На фоні триваючого перепису населення України використання факту зниження чисельності українців знову стало темою обговорення у навколополітичних колах та обіцяє стати темою політичної агітації (як це, власне, вже було у 1998 та 1999 роках). Думки політиків (причому, практично незалежно від партійного «забарвлення») цілком однозначні — це погано і це є наслідком низького життєвого рівня населення. Спробуємо визначити, наскільки ця думка відповідає дійсності.
РОЛЬ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ
Як відомо, на початку минулого століття Україна була європейським лідером із збільшення населення. Пізніше широку популярність отримав той факт, що найбільший приріст населення спостерігався то в Латинській Америці, то в Азії. Причому, в основі процесу різкого збільшення чисельності населення тієї або іншої країни лежали цілком об’єктивні причини, прямо пов’язані з процесами індустріалізації й урбанізації.
У сільськогосподарському суспільстві, специфічною рисою якого були високі трудовитрати і низький рівень санітарії і медицини, існувала «мода» на велику кількість дітей у сім’ї. Ця «мода» була цілком обґрунтована — для виживання сім’ї була необхідна велика кількість робочих рук, а діти часто помирали. Навіть і зараз у закарпатських, наприклад, селах можна зустріти жінок, які народили 12-15 дітей.
З початком індустріалізації розпочалося «всмоктування» містами сільського населення. При цьому велику роль відігравали два моменти. По-перше, якими б жахливими клоаками не уявлялися нам новоіндустріальні міста Індії чи Бразилії, рівень соціального (у т.ч. — медичного) обслуговування там все ж вищий, ніж у будь-якому селі згаданих країн. Тому рівень смертності населення внаслідок природних причин у цих містах почав знижуватися. Причому — чим далі, тим швидше. По-друге, норми життя для більшості нових городян залишалися сільськими. Загалом дітей народжувалося багато (як у селі), а вмирали вони порівняно рідко (як у місті).
Згодом, проте, набули чинності нові, міські, норми життя. Зокрема, для кращої соціальної адаптації потрібна була нова, «маневрена» сім’я. З дедалі більшою гуманізацією суспільства діти виключалися з виробничого процесу, а жінки, навпаки, приєднувалися до нього. Для підтримки нормального рівня життя було необхідно, щоб працювали двоє батьків. У цих умовах діти були «зайвим навантаженням», народжувалися вони з великим часовим інтервалом і у кількості не більше трьох. Пізніше число бажаних дітей знизилося навіть до одного-двох, щоб не заважати суспільному життю батьків.
Саме ця установка, а зовсім не підступний задум комуністів чи деякого «американського подружжя», прізвище яких так і не може пригадати Наталя Вітренко, є причиною зниження темпів збільшення населення. Ця установка у разі необхідності діє в будь-яких індустріально розвинених країнах, включаючи ті, що перейшли у постіндустріальну фазу. Що й спостерігаємо на прикладі країн Європи, де місцеве населення вимирає анітрохи не гірше, ніж в Україні.
ПРО РОЛЬ БАЗИСУ
Зараз багато говорять, що зниження чисельності — результат обмежених матеріальних умов, у яких перебуває значна частина населення країни. Згадані умови дійсно існують, але, у той же час, погодимося, що найбільший приріст населення зараз наявний у тих регіонах, які високим рівнем життя не відрізняються. Навіть в Україні єдино «прибутковим» є депресивне Закарпаття. Більш того, описана вище схема визначає, що високий приріст населення характерний для відносно ранніх фаз урбанізації, коли рівень життя порівняно низький. І нікого тоді здатність сім’ї прогодувати дітей особливо не хвилювала.
Зараз найчастіше йдеться зовсім не про здатність прогодувати другу дитину, а про загальний набір вимог — забезпечити нормальну освіту, загальну культуру, високий рівень життя. Тобто, йдеться про моменти, які прямо не пов’язані з можливістю мати дитину. Загалом — якщо ми не зможемо забезпечити їй життя «як у людей», то нехай її краще не буде.
Можливість появи другої (а іноді й першої) дитини у сім’ї при цьому наближається до нуля, у зв’язку з «революцією потреб», що відбулася в останні роки. Дійсно, якщо обзаведення дитиною ставиться у залежність від наявності у сім’ї автомобіля, відеомагнітофона і т.п., то вона, швидше всього, і не з’явиться. Для значущої частини населення ці блага цивілізації недоступні зараз і не стануть доступними ніколи.
Природно, існують (і у чималій кількості) люди, які дійсно не в змозі прогодувати дітей. Більш того, навіть у багатому Дніпропетровську більшість населення не може не тільки регулярно, але навіть й у свята купувати м’ясо. Проте таких людей все ж не так багато, як хотілося б деяким політикам.
