному рівні) складова української революції полягала в тім, що найширші народні маси (причому не тільки ті, що стали «жовтогарячими», але й їхні опоненти) переконалися і випробували на собі, що є такі стани душі людської й суспільства, при яких можливим стає дійсне всеохоплююче відчуття радості буття і залучення до великої справи, до спільних шляхетних історичних дій. Спогади про такий стан назавжди залишаються високим еталоном для оцінки подій і власної поведінки. Відчувши хоча б один раз такий стан щиросердечного підйому, повноти життєвих почуттів і сил, і людина, і суспільство стають якісно іншими, оновленими в емоційно-духовному плані. Після такого оновлюючого й освіжаючого досвіду вже складно (а скоріш за все просто неможливо) серйозно ставитися до безпробудної сірості буднів, до панування безвір'я й бездуховності як до «нормального» чи хоча б «неминучого» стану. У стратегічному плані українська революція завдала нищівного удару по прозаїчній програмі животіння — постійної боротьби за виживання, уготованій пострадянською плутократією для абсолютної більшості «пересічних громадян», і програмі погоні за ілюзорною швидкою наживою.
Революційна криза виявила, що є сенс жертвувати особистим заради суспільного і духовного, а також, що життя може бути схожим на свято, що стосунк між людьми можуть бути дійсно людяними. Люди почули щирий заклик (і відчули моральний стимул) до чесної продуктивної праці, у тому числі й до чесного бізнесу, заклик до створення чесного й ефективного державного і муніципального апарата, до облагороджування свого «довкілля». Щире масове бажання вірити і любити підсилило життєві сили соціуму. Але суспільство мало і має ще пройти через період дорослішання, у тому числі й звільнення від наївності.
На своїх наступних етапах українська революція (вже до осені 2005 року) дозволила народу потроху звільнитися від багатьох ілюзій, у тому числі від традиційних для східних слов'ян «месіанських очікувань», спрямованих убік політично сильних і активних представників роду людського.
Процес духовного відновлення українського суспільства проявився в ще одному найважливішому факті, на який варто вказати. Зазирнувши за завісу, що ховає глибини суспільної підсвідомості (і суспільного несвідомого), жахнувшись тому руйнівному і всеохоплюючому конфлікту, що неухильно наближався, який з волі випадку чи волею Божою вдалося уникнути, і зрадівши відносно безболісному виходу з найжорстокішого політичного протистояння, загальнонаціональної кризи, наше суспільство тепер у стані «помислити про немислиме» — про той поріг, після якого шансів на повернення до єдності соціуму практично немає і який тому в жодному разі не можна переступати. Так, суспільство наше подорослішало і тепер воно здатне завчасно зупинити політичних маніпуляторів і авантюристів, не піддатися на хитромудрі провокації політтехнологів і замовників їхніх витончених багатоходових операцій і цинічних схем, а головне — не опинитися знову перед прірвою громадянської війни і диктатури, перед реальністю катастрофи національного і світового масштабу. Насправді, завдяки революції 2004—2005 років українське суспільство отримало сильну і ефективну вакцину, протиотруту, що здатні запобігти можливим спробам дестабілізації країни через ті чи інші нелегітимні дії з боку влади чи через будь-які проекти організації переворотів, повстань, революцій.
ПРО ПЛЮРАЛІЗМ
Наступні два взаємозалежні факти дозволяють характеризувати події в Україні 2004—2005 років як революцію цивілізаційну.
З одного боку, євроатлантична тенденція змогла в 2004—2005 роках в Україні домогтися відносної гегемонії в її протистоянні євразійській тенденції. А з іншого боку, в результаті прямого зіткнення сил, що представляють ці дві основні цивілізаційні тенденції, дві геополітичні орієнтації (в їхньому майже «чистому вигляді»), було досягнуто якісно нового духовного стану суспільства, що проявилося в тім, що зараз вже остаточно внесено цивілізаційну ясність у дуалістичну природу сучасного українського суспільства, суспільства не тільки і не просто полікультурного, але насамперед біцивілізаційного і білінгвістичного (двомовного).
Для багатьох політиків і аналітиків найважливіше геостратегічне, геополітичне питання, що стосується України, до сьогоднішнього дня усе ще виглядає таким чином, як наприкінці 2004 року перед революцією його сформулював один з видатних представників української діаспори Богдан Гаврилишин: «Україна стоїть перед серйозним вибором, що буде мати наслідки і для усього західного світу. Це вибір між інтеграцією євроатлантичною і євразійською». Але революція з усе більшою визначеністю доводить, що для збереження суспільного спокою, зміцнення національної безпеки України і безпеки в регіоні Східної Європи в цілому, питання «вибору» України, як видно, доцільно переформулювати: «Чи вдасться Україні надійно закріпити цінності біцивілізаційності? Як щонайкраще зберегти і зміцнити реальний статус України як життєздатної єдиної країни? Чи відповідає сподіванням громадян України й інтересам демократичного суспільного розвитку її політичний статус як нейтральної держави?».
У результаті революції 2004—2005 років в українському суспільстві в цілому зміцнилися цінності культурного плюралізму. Воно (суспільство) визнає нормальним той факт, що регіони, культурні і соціальні прошарки України такі різноманітні, а найважливіше — що вони хочуть і надалі зберігати свою самобутність, не бажають зазнавати на собі диктат імперського уніфікуючого центру.