Інша річ, що різка зміна економічного ладу і, відповідно, соціальних і економічних позицій цілих верств суспільства призвела до різкого збільшення невизначеності по відношенню до майбутньої сім’ї. Ці шокові зміни статусу людей, як у суспільстві загалом, так і у сім’ї зокрема, створили таку стресову ситуацію, що люди просто боялися заводити дітей. Саме цим стресом пояснюється катастрофічне падіння народжуваності початку 90-х, коли пологові будинки стояли порожнiми у прямому значенні слова.
Куди більш важливим «регулюючим» моментом є стан здоров’я нації. Жорсткі обмеження, привнесені тяжкою екологічною ситуацією і нездатністю медицини (до речі, і на Заході) адекватно реагувати на нову картину захворюваності, призводять до того, що значна частина жінок репродуктивного віку насправді народжувати не може.
Відносно погане медичне обслуговування додає до цієї картини темні фарби, але не визначає стан само по собі. Повторюся, що навіть у розвинених країнах успіхи у боротьбі з вірусними інфекціями (у т.ч. — СНІДом) і генетичними захворюваннями, м’яко кажучи, не відносяться до числа видатних.
ЩЕ РАЗ ПРО РУЙНУВАННЯ ТРАДИЦІЙНОЇ СІМ’Ї…
Чомусь ця обставина вважається політиками (особливо надто лівими і правими) у числі тих, що визначають зниження чисельності населення в сучасній Україні. Такий вплив, звичайно, існує, але сумнівно, щоб він дійсно був визначальним, тим більше значнішим, ніж вищезазначені причини. Принаймні, питання про «традиційність» сучасної української сім’ї і її роль у прирості населення досить неоднозначне.
По-перше, для радянської і української сім’ї значною мірою характерне спільне проживання трьох поколінь на одній житлоплощі. Це автоматично робить її навіть дуже «традиційною». Сім’я індустріальної епохи передбачає спільне проживання тільки батьків з дітьми дошлюбного віку. Українська сім’я у цьому випадку належить навіть до передіндустріальної епохи. Через багато причин ця сім’я (у зруйнованому чи незруйнованому стані) не сприяє народженню дітей.
По-друге, неефективність у цьому відношенні сім’ї індустріального типу вже описано. Її нормальна чисельність 3-4 людини, що далеко від порогу відтворюваності. У СРСР відтворювання підтримувалося за рахунок нечастих винятків та сімей старого типу, поширених, переважно, у неєвропейській частині країни.
По-третє, структура традиційної сім’ї значною мірою визначалася структурою виробничих відносин. Зазначу, що стан шлюбу у нас визначається не ЗАГСом, а спільним господарюванням. У цьому випадку мінікомуна у складі двох пар, об’єднаних спільним господарством і сексуальною практикою, анітрохи не більш дивна, ніж сім’я у складі дитини і двох батьків, які не ходять на роботу, а виконують замовлення на дому, за допомогою комп’ютера та Інтернету.
Про неминучість розпаду традиційної сім’ї і виникнення нових форм шлюбу ще у 1980 році писав американський футуролог Елвін Тоффлер. Тут треба тільки зазначити, що тоффлерівська «третя хвиля» ще не сформувала стійких сімейних структур, що дозволяють підтримувати відтворення населення. Однак виявленням таких форм у нас і не займаються, приділяючи основні сили пропаганді нехай бездітного, але законно зареєстрованого шлюбу.
«АМОРАЛКА»
Роль руйнування (автор вважав би за краще говорити про її зміну) суспільної моралі також невиправдано перебільшується. Так, велика сексуальна свобода передбачає більш пізні терміни вступу у шлюб, порівняно високий відсоток розлучень, трохи більше поширення венеричних захворювань і небажання обтяжувати себе дітьми.
Однак при цьому необхідно враховувати інші чинники. Зокрема, «старіння» віку шлюбу і народження дітей визначається матеріальними причинами. Наприклад, бажаним вважається вступ у шлюб після отримання освіти, вирішення питання з роботою і житлом, і ніхто проти цього особливо не заперечує.
Крім того, сама традиційна мораль аж ніяк не безневинна. Зокрема, заборона на позашлюбні статеві стосунки значно підриває позиції тієї ж сім’ї. Якими б не були причини розпаду тієї чи іншої сімейної пари, її обов’язково супроводять істерики стосовно реальної або видуманої невірності. Такий погляд, зокрема, представляє російський психолог Микола Козлов. Але ж подружня невірність — явище, може, і небажане, але цілком звичайне. З цього погляду можна засудити і заборонити чималу частину світової літератури, ось, наприклад, графа Лева Миколайовича. У нього про це багато і красиво написано.
Так само ця мораль впливає на поширення захворювань, що передаються статевим шляхом. Оскільки захворювання ці вважаються «ганебними», то з ними бояться звертатися до лікаря, довго їх виношують, а то й узагалі звертаються не до професіонала, а до «знайомих». У результаті лікарі стикаються із запущеними захворюваннями (а то й з цілими «букетами»), плюс цілий шлейф різноманітних ускладнень, з яких безпліддя є аж ніяк не найстрашнішим. Крім того, така людина продовжує жити статевим життям і, відповідно, заражати нових людей, ось вам і загрозлива статистика захворюваності. Якщо ж суспільство навчиться ставитися до цих хвороб саме як до хвороб, таких же, як грип чи кір, то їх буде значно простіше і виявляти, і лікувати.
Те ж стосується і проблеми абортів. Поки у суспільстві не буде розуміння того, що сексуальне виховання є просто однією із складових загального виховання, проблему ранніх абортів вирішено не буде. Проте, у такому вихованні мають потребу не тільки підлітки, але й цілком дорослі «дядьки і тітки», як показало недавнє обговорення цього питання у сесійному залі Верховної Ради.
А ВОНО ВЗАГАЛІ ПОТРІБНЕ?
Дійсно, чи треба збільшувати чисельність населення країни? Обґрунтувань цього наводиться скільки завгодно, але, у принципі, все зводиться до одного — щоб держава була сильною, вона повинна бути густонаселеною. Тобто, знову ж, інтереси людей і людства загалом підмінюються інтересами окремо взятої держави.
А що, висновки Римського клубу для нас не є обов’язковими? Звичайно, я не говорю про тих політиків, які і зараз вважають, що поняття «екологія», «перенаселення», «вироблення непоправних ресурсів» і т.п. вигадані капіталістами для посилення експлуатації трудящих. У слов’янських, і особливо — соціалістичних слов’янських країнах, нічого такого бути не може. Адже такі політики, здається, є винятком?
Чи не варто замислитися над тим, яка чисельність населення відповідала б природним ресурсам України. Не 50 же мільйонів? Скільки повинно бути людей, щоб забезпечити відтворення нації і ефективну економіку, якість життя? Якою повинна бути еміграційна політика? Про таке зараз не питають, а будь-який аналіз динаміки чисельності населення супроводжується заявами про депопуляцію та геноцид. Адже зараз цими термінами переважно маскується свідомість XIV століття, коли фінал війни вирішувався (сильно огрублено) готівковим людським ресурсом, який можна було кинути під копита ворожої кінноти.
Проблема, на моє переконання, полягає не у тому, що населеність зменшується, а у тому, що ЗМЕНШЕННЯ НЕ КОНТРОЛЮЄТЬСЯ І СУПРОВОДЖУЄТЬСЯ НАДТО НЕГАТИВНИМИ СОЦІАЛЬНИМИ НАСЛІДКАМИ. Серед останніх виділяються старіння населення та імміграція. Якщо перша проблема вимагає вирішення сама по собі (вона вельми гостро стоїть у Європі), то друга вимагає швидше державного регулювання. Про ставлення нашої держави до проблеми старіння суспільства можна судити з її справ — з одного боку, взято установку на поступове виведення пенсійного віку за межі середньої тривалості життя, а з іншого, при порівнянні середньої пенсії із середньою допомогою на дитину, стане очевидно, куди насамперед вкладаються гроші.
ПРО ДЕРЖАВНЕ ПЛАНУВАННЯ
Наша держава зараз на зразок «ліберальної», тому складати державні стратегічні плани розвитку у нас не прийнято. Складаються плани із збору податків (тому у нас, до речі, податкова база формується переважно із штрафів), із кількості розкритих злочинів (тому «глухарі» у нас переважно навіть не реєструються), із зростання виробництва в окремо взятих районах (тому заяви уряду про зростання виробництва суперечать даним про низький рівень життя) і т.п. А от скласти якусь комплексну державну програму — ні-ні. І якщо бути відвертим, саме хибна практика напівпідпільного планування є головною обставиною, що дозволяє говорити про чинний режим як про «антинародний».
Адже сфери сім’ї, регулювання чисельності населення, імміграційної політики вимагають саме комплексного державного і навіть міжнародного планування. У нас же ні планування, ні регулювання не помічено. Власне, навіть і просто виявлення реально існуючої ситуації здійснюється зазвичай силами окремих ентузіастів. Природно, що в експертизі беруть участь і академічні інститути, але дослідження, що проводяться, не перетворюються у реальну змістовну політику. Навіть щодо результатів перепису існують певні сумніви.
Тим часом, стосовно довгострокового планування ми відстаємо не тільки від Європи і США, але й від Росії, де вже прийнято та реалізовуються декілька взаємопов’язаних довгострокових державних програм. У нас же досі обговорюється тільки концепція освіти. Вона «висить» у відриві від реальних проблем української економіки і навряд чи може позитивно вплинути на ситуацію в країні. Крім того, на нашу думку, шкільна «реформа», яка сьогодні проводиться, спрямована на бездумне копіювання американської системи освіти, результатом застосування якої у самих США є масова неписьменність серед людей, що теоретично мають середню (а іноді й вищу) освіту.
Природно, що у цих умовах, про жодне осмислене планування чисельності населення країни не йдеться. А раз так, то й саме осмислення проблеми буде підмінятися політичними лозунгами і абстрактними міркуваннями.