Базові цивілізаційні інстинкти, що пробудилися у всіх основних культурно-політичних складових українського суспільства, нині вже досить добре політично артикульовані не тільки в середовищі «українського П'ємонту» чи «української Вандеї». Назад у підсвідомість ці інстинкти вже не загнати ніякими балачками про те, як «правильно» і «однозначно» проблеми, подібні нинішнім українським, вирішуються на практиці «в усьому цивілізованому світі» або повинні вирішуватися відповідно до того чи іншого «єдино правильного вчення». Описом добре (хоча і тенденційно) підібраних, відредагованих і відретушованих істориками, політологами, юристами (а фактично — пропагандистами якоїсь однієї культурно-політичної течії) «зразків» уже не вдасться обмежитися. Самоповага, що пробудилася в народі, і свобода слова, що стала реальним політичним досягненням українського суспільства в 2005 році, вимагають нині від усіх суб'єктів політичного процесу особливої уваги до коректності, повноти і глибини своїх аргументів. Штучно підібрані і сконструйовані комплекси зовсім непоказових, принаймні для такого типу соціуму як Україна, історичних національних чи регіональних прикладів уже не спрацьовують як ефективні механізми політичної пропаганди. Тепер уже нагальним є серйозне експертне обговорення (з його широким висвітленням у суспільстві) найбільш актуальних і важливих проблем, зокрема: державної мовної політики, децентралізації й деконцентрації влади, регіоналізації й федералізації, економічної та політичної інтеграції в регіональні й глобальні співтовариства (організації), створення наднаціональних органів у рамках міждержавних політичних і економічних об'єднань і передачі їм національними державами ряду своїх суверенних прав, а також глибоке обговорення в доступній для більшості громадян формі багатьох інших найважливіших питань нинішнього державного будівництва і перспектив розвитку країни.
Досить широко розповсюджені сумніви щодо того, чи мала місце в Україні в 2004—2005 роках революція, розвіюються, якщо чітко розрізняти типи революцій і насамперед враховувати, що бувають революції завершені й незавершені. Звичайно ж, українська революція 2004—2005 років — це яскравий приклад революції незавершеної. У цьому — за своїм типом — вона подібна революції 1905 року в Російській імперії. Проте і ця молода революція, і та вже давня революція, незважаючи на їхню незавершеність, — це справжні революції. Після таких революцій виникають реальні можливості для стратегічного вибору нових шляхів і нових типів подальшого розвитку. При цьому фактично в Україні зараз поступово створюються політичні, соціальні й емоційно- духовні передумови для свідомого використання в майбутньому нових ефективних технологій соціальної інженерії й нових механізмів мобілізації й концентрації інтелектуальних і духовних сил суспільства, вироблення стратегії загальнонаціональної згоди і динамічного розвитку країни.
Якщо ж замислитися над питанням як нинішню Українську революцію характеризуватимуть через кілька (чи кілька десятків) років, то звичайно ж, потрібно брати до уваги, що багато чого залежатиме від наступних етапів її розвитку, адже вона ще не завершена. А перспективи її багатоваріантні. Головне ж, що вона є симптомом невблаганності гуманістичного розвитку світу, незважаючи на всі перепони, що їх зводять егоїстично орієнтовані прошарки і групи.
Що ж стосується колористики, колірної гами, уживаної для позначення нинішньої української революції, то я сумніваюся, що вона в перспективі буде однозначно характеризуватися як «жовтогаряча», «помаранчева». Адже в не меншому ступені вона (як революція, що звільняє живий дух і душу народу) була водночас і «біло-блакитною». Це питання регіонального і культурно-цивілізаційного розмаїття України і неоднорідності нинішніх революційних подій. Не тільки «помаранчевий» Київ з його Майданом і Галичина, але й «біло-сині» Донецьк, Крим і Одеса — по суті вся Україна — стали якісно іншими в результаті революційних подій. Революція духовно змінила і звільнила усіх, хоча і по-різному, в результаті неоднакових по своїй природі психологічних процесів: десь — первісної ейфорії від тріумфу «їхньої революції» і наступних розчарувань і сумнівів, а десь — гіркоти поразки їхньої іншої, не «жовтогарячої», але також дійсної духовної революції, а потім нових розчарувань і пробудження нових надій. У різних регіонах України це були і є неоднакові революції (але революції!), що, зокрема, знайшло своє відображення й у специфіці домінуючих політичних, естетичних норм, наприклад, в особливостях колірної гами, використовуваної візуальної політичної атрибутики.
Не будемо поспішати з остаточними оцінками. Історія усе розставить по своїх місцях. А допоки історики і політологи пропонуватимуть свої теорії і версії щодо недавніх історичних подій в Україні, мабуть, варто подумати, як не заплутатися в складностях нинішнього історичного моменту, не руйнувати базові інфраструктури суспільства, а, навпаки, створювати умови для соціального консенсусу при збереженні культурно-політичного плюралізму і динамізму.
1Цей термін було введено до широкого обігу відомим російським діячем культури Станіславом Говорухіним. (Див.: Говорухин С.С. «Великая криминальная революция». — М., 1993).
